Ні за що віддав тіунові чорні куниці. А він, замість подяки, ще й поставив цих деревлян-селюків колоди розпускати…" Питає її Рибка: "Звідки ти знаєш, що я древлянин?" Дівка знов сміється: "Подивись — всі в чоботах. А хто в личаках? Чужі — кривичі, дреговичі, а свої тільки деревляни у личаках. Слухай — у тебе, що сітки чи вудки немає, що ти рибу стрілами б'єш?" Рибка візьми та й бовкни: "Для чого мені сітка, якщо я найкращий стрілець?!" Ті дівки як зарегочуть, аж за животи похапались. Та що його зачепила, кепкує: "У вашому болоті ти найкращий стрілець?" "Ні, я просто найкращий стрілець!" — відрубав Рибка. Рибку аж посудомило від їхнього сміху. Він вже старим дідом бувши, казав, що такого сорому більше ніколи не відчував. Але опанував себе і питає: "Куди вам поцілити?" А насмішниця тицьнула пальцем у лодію під вітрилом, що пливе Почайною! Рибка прикинув на око — не менше трьох сотень кроків! Все враз пригадав, чому вчив старий Йов, і чому самотужки навчився. Вхопив найлегшу стрілу двозубу. Примірявся, напнув лука, що аж роги зарипіли. І пустив стрілу верхом, щоб стріла згори вдарила у ціль. Понеслась стріла! Здавалось, ось-ось і пролетить повз щоглу!… Та стріла точно вп'ялася у самісінький вершок щогли! А на лодії почали веслярі озиратись — звідкіля впала стріла?… Рибка защібнув тул, заправив лук у налуччя і взявся за важку зв'язку риби. Навіть не подивився на дівок, а рушив до своїх людей. Ось тут і вхопила його насмішниця за руку. Рибка казав, що його ніби блискавкою пройняло. А дівка ще не те втнула. Стала навшпиньки і просто в уста поцілувала! Та й каже: "А ти, хвалько, справді шалений стрілець. Тільки збрий бороду!" "Чого це?" — зовсім отетерів Рибка. "Бо мені з тобою буде лоскотно цілуватись!" Дала йому щолбана по лобі і побігла геть. Рибка стояв ні в тих ні в сих. Коли десь, звідкілясь об'явився чорнявий, такий приязний, молодик. Каже він Рибці: "Такого стрільця, їй же, давно не бачив! Бачу по виду, ти деревлян?" "Ага, — каже Рибка, — я із села Острова. Це на північ від Ужа…" "Ні, я там не бував. Як тебе звати?" "Мене звати Рибкою," — каже Рибка. Молодик каже: "А мене звати Птахою. Куди ти, Рибко, лящів стільки тягнеш?" "Я для моїх поселян лящів добув. Юшку варитиму". "То бери мене в долю. У мене два добрих селезня". "Ти мисливець?" — спитав Рибка. "Я княжий соколятник. Зараз ношу Ігоревих соколів". "От цього я не вмію, — каже Рибка. — покажеш?" "Про що мова, — відказує Птаха. — І покажу, і розкажу". "Добре! — зрадів Рибка. — Скажи, може ти знаєш, що то за дівка із червоною стрічкою і намистом таким, якимось?" "Та як не знати? — сміється Птаха. — То знаменита Зоряна. Улюблениця нашої княгині. Часом ото Подолом вештається, все для княгині вивідує…"
Ну й заприятелювали Рибка і той соколятник Птаха. Часом Птаха водив Рибку потайки по заповідних княжих лісах. Там Рибка тупими стрілами оголомшував тетерюків, рябчиків, куріпок. Чи коло води — чайок, качок, гусей. Тих оголомшених, але живих, Птаха, бувало, приносив на жидовинський кінець. Казав Птаха своєму другові Рибці, що йому не з руки частенько бувати на тому кінці. Там йому давали монети. Як же вони із Птахою хотіли порозкошувати, то Птаха заходив у ті місця, де водилися глухарі. Рибка бив, а Птаха запікав у земляній печурці. І вони досхочу ласували печенею. А так Рибка ходив чи до Притисків по лящів, чи на Дніпро по сазанів. Отож якось раз пішов Рибка, з намови Птахи, до жидовинів. Поніс їм живих голубів. І зіткнувся з тією хихотухою Зоряною у воротах. Вона саме виходила із подвір'я купця Шломо Гилявого. Зраділа княжа дівка Зоряна і каже Рибці: "Я так за тобою скучила!