Я вас один не обезпечаю. Поки ми в лядських володіннях — не пиймо! У цій землі весь час бережися, як на війні. Поки не вступимо до свого куреня, не годиться оковиту вживати…
Що отаману Івану аж пекло випити, то він так розважливо і примирливо заговорив:
— Пане-брате! Всі папери у нас справні. Гроші є, обнову маємо. А який бойовий припас?!. Чому б не потішити себе трохи після праведної праці?.. Га?..
Третього дня дістались до великого села. Щербатий Степан Хрін сказав, що це останнє велике село у лядських володіннях.
Довге село починалось із корчми і на виїзді з іншого боку кінчалось корчмою. Гулянку почали в першій корчмі. Гуляли від обіду до півночі. І музик найняли, і співали, і танцювали, аж земля гула. Омелько і порогу корчемного не переступав — коней попорав, збрую на кожному коневі перебрав, всю поклажу перемацав, кожну шворку і ремінь перевірив, чи міцні, чи не перетерлися, чи не зотліли. Так і не виспавшись, як слід, похмелялись рано-вранці у другій корчмі. І захмелілі поскакали битим шляхом на південь. Як добре злетіло вгору липневе сонце, пустилися битого шляху і спрямували своїх коней на манівці.
Тепер щербатий Степан Хрін вів батову. А отамана Івана, геть сонного, ніс звичною риссю його вірний кінь. Якби в отамана Івана був не такий вишколений кінь, вже давно вилетів би козак із сідла.
Омелько їхав останнім і придивлявся, все запам'ятовував. Може за яку годину отаман Іван прочунявся, враз притримав коня і зрівнявся з Омельком. — Пане-брате! Не будь гнівливий! Усміхнися душею, ну, звесели свою душу…
— Не час, пане отамане! Ти, пане отамане, краще мене знаєш, що горілка на війні — злочин і смерть!
— Схаменися, Омельку! Яка там війна — тихо скрізь і спокійно…
— Тихо?!. — Схопив отамана за червоний рукав.
— А що там? — Обернувся щербатий Степан Хрін. Він вже очуняв, тільки очі в нього ще були налиті кров'ю. Омелько рвонув шаблю з піхов і зняв над головою.
— Стійте! Тихо! Я зараз… — скочив на землю, кинувши повід отаману Івану.
Бігцем, пригинаючись, поспішив на вершину пагорба і щез у чагарах.
Тепер інші теж прислухались і почули звуки, подібні до того, як десь далеко женуть велику череду чи отару. І ще немов приглушені людські голоси, тихе кінське іржання. І козацькі коні занепокоєно нашорошили вуха. З верха груда Омелько просто скотився, просто з'їхав навприсядки по шовковистій висохлій траві.
— Бродом переганяють дівчат Не злічити, скільки їх! Татар наче небагато. Половина на тому березі стоять… Половина на цьому. Може й три десятка буде… Не встиг Омелько закінчити, як отаман Іван враз одмінився. — Мало чи багато — б'ємося! Самопали до бою! — Крижаним голосом наказав отаман. — Креши вогонь, заправляй ноти. Левко, Семене, Степане — спішуйтесь. Ми — верхи. Кожен бере одного. Левко! Твій — крайній зліва. Господи, спаси, сохрани і помилуй! Амінь!
Піднялись обережно на пагорб і стали за чагарами і двома кривими в'язами.
Левко із руки стрелив, за ним зразу Семен лупонув гішпанським мушкетом, опертим на фуркеті, щербатий Степан, хоч і не найкращий стрілець, та притис самопал до в'яза і не схибив.
А отаман Іван, Омелько і Степан Кринка залпом докинули на землю ще трьох татар.
Громова луна пострілів покотилася над грудами над болотистими берегами Гнилої річки. І дим ще не почав розходитись, а козаки вже набивали порохом самопали.
