Червоноармієць Кучеренко

Капельгородський Пилип

— Піду, мамо...

— А я ж, синку, а я?...

Вчепилася старими покарлюченими пальцями в стареньку шинельку й не пускала. Сльози буйним горохом котилися глибокими борознами, що проорали роки й праця.

— Хазяйські сини... додому тікають... а ти йдеш... охотою...

Обвів очима вбогу стару хатину, що давно погорбилася та вросла в землю. Згадав свою "осьминку" в полі. Глянув на вимучену матір і ласкаво поклав їй руку на плечі:

— То ж хазяйські сини, мамо!.. їхнє місце— тут, а моє—там!

Роздратовано випросталася стара Ганна Куче-ренкова з обіймів синових, і на темному виснаженому обличчі спалахнули гнівом напівпотухлі очі.

— А моє ж місце де, скажи мені, хлопче? На кого мене кидаєш? Куди йдеш?.. З безбожниками? З анцихристами?.. Хіба ж не бачиш, що он їх із самого Капказу гонять та й гонять чередою?.. К-а-м-у-н-і-с-т-и нещасні!.. Чи ж вам ото битися з царськими солдатами та генералами? Глянь же на їх, глянь іще раз на товаришів на своїх обідраних!..

Кинулася до дверей, розчинила настіж і зне-можена сіла на лаві, втираючи сльози.

Сонце сідало за Лисою горою, за історичним "Валом", де пишалися колись міцні мури лубенської фортеці князів Вишневецьких. Мимо дверей хорольським шляхом ішли останні розпорошені колони недавніх добровільних захисників Донбасу,—нашвидку організовані робітничі батальйони, напіводягнені, напівобуті, напів-озброєні (на двох, на трьох—одна гвинтівка). Тавро далекого походу, невдалих жорстоких боїв та важких утрат лежало на сірих зморе-рених обличчях. Частина відставала, вибившись із сил, перебувала або перев'язувала побиті ноги, засинала тут же, вподовж дороги.

— Ото з ними підеш?

— З ними, мамо, з ними... Схопилася з одчаєм, себе не тямлячи:

— Так геть же, коли так, швидше... Іди, не край мого серця, не муль очей моїх!.. Краще б я тебе своїми руками в святу землю закопала, ніж оце ти безвісти підеш!.. Та хто ж мене, стару, без тебе догляне й догодує?.. Хто мені очі в холодній хаті закриє?!. Сину мій, сину!

Вклонився до землі старечим мукам, поцілував суху, нужденну рукуй змахнув рукавом непрохані сльози:

— Прощайте, мамо!.. Пора...

Вискочив прожогом, бо серце краялося з жалю. Упала стара просто на долівку й рвала на собі сиве волосся:

— Синочку мій!.. Андрієчку!...

Далеко-далеко за синім обрієм ясного неба ледве-ледве гуркотів грім: десь за Врйнихою на хорольськім шляху бухала ленінська артилерія.

Городами й левадами поспішав Андрій до знайомого перелазу... Невже не застане?

Полохливо метнулася за кущами якась парубоцька постать, а потім випросталася й стала біля тину, не ховаючися з одвертою ворожою посмішкою на опецькуватому обличчі.

— Степане... ти?

Пригадалося давнє приятелювання й книжечки, що давав учитель, і вогкі окопи над Сяном, і спільні мрії про те, що буде як царя скинуть... А потім... окопи з-понад Сяну перекинулися на Дніпро й на Сулу, й на Ворсклу, помережали всі містечка й села, поділили їх на два ворожих табори. Куркульський син Степан Век-ленко опинився в очеретах, а Кучеренко Андрій пішов добровільцем до Червоної армії.

Змірили один одного чужим поглядом, і докірлива усмішка заворушилася Анрієві на губах:

— Ховаєшся?

— Чого мені ховатися?. Ховайся тепер ти!.. І кожен—своїм шляхом. Андрій, оглядаючись,

переступив через перелаз. А в голозі—сполох.

— Так, так... Правда твоя, Степане,—не мішає вже мені й кущами обійти... Хто знає, чи не тягатимуть завтра денікінці молоду батрачку Марину Тимченкову: "З ким учора розмовляла? Де його заховала? Признавайся, гадюко, бо всю спину шомполами спишемо"

— Андрієчку... Прийшов таки?

