Та іншим разом сповіщай про свій прихід… Пішли нагору – постелиш мені – хочу трохи відпочити. А ти берись допомагати нашій господині.
Коли вони піднялись на другий поверх, Алі знову збіг униз, подивився, чи не вийшла з комори господиня, і пострибав навшпиньках нагору. Спинив мосульця і показав йому, щоб нахилився.
Пошепки, збиваючись, розповів про шпарку під стелею, і про господиню, і про міняйла Рустема.
– Молодець! – прошепотів Абу Амар, прикладаючи пальця до вуст, розтягнутих у посмішці, а зуби в нього стислись, аж жовна на щелепах заграли. – Буває, що й гора приходить до Магомета… Підемо зараз у кімнату, то ти все роби так, ніби ми не знаємо про щілину. Все виконуй…
Абу Амар замкнув двері важким ключем, а потім відкрив запинала з вікон і відхилив дерев'яні решітки. Сонце сповнило всю кімнату, заграло на штукових7 і гіпсових оздобах, заблищало на різьбленій деревині довгих скринь-тахтів попід стінами.
Молодик відкрив віко одного тахта, і там виявилось різне вбрання.
Він скинув із себе плащ, сорочку, штани і лишився геть нагим. Тільки на шиї важкий срібний ланцюг утримував маленький трикутний оберіг.
Поворушив плечима – і м'язи заграли під шкірою, ніби напружені линви.
– Подай мені оте мастило в малесенькім горщечку! – показав пальцем, і на мізинці запалав краплею крові перстень з лалом-самоцвітом.
Хлопчик подав хазяїну мастило, і той почав поволі вмащувати себе пахучою мастю.
Міцне, м'язисте тіло засвітилося, заблищало під променями післяобіднього золотавого сонця, наче відлите із світлої міді.
Абу Амар повернув горщечок хлопцеві і наказав добре натерти спину. Тонкий запах жасминового цвіту лоскотав ніздрі хлопцеві, а під пальцями він відчував пружні, гарячі м'язи Абу Амара.
Як вдягся Абу Амар, то на кришечку від горщечка відділив трохи масті і ніби запропонував, але хлопець відчув, що він наказує:
– Натрись, якщо хочеш, і ти цим мастилом. Допомагає від водяних випарів і нічних комах.
Алі здер із себе одіж, але відвернувся спиною до стіни, в якій була щілина.
– Негоже повертатись спиною до старшого, тим пак якщо він того не просить…– з єхидною усмішкою зауважив Абу Амар.
Алі просто спікся і від слів Абу Амара, і від того, що треба себе виставити перед невідомими соглядатаями.
Алі тер в шкіру запашне мастило, та вже аромат його не радував, а думав він: "Для чого цей мосулець і мене голяка перед тими двома виставляє?! Для чого це йому потрібно?!!"
Не знав, що через шпарку в дверях на нього ще й господиня будинку підглядає.
Взагалі йому майже все було незрозуміле тут. "Чому такий величезний і добрий будинок порожній і потроху руйнується? Чому в тій кімнаті внизу ціла гора глечиків і тазів? Хто ця господиня? Вдова? Чи є в неї діти і родичі? Чи ще хтось живе в будинку?"
– Постели мені отут на підлозі! – наказав Абу Амар і, коли малий все зробив, випустив його з кімнати і закрився на ключ. Малий, тільки коли клацнув замок, подумав, що це ж, певно, був будинок для пожильців, а не для родини. Бо хто в своїй хаті на кожні двері ставить замок? А замки були і в нижній схованці-кімнаті з міддю!
Малий спустився вниз і виявив, що господиня ще нікуди не пішла. Тому довелося брати Алі корзину і йти за нею на базар.
А що базар вже сьогодні кінчався, то вони за півціни накупили: фініків, мигдалю, халви, ізюму, левантійських 8 горіхів, солодких індійських стручків, йєменських сушених фіг, їстівної землі і ще всіляких пундиків з індійської та йєменської цукрової тростини, солодких медових коржиків та ще всього й всякого солодкого наїдку. Корзину малий не міг сам підняти, то вони вдвох із господинею тягли. З базару вони винайняли човна і через кілька каналів за хвилю дістались до веселого кварталу – Дар-ель-Кихабу9.
Тут розпутниці гуляли по вузенькій вуличці цілими гуртами. І навіть були з відкритими лицями. Але у всіх обличчя буди наче личини – очі підведені, губи підмальовані, пальці рук вимазані хною, на щоках червоніли яблука рум'янів. Вони верещали, хихотіли, деякі навіть чіплялися до поодиноких матросів, що ще задовго до ночі залізли в це кубло гріха й розпусти, не витерпіли до темряви.