Тим часом, бранки рвонулися на різні боки. І хоч не дуже багатьом вдалося порвати пута, а все ж хто з них кинувся в очерет, хто назад на цей берег подряпався, хто просто зопалу брів по воді. Останні ж товклися на броді, збиваючи одна одну з ніг, рвалися на всі боки, затягуючи ще сильніше пута собі і на руках, і на горлі.
Татари не дуже розгубились. Одні ординці кинулись швидше на той берег до пов'язаних полонянок, другі з арканами і нагаями пустились вертати втікачок, а треті, бачачи, що окремі полонянки ось-ось втечуть і сховаються, побили їх стрілами. Четверті, з'єднавшись із тими, що їх з-за верболозу не побачив ні Омелько, ні отаман Іван, помчали через річку на козаків. І їх було не менше чотирьох десятків. Мчали на козаків із скаженим завиванням і рясно сипали поперед себе стрілами.
Знов Левко Барило стріляв перший, бо раніше всіх налаштував самопал. І зняв він татарина в дорогім каптані та зеленій чалмі.
Інші козаки зразу за Левком, як і перше, вдарили з самопалів. Знов шість важких свинцевих куль кинули шістьох зайд на землю.
Із навісним виттям випустили татари хмару стріл і миттю скотились назад до річки.
Та коли дим над чагарником почав розходитись, побачили козаки, що упав Левко і стримить у нього в серці стріла. І ще біда страшна — кінь його підбіг у бою до господаря і всі татарські стріли, що мали поцілити козаків, уп'ялися в коня.
Тільки встигли козаки набити самопали, знов ординці з-за пагорба на них поперли. Тепер вже всі козаки зійшли на землю та поставали на коліна, щоб менша ціль була для татарських стріл.
Аж задзижчало повітря від стріл. Семен Ботало і вистрелити не встиг — дві стріли його дістали: у скроню і в горло вп'ялися.
Щербатий Степан Хрін зі свого самопала поцілив у коня, і татарин через його голову на землю брикнувся з усього маху. Зразу ж Степан кинувся до Семенового мушкета і вже зблизька вистрілив у переднього татарина. Мушкетна куля знесла півголови вершнику.
Праворуч від щербатого Степана стріляли отаман Іван, Омелько та Степан Кринка.
Що татари перли на них купою, то двох татар кулі вибили із сідел, а третього куля не взяла, а пробила голову коневі. І вершник тільки гикнув, коли його кінь покотився з розгону, і в смертельних судомах лупонув хазяїна копитом у скроню.
І знов татари відвернули назад, випустивши в останню мить зливу стріл. Дві стріли дістались щербатому забіяці. Навзнак завалився Степан. Кров прискала йому з шиї і заливала нову розкішну вишиванку. Тільки тепер краєм ока помітив Омелько гарну обнову. Пронеслося миттю: "А може Степан уночі до родичів ходив?! Хіба б та відьма вишила б йому таку сорочку?!" Закляв Омелько з жалю, а рука не тремтить — рівно засипає порох у цівку. Коли наче харчить хтось. Повернув голову — отаман Іван сидить, руками в землю вперся, а голова на груди впала, як ото він підпилий їхав.
Омелько і Степан Кринка до нього, а він вже й не дихає: голчаста стріла скроню пробила і тільки крапочка крові виступила.
Обернулися козаки до броду. А там, а там — по всьому броду, по всьому берегу орда суне. Не менше як сотні півтори. Зараз перескочать ріку і возьмуть в коло, і зроблять своїми стрілами з козаків їжаків.
— Тікаймо! — Заволав Степан Кринка.
Кинулись козаки до чагарів, де коней лишили, скочили на коней і помчали.
Озирнувся Омелько — з трьох боків уже татарва чорним поясом розповзається.
Лише дорога до заболоченого озера ще відкрита. Дорога погана — мочарини, баюрини, купи чагарів. А береги озера заросли височенними очеретами.
