Ще без запліток, лише в самій сорочці, без фартушка навіть, тільки крайкою підперезана. Напівдівка, як сказали б люди, але через тонке полотно вже пнулися гострі груди. Вона була дивна — волосся біле-біляве, аж жовте, як золотий цвіт кульбаби, і чорні, геть зрослі брови на смаглявім обличчі.
Вона принесла батькові короб з наїдком, але до самого зрубу не йшла. А стала ніби на якійсь невидимій межі і чекала, коли підійде її батько і все забере…
Вона пильно розглядалася на Півника.
Коваль подивився по черзі на малих і з усміхом спитав у доньки:
— Що ти на нього заглядаєшся? Він — малий.
А дівчинка відкинула з очей пасмо золотого волосся і впевнено, беззастережно відповіла батькові:
— Поки що малий, але як виросте, буде вищий за Півня.
— Ти його собі вподобала? Чого?
— Бо він хваткий і везучий, — ані трохи не застидавшись, відказала дівчинка батькові.
Батько їй нічого не сказав, і вона мовчки повернулась і почала підніматись піщаним схилом.
Вже вгорі вона обернулась і всміхнулася Півнику, поправила волосся, що лізло їй в очі, і враз ніби крізь землю провалилася.
Коли сьорбали житній кисіль і жували чорний черствий хліб, Півень і коваль жартували над дітлахами.
А Півник все думав своє: "Певно, не тільки коваль чародій, а чародійством відає і його мала донька. Не інакше, що мала чародійка! Бо звідки їй знати, що мені поталанило, казково пощастило, і я поїду з дядьком до Києва?!"
Наконечник рогатини, що був ніби здоровенний ніж, коваль виготував набагато швидше. Єдине, що трохи затримало — зварення рурки для держака.
ЧАРІВНИЦЯ
Дядько Півень у кузні насадив сокиру на добре грушеве топорище, а рогатину приладнав до ясеневого дзвінкого ратища.
І хоча коваль зробив і рогатину, і сокиру найкращі, однак до себе в садибу до трапези не запросив.
Значить, вважає, що Півень уже сторонній, невезучий. І з ним немає чого знатись.
Небіж теж це зрозумів, але боявся спитати дядька Півня, чому це так.
Дядько крокував похмурий, похиливши патлату голову. І поволі-волі звертав у пущу.
Спочатку хлопчик думав, що дядько зібрався на потаємне полювання в нетрях.
Але коли вони двічі поминули лося з молодими рогами, він зрозумів, що вони йдуть до Священного джерела.
Туди все поривався дістатись піп-гречин, що приїздив до боярина Судомировича сина хрестити. Та ніхто йому туди дороги не виказав.
А сам боярин не знав дороги. Бо він не з деревлян був, а із старих християн, що ще при княгині Ользі одержали тут маєтності.
На велику галявину вони вийшли якось раптово, малий аж охнув, коли вони опинились на смарагдовій галявині, залитій золотим промінням.
Було чути, як десь у дубовім густім верховітті стогне дикий голуб.
Протарабанив двічі по сухому сукові дятел, і більше ніяких звуків.
На тій галявині було вільне місце, і там грало блакиттю малесеньке, зовсім малесеньке озерце.
Малий хотів спитати дядька, як оце він, що весь час молиться християнському богові і знає більше за інших молитов, прийшов сюди до святого поганського джерела. Як же він може молитись Берегині і Роду великому, і всім Роженицям?!
Більше птахи не обзивались, і тепер тишу перебивав лише плюскіт джерела, що випливало з-під величезної гранітної брили і впадало в малюсіньке-премалюсіньке озерце з кам'яними берегами.
Дядько поклав перед собою сокиру, рогатину, став навколішки і звів угору руки з благанням до Берегині.
А тоді кинув у смоляну глибину озерця маленького кістяного коня.
Малий став навколішки за дядьком і не знав, що йому робити, який принести дарунок Берегині.
Дядько, мов би прочитав думки малого і простягнув йому важку кам'яну намистину.
Хлопчик тільки зібрався з духом, щоб вимовити своє закляття, як хруснула під чиїмись ногами суха гілка. І дядько, і небіж одноразово й рвучко обернулись. Вони побачили молодицю. Біле запинало було якось дивно пов'язане — а ні так, як у заміжніх, а ні так, як у вдовиць.
Була набагато вища за дядька Півня і в правиці тримала довгого костура з чіткими карбами візерунків. Обличчя бліде, чорнооке й чорнобриве з біло-попелястими косами не віщувало нічого доброго.
Півник зразу впізнав її, хоча й ні разу не бачив. І про неї наче довго чи багато ніхто не говорив. Але колись, якось та десь хтось хоч слово казав, що її стосувалось, він все запам'ятовував. Що потаємно в пущі живе чарівниця, вправно людей лікує, находить пропажу, може порчу на скот навести, і до людей часом буває лиха. Особливо до тих, хто старі звичаї забуває і бігає до нових церков. І ревним християнам вона жодному не допомогла. Хто казав, що вона донька якогось ворожбита, хто — вона небога головного волхва всієї пущі, що простяглась до самої річки Прип'яті. А одного разу чув Півник бесіду старезних дідів, що вона прапраправнучка однієї з жінок-полонянок самого князя Мала, того Мала, що став на прю з княгинею Ольгою.
Страх напружив все тіло Півника підкинув на рівні ноги.
За ним дядько підхопився і постав із порожніми руками, зовсім без зброї.
Зневажливий сміх чародійки відбився багатоголосим відлунням від Святого озерця, кам'яних брил і десь загоготів у верховіттях дубів.
Від переляку в Півника зацокотіли зуби.
А чарівниця все била словами, проклинаючи і заклинаючи дядька Півня.
