Рябчук, саторі і література

Рябчук, саторі і література

Дивно тримати в руках книгу, яку вперше прочитав чверть століття тому, ще тоді, коли був тінейджером-бунтарем. Дивно тримати том, а не паку цигаркового паперу з п'ятим або шостим примірником машинопису, з мереживом блідих, майже прозорих знаків самвидаву й відчитувати сліди блукань цієї вічно безпритульної, мандрівної літератури в затишку приватного помешкання. Дивно впізнавати зловісний відсвіт, чи там вищир, чужої та неприйнятної політичної системи — у давній розгромній рецензії кагебістського найманця на оповідання з цієї книги, тут-таки передрукованій (хоча й рецензію цю ти також тоді читав). Книга, яка чи не все притомне життя була з тобою — попри те, що її не було! Фрагменти й діалоги з неї, які знаєш напам'ять — вони не раз випірнали в бесідах за чаєм, випірнали з Нічого, бо ж не можна було покликатися на таку-от сторінку, знявши том із книжкової полиці та з'ясувавши належне звучання потрібного під час дискусії абзацу, бо ж пака цигаркового паперу знову мандрувала — деінде, тільки не тут. І цей епічний зачин, що супроводжував кожну цитату з атопічної книги, що була й не була в 1979, у 1989, у 1999 роках: "А пам'ятаєш, як у "Чаплі…"" — "А пам'ятаєш, як у Рябчука в "Листах авіапоштою…"", "у "Житлі"…", "у "Тості за здоров'я чорного кота…"". Книга без свого місця в літературному процесі, яка, одначе, справила потужніший вплив, ніж матеріально присутні й зафіксовані в різних історіях літератури твори. Невловима, ніби гайдеґґерівська "алетея", вона примушує соціолога літератури відмовитися від статистики, пов'язаної з накладами й чисельністю згадок у пресі, а філософа літератури вона спонукає ще раз випробувати своє герменевтичне спорядження. Ця абсурдна й весела жорстокість часу: прочитати книгу в п'ятнадцять, а рецензувати — у сорок років, бо вона щойно з'явилася друком!

1

Суто романтичне переплетіння взаємозаперечних настроїв і жанрів "Деінде, тільки не тут": трагедії — але "маленькі", сміх — але крізь сльози, проза — але з великими анклавами поезії, як-от у "Весіллі". До притчі "У темному вікні на темному фоні" включено блок добротної автобіографічної прози, персонажі якої — Лідочка, Жирафа, Нікітін — вільно переходять до віршів Рябчука (цикл "Епітафії" в поетичній збірці "Зима у Львові", 1989). Абсурдизм і парадоксальність, сюрреалістичність і вишукана іронічність; однак ці "холодні" риси, притаманні Рябчуковій прозі, поєднуються з гарячим співчуттям, затамованою ліричністю й легкою меланхолійністю. Усе це добре читається, Рябчук — блискучий стиліст, але сьогодні увагу привертають не так зміст або форма оповідань, як дедалі гостріше й притомніше бачення, що зростає одночасно з перебігом складного психологічного процесу, котрий можна локалізувати в рамках двох семиліть (1971–1984), визначивши той процес як індивідуацію.

Перший розділ книжки, "Ці та інші слова", складають найраніші за часом написання оповідання. Їхньому авторові — 18–23 роки, щойно залишилася позаду школа, попереду вступ і навчання у Львівському політехнічному інституті. Дванадцять оповідань цієї "книги у книзі" надзвичайно багаті формальними експериментами, мало схожі одне на одне, хоча майже одразу впадає в око їхнє серйозне, драматичне тло й глибока перейнятість автора трагедійністю людського існування. Близькість юності та смерті, заворожене вдивляння в те, що я також можу/мушу померти, випробування цієї смерті на смак і на дотик. ""Ми помремо", — раптом збагнув я. Це було надзвичайно просто й само по собі зрозуміло; я би сказав, що в тім містилася якась вища доцільність і навіть кортіло заспівати який-небудь гімн. Ми стояли струнко й дивились услід офіцерам у протигазах. "Ми помремо. Тут усе заражене, отже рано чи пізно нас чекає кінець. Нам лишається тільки боронити цю фортецю. Питання лиш у тім, скільки ми зможемо її боронити. Скільки ще ми житимемо?"" ("І тоді все буде гаразд").

Поряд із цим допитливим доторком до смерті зустрічаємо й інші романтичні топоси — вищу зневагу до сірого повсякдення совєтських міщан і ширше — до занудного світу "правильних" дорослих загалом, прагнення вирватися за межі усталеного світу, екзотичні місця, імена, а частіше — прізвиська, напрочуд яскраві та влучні (Генерал, Алое, Каченя Дональд, Гном, Фільозоф тощо). Романтична топіка здобуває незвичайні способи вираження, письменник моделює крайні, часто сюрреалістичні ситуації, коли покійник роками ремонтує власну труну ("Житло"), а над головою пересічного юрисконсульта спалахує німб ("Неси свій німб"). Рябчук прискіпливо досліджує синтаксис і логіку сновидінь, відтворює її, не вдаючися до тлумачень. Його оповідання "сняться" читачеві, неможливі для (бу-)денної свідомості сюжети й персонажі вторгаються в повсякдення, спантеличуючи раціонально налаштований розум. Так у студентському кафе "Дружба" оповідач зустрічає погонича слонів:

— Де ж слони? — дивувався я.

— Чекають мене на кордоні, — пояснив чоловік.

— І ви гадаєте, вони не перейдуть його самі?