— А то б покинув, не попрощавшись?

— Ох, і тяжко ж розлучатись, Андрійку!.. Не знаю, як жити далі. Куркуль голову підвів аж до неба, та все нахваляється: "Пожди, пожди, босото, — он уже наші недалеко!.. Рогом вам вийде моя земелька й волики мої круторогі..." А вже про тебе, то краще й не згадуй.

Андрій усміхнувся:

— Та я ж ні землі його, ні волів його не брав собі...

— Знаю, що собі не брав... Іншим розподілив... Ох, Андрійку, що воно тепер буде? Заженуть вас безвісти, поб'ють і розкидають по чужих степах, по невідомих могилах! Там же кажуть— си-и-ла!..

— Гнила то сила, Маринко... Розвалиться вона.

— Е, ні, не кажи... Хіба не бачу, як від неї тікають?.. Ох, Андрієчку... Може б ти таки... тут остався?.. Перепросив би Василя Гавриловича, та Степана, та Прокопа Семеновича... Не чужі ж вони таки...

Андрій насупився:11

— Облишмо про це.

— Та хіба б я... Андрійку... Ти ж знаєш, що... Любий мій!.. Ти ж заприсягався, що після покрови... А що ж тепер зо мною буде?

Дівчина заплакала. Андрій розгублено взяв її за руку й не знаходив слів:

— Та я ж... Маринко, хто ж знав?.. Чи я ж дурисвіт який? У мене в самого серце перевертається. Ти не плач, люба, ми не надовго. Ось побачиш: лист не спаде з дерева, як ми повернемося назад. Я може я ще раз і з Лубень навідаюся нишком. Ти, покищо, ночуй у клуні... А тепер...

— Андрієчку, єдиний мій... На кого ж ти мене покидаєш?.. Не йди, коханий, прошу тебе!..

— Піду, Маринко...

Ледве розвів цупкі молоді руки, ледве міг одірватися від очей, повних туги. Пішов, не озираючись. С )

І стежив за ним із-за кущів єхидним хазяйським оком куркуль Василь Гаврилович Векленко.

* *

Оксамитна серпнева ніч повисла над Сулою. Потонуло в імлі лубенське надбережжя зі своїми горбами й кручами, з сонним містом і веселими околицями. Тиша, як перед бурею. І тільки праворуч, з високої дзвіниці мгарського манастиря плвие посульською долиною зрадницький дзвін:

...Бов... Бов... Бов...

Святі отці не сплять, богу моляться, відбивають години, півгодини й чвертки, посилаючи гучний поклик далеко-далеко за Сулу, аж туди, де за Войнихою шарудить мовчазна ніч тисячами ніг і копит, і коліс.

Ден і кін іде!

У Лубнях, у Засуллі, в Солониці, в Пісках огні погашені, але люди не сплять. Ждуть і бояться. Ждуть і надіються.

Денікін'іде!

І враз мовчазну тишу ночі прорізує металевий удар з бронепоїзда:

— Бубух...

А трохи згодом заклопотано — насторожена відповідь кулеметів.

— Та-та-та-та...

Перші загони ворожої кінноти захопили За-сулля. Але несподіваний наскок на залізничний міст не вдався. Червоноармійці засіли в Брови-довщині й влучно поливали свинцевим дощем підступи до мосту й переправу.

Почалося!...

Ранок устав такий ясний і прозорий, що ніяк не вірилося в нічні сполохи. За Сулою, з її очеретами й луками, зеленою півдугою підвелися гори-шпилі з невеличким старовинним затишним містом просто перед очима. Зелені садки, білі хатки й будинки вкрили все узгір'я, скотившись мальовничим килимком до самої Сули. Праворуч, за вільшанськими ярами, встали зелені кучері вільшансько-мгарських лісів, і високо на шпиль над Мгарем, чудова дзвіниця італійського майстра над невеличким манастирем, місцем вічного покою святого авантурника, Афа-насія Сидячого. Того самого Афанасія, що його, за скандальне житіє, частина руської церкви не наважилася завести в свої святці.