— Рабам немає сюди шляху-дороги! Раби тут не моляться! А ти, Півень, у рабстві в боярина, у рабстві у гречина-попа! Боярин господар твого тіла, а рабський бог служить хитрому Гречину. Я була, була на відправі, коли ваш грек припхався на наші землі! І що він вам казав?! Що він вам казав — що всі ви раби господа бога! І брав з усіх мзду! З усіх брав! З мисливця — білкою, з ратая — мірою жита, з бортника — медом чи вощиною, з боярина — сріблом! І от ти, виходить, раб рабів! Бо твій боярин, він і раб бога, і князя, а князь раб бога, а ти їхній раб. Раб рабів і пес смердючий! Пес смердючий, що сам собі ошийок шукає! Ти у Київ збираєшся і думаєш там піднестись у своєму рабстві до гриднів?!! Як станеш воєм, то вже ти не раб? Воїн, витязь свою землю, свою хату і рідню захищає, а вой княжий? Сьогодні він іде з князем проти степовиків, іде завтра проти суперника княжого у своїй землі! І грабує єдинокровців так само, як і клятих степовиків! Тільки раб з наказу ріже і грабує однокровного чоловіка! Геть від святого місця із своїм рабським смородом! Геть із ладаном і свічами! Щоб тебе не обминули ні лихоманка, ні трясовиця, ні громовиця, ні ломовиця! Бодай під тобою пали всі твої коні! Нехай здригнеться твоя правиця! Нехай тобі каменем зависне твій хрест на шиї!!!
Вона замовкла, щоб перевести дух, бо її душила лють. І вона хапала відкритим ротом повітря. Піт рясно котився з її чола! Вона лівицею шарпонула за комір сорочки і роздерла її до пояса. Оголилась її довга шия. А навколо шиї обвилась товста сіра гадюка. Розхитувала невеличкою трикутною голівкою між оголених важких грудей. Виставивши наготу, чарівниця рушила на них.
І змія за її кроками погойдувалась межи важких набряклих грудей.
Чародійка розтулила вуста, щоб, певно, ще якесь закляття проказати, як малий завищав, як заєць у пазурях рисі, і щосили пожбурнув намистину. І важка кам'яна намистина вдарила у відкритого рота чародійки. Хруснув білий зуб, і вона виплюнула його разом з кров'ю.
Дядько підхопив зброю, на другу руку — Півника і побіг з галявини.
Ступив на потаємну мисливську стежку, якої, певно, і чародійка не знала.
Малий був ледь живий і все цокотів зубами. Тому Півень вирішив вранці піти до паламаря, щоб він молитвою відвів чари від хлопця.
Поклав хлопчика в людській на кожусі і сам примостився поруч, щоб бути напохваті, якщо яка біда трапиться. Та так заспався, що його збудив Півник.
Він зразу ж, на одному диханні, виклав дядькові.
— Я вже був у Баби Лелі! Вона сказала, що на мені ніякого чародійства немає. Бо та намистина заговорена ще її дідом, нашим пращуром Рибкою. Як він на греків ходив у Царгород. Греки тоді їх живим вогнем палили. На ньому все шмаття згоріло, а намистина на мотузі лишилась ціла! Он як. Знаєш, якби ми пішли туди, я б її знайшов.
— Цур тобі! Пек тобі! Збожеволів! Та вона нас так заклене, що ми десь у болоті втопнемо!
Півник замотав головою.
— Наді мною вона сили не має! Я її вже не боюсь. Я їй зуба вибив!
На це дядько нічого не зміг відповісти небожеві. Звичайно, вони більше до того озерця не ходили.
ЗБОРИ
Хоча ніхто з родичів за Півнем, крім ловчих здібностей, не визнавав ніяких достойностей, і всі вважали його одрізаною скибкою, майже ізгоєм, саме на нього поклали всі турботи про збори Півника в далеку дорогу. Мати Півника в дорогу не опоряджала.
В неї було ще семеро старших, а ще одного вона чекала. А роботи пребагато.
Та й час косити сіно підходить.
Боярин злостився, що в нього за уроком до стольного граду забирають людей. Та ні хлопам, ні родині, тим пак княжому гінцеві не подав ніякого виду. Судомирович був не простою людиною. А з давніх християн. Та й до всього був три роки в Корсуні в грецьких попинів чи то як гість, чи то як учень. Сам перевірив, чи готові до мандрівки його люди. Навіть вірному ключнику не повірив на слово — скрізь сам зазирнув. А оглядати було що — шість возів під важкими дубовими болонками. Здоровенний віз-короб повен добірного вугілля для княжих зброярень. Один віз навантажили начинням: заступами, теслами, стругами, сокирами, кошиками, горщиками, клепаними казанами. На других возах короби з житом, пшоном, ячменем для коней, вівсом для кисіля, короби з сочевицею і бобами, діжка з борошном, корчага конопляної олії, в'язанки вже проростаючого часнику, барило з баранячим лоєм. Ступу дерев'яну і ручні жорна з білого зернистого каменю. Були ще торби з лікарськими травами і барило питного меду.
Управитель слідом за боярином бігав і все списував ще раз на бересті гострим бронзовим писалом.
Дядько Півень грамоти не знав, але він ходив за своїм господарем та його управителем і робив собі карби на чотирьох грушевих цурпалках.
… Після ретельних і прискіпливих оглядин закликав Півня до себе боярин.
Він не підіймав очей від списаних аркушів берести і говорив поволі, часто перепиняючись,
— Ти, Півню, будеш старший. Відповідатимеш за все. І за моїх коней, і за начиння, і за робітників-бранців. Якщо вправитесь з уроком, буде вдоволений городник, і над міру не буде в тебе втрати ні в конях, ні в людях, скину зразу з тебе дві гривни срібла.