Проскочити оце відкрите місце — і все. Тоді ще може бути якась надія. Свиснув щосили Омелько, прихилився до гриви, просто ліг на коня. Поруч, на голову попереду, мчав Степан Кринка.
А позаду та все ближче і ближче кінський чвал, ревіння татарське, свист пронизливий стріл.
І побачив краєм ока Омелько, як у страшному сні: хилиться, хилиться з коня Степан Кринка, а в нього і в спині, і в лівому боці стріли стирчать. Ось кінь Степанів легко виривається вперед — він без верхівця.
Степанів кінь попереду, Омельків кінь за ним — мчали звивистим шляхом межи густих чагарів.
Одна за другою дві стріли черконули по Омельковій шапці і зразу ж стріла різонула по шабельному ременю, як бритва. Шабля заметелялася при боці на одному ремінці. Знов черконула стріла по шапці, і зразу ж за нею друга вдарила в приклад мушкета, ще одна вп'ялася в ложе.
Омелько миттю вирішив звернути коня в чагарі: "Один кінь пройде, лавою — ні. "Повернув у звивистий прохід межи кущами. Як завили позаду татари, зрозумів — так і годиться.
Кінь ішов, як би хто вів на поводі — обминав кущі, проскакував межи кущами. Душа в Омелька почала співати: "Відірвуся!" І тільки він це подумав, як кінь перечепився і завалився з усього розгону. А Омелько не встиг і зрозуміти, що трапилось, як вже був на землі. Хоч і була земля м'яка, і трава густа, та так гепнувся, що аж джмелі загули в голові, і почорніло в очах.
За якусь мить став приходити до тями і крізь туман наче побачив, як його Буланко і рудий Степанів кінь скачуть далі у вибалки, зарослі шипшиною. Не своїм голосом заволав Омелько, щоб завернути свого коня. Якби Буланко був один, то може б і хазяїна послухав та повернувся. Але вони скакали вдвох і все далі й далі… В розпачі закляв Омелько, та все ж якось звівся на ноги і, кульгаючи й заточуючись, побіг до очерету.
"Тільки б добігти до води!… Тільки б добігти!" — Волав подумки Омелько.
Вже під чоботами в траві вода болотна, руда вода тепла, чвиркає.
Позаду земля стугонить від ординських копит, люті крики все ширше й ширше захоплюють простір і з права і з ліва за купами чагарів. Вже не біжить Омелько, а бреде по коліна у болотяних паростях, жаб та в'юнів полохає, дрібне птаство зганяє вгору.
Як почала вода вище стегон підніматись, висмикнув Омелько кривого турецького чингала і вирізав найтовщу очеретину. Пробив мушкетним штемпелем всі колінця, щосили продув, ще раз прочистив штемпелем, знов продув щосили, аж голова запаморочилась, ще сильніше, ніж тоді, як з коня перекинувся. Добре обдивився на всі боки і, вгледівши три кущі очерету, добрів до них.
І тої ж миті впав на нього громом тупіт сотень копит, свист і ревище всього людоловського табуна.
Занурився Омелько межи трьома кущами очерету. І ревище затихло, тільки дзвоном, як дорогий кришталь, дзвеніли бульбашки повітря, що разом із каламуттю підіймалось із рідкого намулу.
Правицею, розвівши пальці, він затулив носа, а другими притис очеретину у вустах. Лівицею вчепився у підводні стебла очерету. Очі міцно заплющив — поки каламуть не опаде — відкривати очі не можна.
Самопал за спиною висів — притягував до дна, допомагав ховатись. Та й каптан намокав і весь одяг намокав, ставав важким. Поворухнув ногою — і з чобота посипались вгору бульбашки і якась риба, чи линьок чи в'юн, проскочила по ньому, зачепивши хвостом по лівиці.
Тепло було у гарячій болотній воді, ще й нагрітій нищівним липневим сонцем.