По вулицях Засулля, Солониці, Пісок вешталися горбоносі осетини в черкесках і погонах та денікінські офіцери в кубанках і папахах. На майданах розташувалася артилерія й валки. Запахло "єдиною-неділимою"

— Стой!.. Твая-мая панімай?... Давай бамага!..

— Та навіщо ж ти гроші тягнеш?.. Кала-вур!.. Господин офіцер, що ж це таке?

— Ти чего тут орьош? Жаловаться?.. Ур, Сосланбек!... Єщо!.. Тохта!.. Будет с него, пока!..

У Лубні засульською греблею вливалась довга смуга кінноти, пішаків, валок, гармат, ящиків. Святий Афанасій Сидячий таки допоміг денікін-цям здобути місто.

Як це сталося?

Відбиваючи підступи до мостів кількома сотнями гвинтівок та десятком кулеметів, Лубні спішно виряджали поїзд за поїздом на Київ. А тим часом ситі манахи мгарського манастиря налагодили човнами переправу. Денікінська кіннота вдарила від манастиря в обхід Лубням, і до 8 годин ранку місто було в руках переднього загону генерала Бредова.

На вулицях—свято. Офіцери й чиновники добували з потайних схованок свої мундири неблискучі погони, викопували, чистили й чіпляли кокарди та значки. Дами в новеньких сукнях, з квітками в руках, готували врочисту зустріч. Попи відмикали церкви й натягали золоті ризи:

— Благословенно царство отця і сина... Тільки по робітничих халупках ховалися ті, що

не встигли вийти зі зброєю в руках за околиці.

* * *

Андрій Кучеренко із своїм загоном кінноти охороняв лінію Тернів — Верхній Булатець і зовсім не знав, що діялося в Лубнях. О 9-й годині снідали після тривожної ночі й ледве помітили, що з Лубень виїхав до Верхнього Булатця якийсь загін.

— Що за чортовина? Наче б то не наші... Та хіба ж у кулак розбереш?..

— Еге-ге, хлоп'ятка!.. Щось воно-не теє... Коли б не денікінці!..

— Братва!.. Та чи ви не подуріли?! Тікай — хто куди! Ворог в обхід пішов!

— Стій!.. Куди тікати? Та їх же не більше

півсотні. А нумо поза клунями—до околиці! Без команди не стріляти. Коли звалимо попередніх,

то зразу — по конях і—навздогін!

Осетини не сподівалися на таку зустріч в маленькому селі, бо червоні загони давно вже відступили залізницею. Але раптом — команда, вибух і кілька коней покотилося разом з верхівцями...

З вузеньких вулиць напереріз вилетіла Андрієва півсотня. Десь затахкали збоку стріл-кові частини, й загін, рубаючи по дорозі денікінців, зосліпу влетів на площу станції, де вже розташовувалася артилерія супротивника.

Не розібравши діла, їздові підхопили гармати й кинулися через Лубні на Засулля, сіючи паніку. На станції вже тріскотів одбитий кулемет і бігли сюди на підмогу робітники, а з Вил рушили поїздом нові частини з артилерією.

За хвилину вузенькі вулиці міста Лубень стали пеклом. Єдиний вихід на Хорольський спуск і далі через Засульську греблю враз був забитий пробкою наполоханого люду. Скакали, бігли, товпилися коні, вози, люди, гармати, ящики, поміж військовиків метушилися недавні привітальники: ситі крамарі, чиновники, навантажені вузлами, дами, діти, попи. Вершники з осатанілими обличчями били нагайками людей по головах і топтали, їх кіньми, пробиваючися за річку. Лайка й команда перепліталися із зойками та вигуками розпачу.

А місто вже тріщало тисячами пострілів і димилося тисячами синіх клубочків. По вузеньких вуличках, майже поодинці, пробивалися до-Сули останні денікінські солдати, дивуючись, де взявся той ворог, що стріляє з-за воріт і з хат, і з садків.

Опівдні місто знов було в руках більшовиків,, і розпочався триденний бій під Лубнями15-1& серпня 1919 р.

* *

Радянська артилерія розташувалась на най-вигідніших позиціях.

1 2

Інші твори цього автора: