Отам і влаштовував з хлопцями ігрища та гульбища. І люди не йняли віри, що він буде добрим хазяїном. Бо йому вже давно був час одружуватися, а він все гуляв і гуляв...
— Як наш Микита? — вихопився Ілько.
— Е-ее, синку, ти ще малий, щоб до когось мірку міряти... Ти краще слухай! І сталося так, що уподобав він собі одну красну дівку, тобто нашу покійну бабусю, царство їй небесне! І дуже хотів її взяти собі за жінку. Та її батько — значить, мій дід — сказав нашому дідові, що він віддасть свою дочку за нашого дідуся, якщо той доведе, що справді може добре працювати, а не лише влаштовувати веремії. Тоді наш дід попрохав своїх друзів допомогти йому. Вони всі скинулись і купили найкращі дубові колоди. Вистояні, висушені.
А далі наш дід від Великодня до Покрови розколював, випалював, видобував і підганяв колоди, щоб вийшли добрі рури для водогону. Його друзі хотіли йому допомогти. Бо всі вони були чи теслями, а чи лодій-никами. І то добре знали сокиру і тесло. І всі вони були в однім приході церковнім. Але він затявся: "Ні! Я маю довести її батькові, що все один можу спорудити!". І він, дійсно, сам-один зробив усі колоди-рури. Ну а вже прокладати їх від джерел йому громада допомагала. Отак наш дід і слави від людей зажив, і дружину собі виборов!.. А тепер, синку, ходімо працювати. Воно, звичайно, ще спека. Треба було б ще відпочити. Але роботи ще гай-гай!
Тепер батько шнуром, натертим вугіллям, з Ільковою допомогою відбив уздовж плахи рівні смуги. Далі рівнесенько по тих смугах долотом понадбивав неглибокі дірки. У ті дірки вставив усі свої п'ять довгих залізних клинців. Ходив від одного до другого і розмірено вдаряв замашною киянкою. Коли кілки занурились майже до голівок, дерево затріщало, зарипіло, і з легким ніби стогоном осіла на пісок готова дошка.
Батько з одного боку висмикнув із землі дубові кілки і відтяг свіжу дошку.
А сонце пекло на всю силу і не збиралося пом'якшувати свої промені. Запах розігрітої живиці просто залив усе довкола. І здавалось Ількові, що вони не на березі Почайни, а десь у Пущі-Водиці, в сосновім бору.
Ту частину плахи, що лишилась на місці, батько знову закріпив дубовими кілками.
— Тату! Я ваш урок виконав: живицю позбирав, загорнув у бересту, ув'язав верболозом. Що тепер?
— Візьми з козуба скобелку та потихеньку з однієї тієї плахи здирай мезгу. Якщо потягнеться смугою, облиш скобелку і намотуй мезгу в клубок. Як ото липове лико змотують. Дивись, щоб пісок на неї не налипав! І в пісок не впусти! І не квапся та не дери щосили.
— А для чого нам мезга? Хіба з неї щось можна виплести?
— На речі мезга не йде, а спожити її можна і людині, і скотині. У голод мезгу сушать, товчуть і додають у борошно. Ну, в Києві голоду давно не було, то про мезгу й не згадують. А от у Новгороді щоразу з урожаєм біда. То в них спекота все збіжжя спалить, то дощі вигноять. Вони про мезгу, меншії люди, і не забувають...
— А нам чого вона?..
— У нас Лиска взимку поїсть, якщо мезгу з ячменем потовкти і запарити.
Поки батько відколював від плахи наступну дошку, Ілько вичуху-вав опуклість другої плахи. І намотав здоровенний клубок мезги. Здер кору з верболозу і добре ним умотав клубок пахучої мезги.
— Славна робота, синку! Можеш трохи погуляти. А тоді поскладай та пов'яжи кору в невеликі паки.
— Я піду скупаюсь. Можна?
— Тільки далеко не відпливай. Щоб бачив мене. Як махну рукою, то щоб зразу вертався. Добре?
Ілько весело пострибав розпеченим піском до води, на ходу звільняючись від штанів і сорочки. Але пірнати з розгону не став. Може, там якісь гострі корчі під водою приховалися? Чи якийсь стовбур із гострим суччям лежить? "На воді будь обережним!" — повчав старший брат Микита. І всі знали, що найбільший відчайдух і хитрун на всьому правому березі Глибочиці — то Микита. Якщо він так застерігає, то нема чого його словами легковажити.
Вода була, наче парне молоко!
Ілько забрів у воду по твердому піску. Але враз дно пішло в нього з-під ніг. А по литках вдарило холодним струменем підводне джерело. Ілько рвонувся вперед, провалюючись грудьми у верхній шар теплої води. І щосили загрібаючи руками та б'ючи ногами, поплив на середину Почайни. Тут і в глибині, якщо спустити ноги, вода була претепла!
Хлопчик на мить спинився, загрібаючи руками в один бік, почав крутитись на місці. Обдивлявся на всі боки. На правому березі Почайни, якщо дивитись із самої води, височіли спочатку ряди нових і старих притисків — причалів. А коло них припнуті гостроносі лодії, низькобокі струги, кілька стрімкобоких бойових княжих насадів. Ніде жодного вільного місця біля насадів не було. Ба, он навіть біля головної Подільської брами берлина причалила до вже причаленої до притиску лодії. Щоб розвантажити її, перекинули з другої на першу дві широченні дошки-сходні. По тих дошках-сходнях носії тягали якісь важкі кулі та складали на поміст притиску. Ілько здогадався, що то, певно, привезли збіжжя десь із Канева чи Переяслава на знамените Торжище. Бо ж головна брама (із двома вежами по боках) — Подільська — з'єднується прямою вулицею з Торжищем. А хто головний на Торжищі? Та ж торгівці збіжжям. Он вони яку церкву зрубали — Успіння Богородиці! На дев'ять верхів! Тільки з води церкву Богородиці не видно. Бо хоч вона й найбільша та найвища на Подолі, її від Ілька закривають притиски із припнутими судами, вали зі стовп'ям і оборонні сторожові вежі. Це вже давно Ілько помітив: якщо перед тобою близько якась річ невелика, то вона геть затуляє собою річ велику, проте далеку. А якщо відійти від меншої подалі, то буде видно і малу річ, і велику. Але то було на твердій рівній землі. А от цікаво, як воно буде на воді? Так само, як і на землі?
