Але з усім тим він являв мистецьке втілення самовпевненого мілітаризму й сал-дафонства. Важкі розмірені кроки; міцна, примітивно витесана
фігура; чавунне обличчя з олив'яними очима, прихованими під важкими, напівспущеними повіками ..
Як повна йому протилежність, поперед нього незграбно виступала низенька, присадкувата суха фігурка в цивільному одязі — широких штанях і просторому дешевому піджачку
3 чужих плечей. Фігурка маршу вала в лад із Каледіним, химерно піднісши плечі Й випнувши груди, ніби перекривляючи монументального військового отамана. Звичайне салдатське обличчя з коротким, сивим, сторчовим, ніби навмисне обстриженим вусом і низенькою ріденькою щетинкою на голові нагадували щось таке знайоме по сотнях ілюстрацій у журналах... Але маскарадний одяг якось не пасував до готової уяви.
Проте адьютант біля дверей поштиво схилив свою зализану голову перед химерним дідком і вимуштрувана його спина виявила цілковиту готовність зігнутися карлючкою. Дідок, напевне, помітив ознаку запитання на обличчях чиновних зборів і на хвилину запнувся. Потім рішуче повернув праворуч, до вікна, де скромно примостилися гості, й почав обходити всіх, сам себе рекомендуючи фальшивим невиразним голосом:
— Генерал Алексеев...
Баранячі очі Доногуєва відбили певний намір вилізти з лоба, а спина хитнулася в переможному бажанні переломитися на пошану високому гостеві. Вся заля повернулася до нього, вітаючи недавнього верховного головнокомандувача всіх армій і фльоти. Цими днями він утік із Москви, щоб організувати на півдні російську Вандею.
Генерал увічливо обійшов усіх присутніх, сподобивши їх запобігливо стиснути його генеральські пучки.
Каледін тим часом важко стояв біля столу, такий же чавунно — спокійний, байдужо — півсонний, терпеливо дожидаючись кінця церемонії. Коли всі сіли, він на хвилинку підвів свої повіки і рівним, низьким, невиразним голосом запропонував обрати на голову зборів "нашого високошановного Михайла Васильовича"... Але генерал рішуче ухилився від високої чести; він тут тільки гість, він приїхав слухати і вчитись; а коли буде така ласка високих зборів, він подасть деякі інформації про останні події.
Ці "інформації" стали кінець — кінцем за центральний пункт наради. Генерал говорив патетично й піднесено:
— Настав час важких іспитів. Більшовики здійняли безумне повстання, що веде до цілковитої анархії. Петроград і Кронштадт— у їхніх руках. Рознуздані салдати й матроси убивають сотні й тисячі офіцерів по казармах та військових суднах. На вулицях ганебні сцени дикунства й самосудів над громадськими діячами й інтелігенцією. Москва — в облозі. Більшовицькі гармати б'ють по Кремлю, по славнозвісних святинях московських. Тут, у Москві, вирішується доля много-
4 П. КапельгородськиЙ — Шурган 49
страдницької Росії. Коли візьмуть верх більшовики, нам загрожує нова татарщина, що відкине нас на сотню років назад. Нові завойовники руйнують і топчуть під ноги всі здобутки культури, все, над чим працювали десятки поколінь. Своїми демагогічними, нездійсненними гаслами вони піднімають на нас темну масу. Грізний руйнацький гураґан іде на нас із півночі; буйні вихри здіймаються йому на зустріч. Коли ми не хочемо загинути під його вдарами, треба негайно організувати загальний опір. Уся Росія з мольбою й надією дивиться тепер на славне козацтво: тільки тут іще не загубили чести й державного розуму. Вільний Дон стане за ватажка для всіх, що готові встати на оборону батьківщини; звідси почнемо хрестовий похід проти нових азіятів. І я глибоко вірю, що знайдуться в нас іще Мініни й Пожарські. Вони організують і поведуть нас на Москву! Вони спасуть Росію!
Глибока мовчанка опанувала присутніх. Кожному ясно було, що більшовики вибрали слушний час для повстання. Вся Росія кипить-бурує в вихрі безладдя, вікових рахунків з усякими неправдами, в запалі помсти й руйнації. Можна тільки новими революційними гаслами захопити цю течію, а не йти проти неї. Кожну спробу завести на Кавказі будь — який свій порядок маси вважатимуть за зраду. "Вся Росія тепер покладає надії на Дон"... Але яка Росія? І які саме надії? А що скаже та Росія, що взялася ділити поміщицькі маєтки, палити панські садиби, виганяти хазяїв із фабрик та заводів?
Не хотілося говорити, не хотілося думати. Нарешті, слово взяв донський Златовуст, заступник військового отамана й голова донського уряду Митрофан Петрович Богаєвськкй. Невисокий на зріст, сухорлявий, з крутим підборіддям, русявим:?, трохи звислими, вусами й виразними густими бровами понад пенсне, він говорив завжди нервово й запально:
— Високошановний генерал не дооцінює більшовицького руху. Це зовсім не повстання купки безумців, це — соціяльна хвороба, масова пошесть. Вона мусить охопити широкі маси і згодом перекинеться на Дон. Що може спинити селянина й робітника, коли їм зразу дають змогу брати землю, брати завод? Вони не знають, що з цього вийде, вони думають, що ось кожен зразу стане сам за поміщика, почне пакувати. Проти цієї пошести немає ні мурів, ні ліків: нею треба людям перехворіти. Хіба ми не бачимо вже ознак хвилювання в наших полках —2-му, 8, 10, 12, 14, 16, 27, 28, 29, ,44-му та в батареях 6-й, 12, 13 і 32-й? Хіба городовики — селяни Дону, Кубані й Терека не готуються всадити нам ніж у спину ? Хіба робітничий Ростов не клекотить придушеним огнем повстання й не сіє навколо себе бурю? За цих умов годі й думати про завоювання Москви, треба всі сили покласти на боротьбу з пошестю в себе вдома! Коли б справа йшла про те тільки, що нам треба віддати своє життя, ми б його від-
дали... Але — кого вести ? На кого покладатися ? Зважте все це, панове!
