Тут же недалеко від берега в морі поховали на морське дно Боя, коли він помер від малярії. Цього вимагала "конспірація": тубільці не повинні були знати, що ці люди можуть вмирати. Хай це зникнення буде для них таємницею. Адже, коли Маклай за шість місяців вивчив мову, то пізніше його питали, чи він може померти. Отже, вони вважали його якоюсь неземною істотою. Були певні, що він може зупинити дощ, може запалити море, може робити багато чудес. Вони вважали, що він прибув з місяця й питали його, яке там життя на місяці, чи він бував і на зорях.
Хотілося б знайти хоч якісь сліди від Маклаєвого перебування тут, але їх немає. Може, ростуть ще які старі дерева, що були свідками тих часів? Але вони мовчазно стоять по всьому побережжі, ледь гойдаючись від дихання легенького вітру. Тільки прибої морських хвиль дещо порушують цей спокій. А сонце вже гріє на повну силу. . .
Замріявшись, я не помітив, що майже все наше товариство десь пішло: немає ні Вакуленка, ні Яськевича, ні папуаських родин. Лише сам чорний худий папуас, який привів нас сюди, мовчазно стояв ззаду, чекаючи мене.
— А де ж наші люди? — запитав я його. Він зрозумів мене по жестах і показав у напрямок стежки, по якій ми недавно сюди йшли. Ми швидко пішли в тому напрямку. Скоро почули гомін і нагнали всіх біля потічка, що впадає в затоку. Вони розташувались на відпочинок та на обід. Хтось із наших приніс із авта картонну пачку з холодним обідом. Плястикова торбинка з моїм обідом лежала вже на пеньку, чекаючи на мене. Кожен десь примостився. Хтось на прибережному камені, діти на низько схилену пальму, що своїм густим чубом разом з горіхами повисла над водою. їсти не хотілося. З'ївши трохи, я віддав решту нашому провідникові.
Тим часом один з хлопчаків, мов кіт, поліз на високу пальму, що трохи похилилась над море, і почав збивати горіхи. Вони падали в воду. Потім зліз, позбирав на воді і роздав іншим своїм дітям. Всі вони взялися оббивати об каміння верхню пористу оболонку, що нелегко піддавалась. Потім гострими камінцями пробивали дірочки в твердій шкаралупі й почали пити кокосовий сік. Мені потім теж дали один, а я їм у подяку дав кілька цукерок.
Пообідавши, мандруємо до свого авта, а мені досадно, що так швидко йдемо звідси, що не походили навколо, не пішли в бік Ґоренду та Ґоріму, не оглянули ширше місцевости, не визначили, хоч приблизно місця, де стояла його перша хата. Добре, що її вигляд лишився, хоч на малюнках у його щоденнику. Там читач бачить і краєвиди, і окремі хати, і вироби папуасів, і безліч його знайомих і приятелів-папуасів, яких він сам намалював, ілюструючи свій нотатник, а серед них його перший і найбільший приятель Туй. Це ж Маклай лікував його, врятувавши від смерти.
Вертаємося назад і за пів милі зупиняємося на дорозі проти села Бонґу. Тут дорога до села трохи ширша, втоптана. Не доходячи до села, вчитель показав рукою ловруч від дороги і сказав, що там цвинтар.
— Де ж той цвинтар? — перепитав я.
— А ото купки каміння, — сказав він. Дійсно, то там, то там поміж невисокими деревами, що нагадували на-
о
N5
Побережжя в Бонґу. Фото П. В.
ші яблуні (але тут яблуні не ростуть — Д. Ч.) лежали круглі, з метр у діяметрі, в один шар покладені середнього розміру каміння. Але зверху не було ні стовпчика, ні якоїсь іншої признаки, хто саме там похований. Проте, цей "цвинтар" виглядав багато пристойніше, як той, що довелося побачити в гірських околицях під скелею.