— Так, — ствердив погонич. — Вони в мене досить розумні. Коли вони зустрілися з Сальвадоровими слонами, знаєте, що спитали? "Хто вас намалював?!"

Головне в цих оповіданнях не зміст, а настрій і формальна побудова, яка тяжіє до суто поетичного, не прозового використання слова. Переповідати сюжети цих творів нема сенсу, як нема сенсу переповідати вірші, бо вирішальну роль відіграє не фабула, а графічна побудова фрази, звучання слів (слони, які ніколи не відповідають, а тільки запитують, цікавляться, наприклад, чи добре грає у футбол збірна Берега Слонової Кості). Важливі також постійні рефрени, коли, знову ж таки, поставлене питання не отримує відповіді, а наче в дзенському коані, чує саме себе; те саме стосується імперативів:

— Замовкни, ну я прошу тебе, замовкни! Перестань накінець жартувати!

Перестань.

Жартувати.

Ці поетичні прийоми роззброюють код комунікації, перетворюючи його на фатичний код, адже відлуння двох останніх слів цитати не є відповіддю коханій дівчині, а звернене оповідачем на читача. Автор-герой ніби озирається за читацькою підтримкою ("моя дівчина каже, що я жартую, хоча це не так") і самодостатність тексту розмикається, хоча в поезії це сприяло би його герметизації.

Рябчукові оповідання створюють настрій веселої, часом загрозливої присутності Іншого: абсурду — на противагу раціональності, безпричинності й відносності часу (зокрема у "Весіллі") — на противагу каузальності й лінійній темпоральності, таємничої дійсності трансцендентного — на противагу розчаклованій "радянській дійсності", у котрої якщо й були таємниці, то такі, що від них досі кров холоне в жилах. Цей настрій Можливого є настроєм реалізовуваного Бажання, екстазом сублімації, коли, наприклад, збувається бажання бути абсолютно невразливим або, як у "магічному театрі" Гессе, стріляти та вбивати без почуття вини ("Листи авіапоштою в провінцію").

Слід наголосити, що рання Рябчукова проза далека від власне фантастики: вкраплення фантастичних елементів є радше суб'єктивно-ігровими винятками в його універсальних сюрреалістичних візіях, приступи яснобачення не мають нічого спільного із зумисним конструюванням фікцій. Найбільше переконують у цьому піднесеність тону та майже неприхована трагічність ("І тоді все буде гаразд", "Капітуляція", "Весілля"). У тому, що це яснобачення, не можна сумніватися, прочитавши "Неси свій німб", де колишній юрисконсульт М. за допомогою диявола стає "саме таким чоловіком, що зміг би правити країною" — і править нею, і все було би гаразд, якби не певний мрець, що лежить посеред тієї країни непохований "приблизно від двох до двадцяти двох років", перегороджуючи дорогу поїздам (ачей навантаженим фінансовою допомогою). Партійна приналежність М., щоправда, не вказана, але адміністрація його — чисельна; деякі з Рябчукових криптонімів, як і його жартівливі перестороги, стали зрозумілими зовсім недавно — через тридцять років після публікації цього оповідання в самвидавній "Скрині".

Неможлива реальність часто втручається в ірреальну сферу Можливого й Бажання, приносячи із собою загрозу поневолення, нереалізації Бажання й безплідності (у Рябчука досить часто зустрічаються образи старих дів — від ранньої "Капітуляції" до останнього "Море-аморе"). Одна зі сфер травматичного психічного досвіду — армія. Бути мобілізованим означає бути знищеним; тому проводи в армію перетворюються на гротескний похоронний ритуал з обов'язковими "жертвоприносинами вслід" (безглузде, на перший погляд, убивство кота й самогубство оповідача), адже прощання друзів із призовником Літейком стає прощанням назавжди ("Тост за здоров'я чорного кота та інших сторонніх осіб"). Бо якщо з армії іноді й повертаються, то зміненими до невпізнання й цілковито зневоленими, перетвореними на зомбі, які не знають, що їм робити, позаяк наказів ніхто більше не віддає ("Додому й назад"). Часом армія та війна стають у Рябчука тотальними, перетворюючись на символ (іще гераклітівський) форми людського існування в цілому. "Вони ж бо навіть не знають іще про війну. Вони щоранку їздитимуть трамваями, не підозрюючи, що почалася війна й ось-ось про неї напишуть газети. Так триватиме день, два, три. Може, й рік. Багато років. Ніхто не знає. Рано чи пізно вони довідаються. Може, тоді зрозуміють", — міркує герой (тобто не-герой), якому conditio sine qua non людського існування відкрилася в образі всезагальної війни — і оголошує капітуляцію, бо не хоче брати участь у житті, побудованому на мілітарний кшталт ("Капітуляція"). Всеохопний пацифізм і не менш тотальна резиґнація властиві багатьом персонажам ранніх оповідань Рябчука; вони є виявом самодостатності внутрішнього світу, світ цей анітрохи не ізольований, у ньому існує вино, гарні й дотепні дівчата, музика Чеслава Нємена, "Юрай Гіп" і "Лед Зепелін", безмежна відкритість до культурних впливів та вищих орієнтацій, любовне милування природою та виняткова емоційна й моральна чулість. Усі згадані риси зустрічаються в "П'ятниці", чи не найкращому з ранніх оповідань, позбавленому, до речі, і сюрреалізму, й ескапад. Хлопець чекає дівчину, у якої, мабуть, помер батько, — ото й уся інтрига. Але невимушена майстерність, виваженість і віртуозно легке письмо цього оповідання дають підстави говорити про вплив естетики дзен-буддизму: "Груша обсипалась, і пелюстки рясно покрили землю.