І хлопчик вирішив відплисти подалі, щоб притиски та судна стали меншими. Може, тоді за ними відкриється Успенська церква?
Ілько бадьоро поплив до лівого берега Почайни. Якраз виплив на вільне місце між смоленськими стругами.
Ось його ноги торкнулись дна. Але ніяких холодних ключів не відчувалося. Тепла-теплісінька вода лагідно обтікала легенькими струменями тіло. Дно поволі підвищувалось. І коли Ілько ступив по ньому, то раптом наступив на щось, схоже на здоровенну варьоху. Що було неглибоко, то Ілько просто присів під воду і вийняв з-під ноги здоровенну скойку. Випростався і ще ступив до берега. Що тут було тепло і неглибоко, то Ілько сів, щоб тільки голова підносилась над водою. І побачив, що й на воді, як і на твердому: якщо відійти чи відплисти подалі від невеликих речей, то вони вже не застуватимуть великі речі.
Тепер від площини води Ілько бачив усе. І судна біля притисків, і подільські брами, й оборонний вал, і Стовп'я на ньому, і стіни-городні на схилі, і сторожові вежі.
За тим оборонним пасом Подолу виднілись і верхи церков. А найбільша і найвища над ними — багатобанна Успіння Богородиці. її верхи мали аж три заломи, чого жодна інша церква на Подолі не мала!
Сонце вже перейшло на західну сторону небесної бані й поволі, геть непомітно почало знижуватись. Але смажило все одно з усією силою.
Ілько обернувся назад — над розпеченим піском острова склилося повітря. І відбиття сонячних променів просто різало очі. Хлопчик знову повернувся обличчям до Подолу і до Гори.
Світло падало навскісно до київських гір. І золотило їх по абрисах лише з південного боку, навіть із південного заходу. Всі подробиці будівель і споруд Гори затягло пеленою блакитної тіні. Все, що бачив Ілько на тому боці, видавалося йому смугами.
Перша смуга, більш золотава, ніж блакитна, — правий берег Почай-ни з притисками і незліченними суднами.
Друга смуга — подільські Стовп'я на валу, вежі та брами із нависаючими заборолами і гострими верхами. Ця смуга була блакитно-срібляста, навіть фіолетова в затінку.
За нею йшла смуга темно-сіра, зі спалахами блакиті й рожевими латками — то дахи подільських садиб, комор, церков, дзвіниць та багатих купецьких хоромин. Але особливо посеред Подолу виділялась церква Богородиці. О дев'яти верхах із заломами, що стрімко, ніби шоломом, підносились угору. її збоку, наче золотий візерунок на паволоці, обмальовувала тонка золота риса від променів пополудневого сонця.
І найширша була смуга, що смарагдово-блакитним маревом зводилась над Подолом. Це — Гора. Там височіють найкращі храми землі київської, найпрекрасніші палаци князів і сильників, там найвищі вежі та найкращі стіни-городні. Бо Київ — град престольний! Блакитна тінь оповила все серпанком. Все зрівняла, зробила наче все пласким. Із того легкого-легкого блакитно-фіалкового пасу височіли ніби три шоломи богатирські. То були найбільші дерев'яні ворота — Подільські. Аж на три заломи їхня вежа. За ними одразу праворуч — головна баня Десятинної церкви. І ліворуч від Подільської брами — гострий трикутник даху Ольжиного палацу.
Ілько роздивлявся на красу Подолу та Гори, а тим часом пообідня Почайна стала наповнюватися рухом. На лівому березі, вище в затоці, гупали сокири і великі тесла — споряджали швидку стругу. Туди й сюди плесом сновигали довбанки, човни та поволі повзли вантажні струги.
Не лишилося того спокою, що був уранці. Знизу, від гирла Почайни, швидко, наче за нею хтось гнався, пройшла велика лодія-набойна. І спинилася проти Глибочицької брами. Тієї самої, якою вони пройшли до притисків. Із брами виїхала кола з височенним плетеним кошелем.
По здоровій строкатій кобилі Ілько одразу впізнав сусіда — візника Стефана. Бо перша садиба від них навкіс через шлях — то його, Стефана, володіння. У нього ворота широкі на дві стулки. Над ворітьми — дашок. Бо візник Стефан має два вози-коли та двох коней. Він купцям та ремісникам-майстрам на тих колах разом із сином возить усякий товар і речі. І ще Стефан — церковний староста при церкві на Житньому торжку. Його садиба міцним парканом обнесена. То Ільків батько та брат Михайло спорядили такий паркан! Закопали добрячі дубові стовпи. Видовбали в них пази. І в ті пази забили товстенні дошки. Ще голуб'ятня в них стоїть на високих стовпах. Просто як дзвіниця. її здалеку видно. То голубами забавляється Стефанів старший син. Голуб'ятню робив середульший Ільків брат — Михайло. Дідусь казав, що робота чиста, справна. Але в Михайла до теслярства душа якась млява.
Тут Ілько повернув голову і побачив, що біля його лахів стрибають одразу аж три ворони! І намагаються щось видобути з-під одягу.