Та ось і село Бонґу. Називаю його селом, хоч і тут немає ні вулиць, ні тинів, лише простореньке з піскуватим рівним ґрунтом подвір'я, а навколо в безладді розкинулись хати. Але ці хати не такі маленькі, як хлівці, що ми їх бачили в віддалених гірських селах, а на високих стовпчиках, більші розміром, але й тут без вікон. Стіни також зроблені з трав'яних мат. Кілька старших людей та дітей шкільного піку наближаються до нас. Але їх небагато, може, тому, що сьогодні неділя. Дехто спочиває, дехто пішов у гості до інших сіл. А папуаси, до речі, дуже гостинні. Вони люблять у вільний час цілими гуртками ходити від села до села в гості, прино-сячи з собою й подарунки в формі якоїсь їжі чи плодів, а часом приносять і ціле порося. Тут вони багатші, як в гірських місцевостях і можуть дозволити собі на таку щедрість.
Та ось з'являються кілька старших людей. Ми знайомимось і за допомогою нашого вчителя-папуаса розповідаємо, що нас цікавить. Коли згадали про Маклая, то виявилося, що вони багато знають про нашого земляка. Більше того, у 1971-му році, в липні, вони навіть відсвяткували в Бонґу 125 років з дня народження Миклу-хи Маклая та 100 років з дня прибуття його на це побережжя. Про ці дати їм підказав якийсь місіонер, і вони разом з навколишніми селами влаштували кількаденне свято з мистецькою програмою, що складалсь з танців, бойових епізодів та скетчу, що звався "Перша зустріч з Маклаєм". В цьому святі взяли участь і матроси та науковці з радянського корабля, що саме прибув сюди з науковою метою. З ними з Маданґу приїхав на кораблі й представник місцевої адміністрації, який розмовляв і мовою піджин і був за перекладача. Правда, один з науковців вивчив низку слів і речень, щоб привітати папуасів і сказати коротку промову, але цього було недосить для більшої розмови.
Наскільки Миклуха-Маклай був тут популярний, видно і з того, що на це свято прийшли і взяли участь у святі люди з п'ятидесятьох навколишніх сіл.
Та найцікавіше для нас було те, що тут ми познайомилися аж з двома правнуками Туя, який був найбільшим приятелем Маклая. Одного з них також звали Туй, дали ім'я, видно, на пошану свого прадіда. Один з цих правнуків, Камо Ґейб, тепер у Бонґу старостою села (люлюваєм), а другий, Туй, очолює групу родин, ніби громаду.
Камо Ґейб, з яким ми більше розмовляли, невеликий на зріст, сухенький, босий, як і всі папуаси, в коротеньких не першої чистоти штанцях. Разом з ним ідемо до побережжя. А воно тут близько. Стежка веде нас поміж високими деревами, кущами. Та ось і берег. Від нього лине дитячий лемент — то там купається з десяток хлопчиків. На березі лежить перекинутий човен.
— Ось тут, під цим деревом, була колись Маклаєва хатка, — каже нам Камо Ґейб. Але від неї немає вже й сліду. Дерев'яні будівлі тут швидко сточують білі му-равлі. Маклаєву хату, що була в Ґараґасі, знищили вони за п'ятнадцять місяців. І коли він вдруге повернувся в 1876-му році, то від неї лишилися тільки шматки від стовпчиків, на яких вона стояла.
Я дивлюся на це дерево. Це величезний фікус на два метри завтовшки. Може, він був свідком тут Маклаєво-го перебування? — думаю я. Потім стаю, і Вакуленко фотографує мене на місці тієї історичної колишньої хатини. До речі ці фікуси, що в наших хатах служать зеленою прикрасою, як квіти, тут часто прикрашують ліси
Автор книжки на місці, де колись стояла хатина Маклая. Фото П. В.
та джунґлі своїм гігантським виглядом, сягаючи двох і Ьільше метрів завтовшки.