— Так, кого вести, на кого покладатися? — підхопив його промову голова фронтового козачого комітету Агеєв, типовий народник — інтелігент, з іконописним обличчям і борідкою, як у Чехова; голос йому забринів сльозою: — Нам усім дорогі московські святині, де кожен камінь полито кров'ю й ПОТОМ наших предків. Але ми хворі, — Митрофан Петрович йсазав правду. Ви ждете з фронту козацькі полки, щоб опертися на їх у боротьбі з більшовиками? Але я тут твердо заявляю: вони принесуть сюди на Дон більшовицьку заразу! На фронтовому з'їзді козацьких депутатів ми вже бачили перших офіцерів — зрадників, що йдуть за більшовиками, як от Голубова, Автономова, Сорокіна та інших. Вони, правда, ще не танцюють під петроградську дудку,— вони хочуть завести ради для самих себе. Але вони вже не за нас, вони — проти нас. Ось вам наша підпора ! З нею походу на Москву не влаштуєте!
Слова падали важким оливом на мозок. Було тихо й моторошно. Каледін обвів своїм важким поглядом мовчазні збори і мляво підвівся, спираючись на стіл. Почав незграбно й нудно, але з кожною фразою промова його набирала впевне-ности, логічности, палу й своєрідного надхнення. Очі поблискували жваво й хижо. Бульдогоподібне обличчя прибрало виразнішого, освідомленішого вигляду.
— Тут що не слово, то мені докір. Навколо мене точиться багато всяких* вигадок. Запеснюють нібито я готую похід на Москву. Цілковите непорозуміння! Справа досі стоїть так. На початку більшовицького повстання я одержав від верховного головнокомандувача Духоніна наказ вирушити з усіма донськими полками на Москву. Так само й він мав вирядити з фронту потрібні загони, щоб не дати більшовикам захопити серце Росії. Інтереси Дону вимагали, щоб ми скуп-чили всі наші сили на кордонах, проти Поворина й Царицина. Я дав такий наказ. Проте все це аж ніяк не означає походу на Москву,—це тільки готування до самооборони. Мій плян — витримати більшовицьку навалу на кордонах, побороти в себе цю пошесть, а тим часом організувати більш надійну силу: старих козаків. Я не покладаюся на фронтовиків: їм треба, спочатку, кілька місяців пожити на Дону, в оточенні наших інтересів, щоб позбутися більшовицького чаду. Але на спасіння Дону встануть десятки тисяч старих донців, що й тепер готові сісті на коня. Тільки тоді, встановивши в себе добрий лад, можна буде подумати про визволення всієї Росії. І будьте певні, що знайдуться в нас Мінінн й Пожарські! Та буде кому й піти за ними без вагання.
Генерал Алексеев не витримав: скупо кинув дві фрази:
— Коли так, то єдиний вихід—добровільництво. Мусимо організувати добровільну армію для захисту порядку й законности.
4* 51
Але проти цього запротестували члени об'єднаного уряду: організація добрармії на Дону викликала б справедливу бурю ненависти й дала б призвід до походу більшовиків на Дон.
Сухо й незадоволено запитав Кгледін:
— Нарешті, що ж ви пропонуєте, панове? Ми не маємо певних реальних сил для оборони Дону й разом вважаємо за небезпечне організувати ці сили.
Загальну думку поміркованої частини зборів подав Вертепов:
— Ні, не так. Організувати ці сили вважаємо— за потрібне. Але не для походів, а для оборони, і не з чужих для нас елементів, а з самих себе, з місцевого населення. Насамперед, нам треба попустити віжки й завести в себе такий лад, щоб хоч сяк — так задовольнити маси: тоді матимемо на кого опертися в боротьбі з більшовиками. А потім непомітно, потихе-нечку, напнемо віжки й поведемо їх, куди нам треба.
— Щоб задовольнити маси... Щоб задовольнити маси,— іронічно пробубонів генерал Алексеев і нахилився до Кале-діна з порадою закрити збори.
Чавунна фігура Каледіна ще раз нудно підвелася, нахилившись над столом:
— Панове, вважаю, що ми тут тільки вислухали інформації й обмінялися думками. Дальше обговорення справи перейде до.(генерал глузливо скривив рота)... до об'єднаного уряду Південносхіднього союзу. Оголошую кінець наради.
Розходилися, як від тяжкохворого, після консиліюму. Члени об'єднаного уряду мовчки, парами, рушили до своїх апартаментів у гостинниці. Південне сонце щедро сипало з неба свою запізнену осінню ласку. Велелюдний натовп весело гомонів, заповнюючи пішоходи Платовського проспекту. Члени уряду в глибокому роздумі пленталися поміж безтурботним людом.
Врешті сотник Колокольцев опам'ятався:
— Панове! За всяких обставин, насамперед, треба дбати про здоров'я. Сьогодні до "Сан — Ремои привезли божественний кав'яр...
— Хм... Розумне ваше слово, Іване Ивановичу! І члени уряду повернули до ресторану.
*
Життя бурувало й бігло, як широка весняна повінь, а на території Південносхіднього союзу (готель "Европа", кімнати № 43— 45) було нудно й тоскно.