Ну, звичайний хатній затишок, і тиша, і кілька днів роблю, що хочу. Але ж дивно. Життя докорінно змінюється, я став зовсім інший. Мені вже шкода полкових товаришів, я вже скучив за своїм хлопчиськом-вістовим, який трохи не плакав, коли мене поранило. Я скучив за моєю батареєю. Мені хочеться швидше їх побачити, повернутися до них, наче там моє справжнє життя, бо там, під вибухами, коло гармат, вже не може бути ніякого лицемірства, і я вже не переживаю так жаху, як раніше. Не думайте, я не був боягузом, але життя у кожного з нас єдине і неповторне...
Вона хотіла сказати, що бачила його Георгія — найціннішу нагороду, як казали їй, і для солдатів, і для офіцерів, її тому давали, хто виявляв хоробрість. Але ж він не згадав жодного разу про свої вчинки, і про нагороди не обмовився.
— От чесно, це ж цілком природно, захотілося кілька днів перепочинку, майже вдома, адже тільки у тьоті я майже вдома, всі мої товариші, з якими я жив, також на фронті. Я знав, що це тільки на короткий час, а Ада, наречена моя, написала, що батьки дозволять повінчатися, не чекаючи кінця війни. Я зрадів, усі товариші заздрили. А тепер мені чогось лячно, — відверто мовив він. — От бачите, я з вами як на сповіді. Кому б я сказав про це? Тьоті?— він знизав плечима. — Чому я вам кажу? Я певен, кожен жадає мати на світі людину, якій може сказати все, щоб вона могла знати все, що приховують від решти. Такими колись були святі сповідники — не кажіть тьоті і не жахайтесь, я давно не вірю ні в яких святих, особливо тепер, за життя "святих", та й не треба, щоб святі слухали, треба мати змогу казати все живій людині з усіма притаманними людині почуттями, може, й гріхами, своїми розмислами, непогодженням з усталеними віками правилами, а може, навпаки, зовсім не винній, це байдуже, тільки б вона була живою, справжньою людиною, щоб можна було з нею говорити про все і щоб вона не жахалась.
— І от ви випадково зустріли мене, зовсім вам чужу, не знану людину...
— Усе в житті випадок, — переконливо мовив Ігор. — Я знаю, що зараз це мій щасливий випадок, і ви вже знаєте, що ви мені не чужа і не незнана, хоча я й не знав, що у вас дочка і син, але ж це зовсім не стосується того, що я кажу.
— Ви, може, скажете, що відчули споріднення душ?— скоса глянула на нього Літа. Хіба мало чоловіків, залицяючись до неї, починали зі "спорідненості"! Ще цього не вистачало!
— І це ні. Ми зовсім різні. Хоча, стривайте, є одне спільне: жадоба щирого життя, у вас навіть не жадоба, а просто щирість, і ніякої пози, ніякого лицемірства, а в мене тільки жадоба, а тепер тільки жадоба правди у" всьому. Я найвище ставлю правду.
А вона? Вона замислилась. Ні, для неї не "правда" була найвищим, святим. Вона до "правди" часто ставилась зневажливо, вона, не замислюючись, нехтувала нею, коли треба було комусь допомогти, щось владнати. Головне — це добро, доброта, щоб люди були добрі, щоб, коли могли, не проходили мимо бідолаги, щоб не робили лиха навмисне, а коли треба для доброго діла збрехати, навіть щоб помирити когось, — подумаєш, важниця! А збрехати "панові", як усі називали — хлопці, і пекарі, і службовці, і вона поза очі завідуючого Трудолюбієм — не вкладаючи в це слово ані шани, ані злостивості, просто так уже звикли: "пан приїхав", "пана не буде", — так хіба гріх збрехати цьому "панові", аби щось полегшити хлопцям чи допомогти комусь з пекарів? Яка дурниця!
А збрехати, коли треба, і архієрею, і губернаторші... Подумаєш, та це просто святе діло! Хіба може існувати гола "правда" сама по собі? Перед ким? Для чого? Тільки щоб сказати: "Я люблю правду". "Я ніколи не брешу". Хіба що свята маленька бабуся — її мати — примудряється ніколи не брехати, вона змовчить ліпше, але не збреше. І чоловік мовчить... У різних людей різне поняття... А коли у них переховувалися двоюрідні брати чоловікові — Саша і Паша — есер і есдек, так що, треба було про них казати правду? Та й вони весь час так сперечалися, і кожен доводив своє. А! Він, Ігор, ще молодий і нічого не розуміє, він зараз тільки там пізнав жорстоке життя і замислився. Вона мовчала.
Він про це і казав зараз, ніби читаючи її думки.
— Там пізнаєш ціну всього, всіх взаємин з людьми — надто дорога наука! І от коли повертаєшся звідти з іншими мірками і критеріями, з бажанням простого, людяного, особливо нестерпно впадає в очі все навмисне, декорації, а не життя, пробачте, я повторююсь, я вже говорив про це, але з самої гори до низу — все просякло брехнею.
— Ви, може, стали там революціонером?— Недарма вона згадала Сашу і Пашу, та ще й Льовка-семінарист — племінник чоловіка — наводить на роздуми своїми таємничими походеньками і висловлюваннями.
— Ні, не став. Там у мене не було нагоди зустрітися з ними, я лише замислився. І не лише над устроєм нашим. Я йшов на війну, як і належить офіцерові гвардії, відданим цареві, співав палко "Боже, царя храни". Ви ніколи не думали — тільки в нашому гімні ані слівця про народ, батьківщину, тільки "боже, царя храни".