…" І почала заглядати Рибці в очі. А Рибка забув засторогу діда Йова стерегтись таких людей. Рибка зніяковів і мовчав. "Чого ти мовчиш? — питає Зоряна. — Може, ти мене не пам'ятаєш? Га?" "Та як то не пам'ятаю? Кожен день тебе згадую!" — відповів Рибка. "Як ти мене пам'ятаєш, і я тебе пам'ятаю, то пішли — полюбимося! Чи ти мене боїшся?" — вилигується та дівка Зоряна. "Та ні, не боюся я… Тільки мене послав Птаха до жидовина. І сказав зразу принести плату за голубів". "То йди до жидовина, я тебе почекаю". І справді, як віддав Рибка голубів купцеві, то потягла вона його до однієї баби. Баба жила біля Притисків і торгувала всяким приворотним зіллям. А ще зводила охочих до блуду дівчат і молодиць із чоловіками і парубками. Та баба просто стелилась перед княжою дівкою Зоряною. Як вони прийшли до тієї баби, то вона їх лишила самих і подалась кудись… І стали та дівка Зоряна і Рибка зустрічатись у тієї старої. Бо Рибка геть втратив голову і забув про обережність через ту розпусницю. Все їй розповів про себе. Навіть про старого Йова і про шкурки куниць. Як почула про шкурки, то зразу почала скиглити. Мовляв у Шлома Гилявого є гарні обручки, а в неї немає срібла. А у княгині вона не могла попрохати срібла на таку коштовну річ. Бо вона боржниця княгині до гроба. Княгиня порятувала її від смерті і рабства. Бо її викрали варяги і глумилися над нею. А коли їм набридло, вони її викинули, як ганчірку. Рибка спитав: "Де ті варяги?" "Кілька Олегові служать. Інші назад за море повернулись". Рибка її попрохав: "Ти мені їх покажи!" Дівка Зоряна сказала Рибці: "І не думай їм помститись! То не твоє діло. Я тобі не дозволяю. Сама з ними порахуюсь. А якщо ти мене кохаєш, то краще мені у Шлома обручку купи та подаруй". Рибка дуже засмутився, що вона не дозволила йому порахуватись із варягами. Питає Рибка в неї: "Яку тобі обручку купити? Я ж не знаю, яку тобі треба?" "А ми з тобою підемо удвох. Я ціну добре знаю. І Шломо тебе не обдурить". Отож пішли вони удвох до того купця. Вибрала собі Зоряна золочену обручку Царгородської роботи. А Рибка позбувся майже всіх своїх куниць… А тут ще у Рибки нові клопоти — прийшов інший тіун, старший за першого, і загадав готові плахи розпускати на дошки. У Рибчиних людей, тим часом, сало і борошно і м'ясо кінчається. Закрутився Рибка, як вивірка перед зимою. Рибу для своїх людей добуває, із Птахою потайки полює, на побачення із Зоряною бігає. Коли ще пригода на Рибчину голову. Був якийсь банкет у замку на Щекавиці. Птаха там упився і йде на зустріч Рибці із глеком у руках. Рибка питає: "Куди ти, п'яний, ідеш? Розіб'єш глек. Друже!" Птаха йому й відповідає: "Не питай, куди йду. Краще пішли та побачиш." "Пішли, — каже Рибка, — тільки скажи, куди ми йдемо?" "Ідемо до одного найбагатшого і найбіднішого жидовина!" Здивувався Рибка та підхопив Птаху за руку, щоб той не гепнувся, і пішли вони до Хоревиці. Там під Хоревицею стояв поруб. І сидів у порубі купець-багатій Ганука. Бо в нього був брат, теж купець. Брат напозичався грошей у київських купців та подався до Варязького моря по коштовний сонячний камінь-латир. За позичку брата той Ганука поручився. Брата Гануки на узбережжі пограбували і вбили варяги. Пропали і гроші Київських