• Ми ще любуємося безкраїм простором моря й розмовляємо, а поруч у теплій воді з галасом і сміхом купається й пустує папуаська дітвора.
— Бачте, — кажу жартома до доктора Яськевича, — тут їм дозволено купатися і без купальних костюмів, — і мені пригадалися мої дитячі роки, коли й ми в селі купалися отак, як оце вони тут. Тільки різниця та, що в нас іноді приходили гуртом дівчата й купалися на другому боці трохи осторонь. І теж без купальних костюмів. А тут дівчатам при хлопцях, мабуть, заборонено купатися.
Розмовляю з дітьми-піколярами:
— А де ж ваше село, що тут тільки з двадцять хат видно? — питаю.
Вони сміються й кажуть, що тут багато хат, але вони в лісі поміж деревом. їхня школа по другий бік дороги, має 150 учнів. Непогано розмовляють англійською мовою.
Пройшовши трохи назад на подвір'я, зупиняємось, а пан Вакуленко фотографує мене з Камо Ґейбом, а потім і сам стає поруч нього, і нас трьох фотографує австралієць Вакуленковим фотоапаратом. Дивлячись на сухеньку постать Камо, запитую, скільки йому років. Але він ніякого знизує плечима й каже, що сам точно не знає. Ми визначили, що йому років п'ятдесят, хоч виглядає значно старшим.
— А скільки населення у Бонґу? — питаю знов.
— Треба подивитися в книжку, бо не пригадую.
— А скільки хат у селі?
— А я їх не рахував, — відповідає Камо з деяким здивуванням. Але з допомогою вчителя та школярів я довідався, що в Бонґу близько 480 мешканців. Але все село розкинулось невеликими оазами в лісі.
Потім пан Вакуленко, ховаючи іронічну усмішку, запитав Камо:
— Я хочу оселитися в Бонґу, чи ви приймете мене до свого села?
— А коли ви приїдете сюди? — поцікавився він з свого боку.
II. Вакуленко (ліворуч) та автор книжки в товаристві
старости села Бонґу Камою Ґейбом. Камо Ґейб — правнук Туя, був приятелем Маклая. Фото ТІ. В.
— Та ще не знаю, треба подумати й порадитися з дружиною, — відповідає ухильно.
Камо розповів, що він колись відкупив у німців оту косу, Ґараґасі, де ми щойно були, за вісім тисяч п'ятсот кіна, а ще має заплатити півтори тисячі. З цього бачимо, що правнук Туя заможний чоловік, хоч виглядом нічим не різниться від інших папуасів.
Оглядаюся навколо. Ці два десятки хаток з усіх боків оточує ліс. Біля однієї хати в холодку лежить чорна свиня. Бігають поблизу два невеличкі песики та порпається кілька курей.
Хотілося б заглянути до хати Камо, щоб побачити, як він живе, походити навколо, багато чого розпитати, довідатися, але вже по другій годині, і нам нагадують, що пора рушати назад.
Ідучи назад, знову потрапляємо в халепу: переїздили через вузький, але глибоченький рівчак, по якому під час дощів рине вода до моря, і застряли. Схили рівчака були такі круті, що авто ніяк не могло виїхати. До того ж у шофера не було навіть лопати, щоб трохи підсипати землі чи зрівняти, де треба. Мусили всі виходити й підсаджувати та попихати. Провозилися з п'ятнадцять хвилин, доки вирвалися з цієї пастки.
Тут дорога на одно авто, а з обох боків стоїть густий ліс, а іноді підступають до нас непроглядною стіною цілі джунґлі. Часом проїжджаємо, ніби крізь зелений ли-ствяний тунель, бо гілля дерев обох сторін дороги з'єдналося вгорі докупи і створило напівтемряву.
їдучи такими нетрями, мимоволі згадується щоденник Маклая та його сміливий подвиг, що набагато вкоротив йому життя.