Такі глузливі розмови вона вже чула у Льовки з братом Ільком, але, боронь боже, щоб почув її чоловік! Вона застережливо кидала: "Ану припиніть!" А вони сміялися.
— Я радів нестямно, — вів далі Ігор, — коли після закінчення нашого високопоставленого корпусу якось потрапив у варту цариці на урочистому виході. Не робіть такі очі, я вам признаюсь, що я так боявся збитися-заплутатися. А в палац нас інколи привозили на бали, і ми вже не ніяковіли, танцюючи з інститутками і фрейлінами. Я вам коли-небудь докладніше розповім — було багато й комічного.
Літа хотіла зауважити, що й бабуся, її мати, коли вчилася в інституті ордена святої Катерини, їздила на такі бали, і тепер дівчатка слухають з неймовірною цікавістю і про ці бали в палаці, і як інститутки заздалегідь пришивали собі непомітні довгі кишені, щоб під час вечері наховати там ласощів, — але це було б недоречно, хай краще він говорить. Яке йому діло до її сім’ї, до бабусі і до дівчаток... він зовсім з іншого світу. Але чому викликає таке співчуття, і з ним так вільно і просто? Може, тому, що він каже:
— А потім, після окопів, солдатів, пробачте, вкритих вошами, безглуздих наказів, боротьби честолюбства серед вищого командування, ці дурні дитячі почуття відійшли геть далеко. Може, ще, як гоголівські герої з "Тараса Бульби", я вірю в товариство, в силу чоловічої дружби, взаємну товариську запоруку. Але ж хто виправдає, який бог спокійно дивиться на загибель ні в чому не винного народу? У мене все заплуталося в голові.
І яке нам було діло до якогось сараївського принца, і хто знає всі хитросплетіння не відомої для народу дипломатії і вищої політики, коли Росія розплачується своїми солдатами незрівнянно більше, ніж союзники, і відтягає на себе всі удари! І чого сюди приплутують царя-батюшку і батьківщину? А як солдати — це ж наш народ — по-справжньому вболівають за свою землю. О, ви не уявляєте, яких розмов ми начулися. А проте як вони тримаються в бою, у важких переходах, при них соромно на щось нарікати, і, звичайно, як уже почалося, то треба боронити цю нещасну батьківщину, народ, отих дітей біженців, про яких ви турбуєтесь, що вони відстануть від ровесників. Ні, ні, не думайте, я схиляюсь за це перед вами. Їм це дуже потрібно, — він підкреслив "дуже", — ви навіть не уявляєте, як зберегти в такому шквалі хоч проблиски дитинства. Я наче бачу, як ви мимохідь когось погладили по голові, комусь усміхнулись, спитали про щось, що не торкається уроку, і в них зберігається впевненість, що все ще буде добре і в них самих, коли їм, як усім дітям, треба вчитися. Може, ви й не думали про це, але відчули, і повірте, даєте далеко більше, ніж безплатну підготовку. Я не знаю, що ви робили до війни, — він не питав, він говорив, наче думав уголос на самоті, але Літа вставила:
— Так само, як і тепер, працювала в Трудолюбії вчителькою.
— А в мене до війни, — тепер так здається, — переважало якесь пусте молодецтво. Що ми тільки не витівали, чим не вихвалялися один перед одним, якими перемогами у жінок! На щастя, в цьому в дійсності у мене великих гріхів не було, я більше удавав із себе донжуана, а веселіше мені було бешкетувати з товаришами і вигадувати так само, як і вони, неймовірні пригоди, перемоги. Звичайно, я не був "пай-хлопчик", але не такий уже безпардонний волоцюга. Принаймні тьотя завжди підкреслювала мені, що вірить у мою порядність і цілком спокійна за своїх молодих "сестричок", коли я відвідував її у монастирі, — він засміявся, — хоча я певен, що сестра Секлета завжди втлумачувала в їхні бідолашні, затьмарені голівки, що диявол легко може змінити вигляд на небожа ігумені, аби спокусити будь-кого. Правда, я бував тут дуже рідко і недовго і сам намагався на них не дивитися, щоб не непокоїти тьоті. Я вам по секрету скажу, все-таки мені незрозуміло, чомусь хлопці завжди люблять хвалитись чортзна-чим, перебільшуючи все до неможливого, наче це надає людині більше ваги. Та ви, мабуть, знаєте, і між жінками так, правда? А втім, бережеш у собі щось недоторкане, про що нікому не скажеш. А ви помітили, чим у чоловіка більше, може, і негарних пригод, тим більше він приваблює до себе, ну от хлопці вигадують і напускають на себе вигляд розчарованого в житті, і кожній жінці хочеться рятувати, аби перемогти всіх попередниць у невситимого донжуана, а найчастіше це проста маска, а не донжуан. Ви спитаєте, а наречена? Адже це до війни, чи тут діяла також маска? Ні, ні, тут все чесно, але про це я потім вам розповім.
Вона подумала: "Це, напевне, і є у нього недоторкане, і добре, що він не говорить про це". Але здивувало, чому він уже вдруге сказав: "Я вам про це потім розповім". Хіба вона з ним колись ще зустрінеться?
— Саме на фронті я відчув, — казав він, — що життя повинно бути іншим, без маски, без кар’єризму, розрахунків або навіть просто дешевих думок. "Якось буде!". "Так у всіх". "Цілком пристойно, не гірше, ніж у інших" — дешеві порівняння! А раптом під пострілами і кулями, коли одні встигають відхилити голову, а другі ні, відчуваєш: це ж зараз обірветься твоє життя, як обірвалося поряд у Степана чи Івана, з яким ти тільки-но запалив цигарку і який згадував дітей, жінку і хоч би швидше їх побачити, і — кінець.