купців. Тоді вони в Гануки забрали весь його крам і гроші, бо він поручився за брата. Але це все не покрило братового боргу. Тоді купецька рада постановила засадити Гануку до поруба. І сидіти йому там, поки не буде сплачено боргів братових. Прийшли Рибка і Птаха до поруба. Хотів Птаха просунути глека із сиченим медом у віконце-заволоку. Глек не пролазив. Тоді Ганука підставив миску під віконце. Почав п'яний птаха лити мед, та все на землю. Рибка забрав у нього глек і обережно крізь віконце націдив мед у миску. Як випив сичений мед Ганука, почав сердечно дякувати Рибці, та питати, хто він і що він у Києві робить? Ну, Рибка і оповів йому, що він стрілець. А громада надіслала його та інших поселян з даниною до Києва. Потім Рибка почав питати Гануку, звідки він і що робив у Києві? І почав Ганука так цікаво розповідати про той край, звідкіля він родом, що Рибка стояв до вечора і все слухав і слухав. На кінець Ганука не втримався і заплакав. І мовив Рибці: "Через цей похід вашого Олега не можу я надіслати листа моїм людям". "Чого?" — здивувався Рибка! "Тому, що не можна виїхати із Києва. Заборонив Олег суворо! Він боїться, що той, хто виїде із Києва, сповістить про похід Хозарів. Бо хозари можуть сповістити про це греків". Пожалівся, поскаржився Рибці, що він дуже підупав тілом і духом у порубі. І якщо його не викуплять із неволі до наступної зими, він може сконати. Тут якраз прокинувся Птаха, бо він спав під стіною порубу. І каже таке: "Ти не мертвись, Гануко! Он купець Твердята просидів у порубі п'ять років. Зуби йому повипадали, облисів геть. Але живий. Так йому різали телят і він їхній мозок ложкою їв. І рідку кашу сьорбав. І кисіль. І медовуху ще як! Теж був добрий багач! Але з тобою немає й рівняти. Ти — багатій із багатіїв". Отак наш пращур Рибка запізнався із тим в'язнем Ганукою. Ще про того Гануку розповідав тобі, Бабо Лелю, таку історію. Наловив він якось в болоті за Ситомлею повен мішок раків. Зварили два казани. Раки були смачні і здоровенні! Рибка казав, що більше він ніколи таких великих раків не бачив і не їв. Вирішив Рибка і Гануку тією смакотою пригостити. Пішов він до Гануки і подає йому у віконце раків. А Ганука як залементує: "Забери цих клятих раків! Ти злий чоловік так наді мною знущатись!" Рибка йому каже: "Що ти таке вигадав?! Я ж від душі хотів тебе пригостити. Це така смакота!…" Ганука йому:
— Та, може, я через цих раків і сиджу тут! Не можна нам їсти раків по закону нашому. Як приїхав я до Києва, пішов до одного вашого купця у справі. А в нього гулянка. Стоять корзини варених раків. І пиво із глечиків гості п'ють. І мені просто в рота тих раків сунуть. З переляку, що осквернюсь, відштовхнув тих раків. Вони на землю попадали. Я оговтався і все пояснив, чому так сталося. Але він запам'ятав той випадок. І коли трапилась біда, то зібралась купецька рада. Були купці такі, що казали: "Нехай Ганука і далі торгує, а виторг віддає нам. Він хороший купець і потроху сплатить борг свого брата. Нікуди він не втіче!" Але той раколюб на той час став купецьким старшиною. Він приговорив мене засадити у поруб. І його злості всі підкорились". Рибка йому каже: "Не хотів я такого тямучого чоловіка засмутити! Ти мені краще скажи — а чим тебе потішити?" Ганука просить: "Якби щучку чи сазана із цибулею, петрушкою і морквою!… Я коли їздив до Багдаду, так там мене такими смаженими сазанами пригощали!… Слухай, язичнику, насолода неймовірна".