Алі стало страшно від такої кількості відкритих облич, від жіночого лементу, якогось дикого, зовсім невеселого сміху, від споглядання жіночої голизни. Бо деякі повії стояли напівоголені на порогах своїх комірчин, інші визирали крізь вікна еркерів, підперши руками оголені груди, і закликали до себе сороміцькими словами чоловіків.
Алі не раз і не два бачив жіноче голе тіло на рабському торжищі. І ще коли християнки часом купались погожого вечора в Тігрі. Одні були нещасні, бо над ними була неволя. Другі тримались гуртом і до них ніхто з чоловіків і не подумав би наблизитись.
Ці ж кричали про себе найпотаємніше і торгували собою.
Деякі розмальовані вітались з господинею будинку, хоча вона йшла в глухому покривалі. Видно, її тут добре знали.
Одна з цих продажних гурій ° навіть переступила шлях.
– Що, хазяйко всіх глечиків, привела свого синочка, щоб ми тут його позбавили недоторканості?! Ще й вирядила як на свято! І тобі, стара гієно, скупердяга ти чортова, не шкода на нього такі гроші витрачати?
– Іди геть, лушпайко часнична, донька шакала! – огризнулась жінка.
Худюща висока повія плюнула, та промахнулася, а господиня пішла швидше вперед. Виявилось, що вона здорова як мул. – Алі тільки тримався за ручку корзини, бо господиня будинку тягла її сама.
Хтось із дівок дійшов до такого нахабства, що висмикнув із корзини кілька троянд. Та господиня не стала здіймати галасу – вона поспішала. Спинилася перед охайним триповерховим будиночком, завширшки на два вікна.
Господиня відхилила запинало і постукала бронзовим фігурним кільцем у різьблені двері. І, не чекаючи, коди спитають, хто стукає, назвалася.
– Це я, моя прекрасна господине! Стара Айша! Прийшла до тебе в нагальній справі. Відчини мені!
З-за дверей почувся хрипкий дівочий голос:
– Заходь, стара лисице! Двері відчинені.
Господиня Айша втягла за собою в будинок і важку корзину, і хлопця, бо він вчепився обома руками в ручку, щоб корзина не впала. Всі стіни невеличкої кімнати прикрашали червоні вірменські килими, на підлозі прослалися золотаві хорасанські ліжники.
Під стіною напівлежала, обпершись на шовкові подушки, маленька дівчина в яскравій сукні. Вона повернула широке, біле, все в ластовинні обличчя до гостей.
– О квітка Басри найзапашніша! Я б ніколи не потурбувала тебе, якби не надзвичайна справа! Один чарівний красень, мій гість, а до всього великий любитель витонченої гри на аль-уті, влаштовує вечірку для знаменитих купців…
Айша назвала старшого і молодшого.
– Знаю їх, знаю! Два скупердяї! Старий ще й содоміт, а молодий від кожної спідниці шаленіє. Теж мені любителі музики! Твій теж такий?
– Мій гість сказав: якщо ти не схочеш, то щоб ми вибачились і віддали тобі оці троянди! – Айша вийняла з корзини букет троянд і поклала на кипарисовий низенький столик.
Маленька білолиця закрила очі і потягла повітря гостро вирізьбленими ніздрями невеличкого носика.
Кілька разів вдихала з насолодою повітря. Потім мовчки підвелася і почала одягати на шию золоте намисто, на руки і на ноги – браслети. Зняла зі стіни аль-ут, накинула на голову покривало, але обличчя не закрила.
Айша та Алі витягли корзину на вулицю.
І тоді Айша спитала музику:
– Кого б ти хотіла з дівчат – Фатіму чи персіянку Ніссо?
– Бери Ніссо, якщо її ще ніхто не запросив!
Айша покликала човняра, щоб він підігнав свою посудину до причалу і допоміг спустити вниз музику та корзину. Далі вона пішла до будинку, що еркерами нависав над вулицею і ледь не падав на протилежну будівлю.
Звідти Айша вивела в зеленім покривалі струнку й високу дівчину. Вона так обпеленала себе покривалом по осиній талії, що здавалось, переломиться навпіл.
Співачку Ніссо човняр узяв на руки і переніс з причалу в човен. Поки він її опускав, вона боляче вщипнула його за шию.
Човняр наморщив лоба, стис щелепи.
– Це тобі за те, що лапав мене! – єхидно посміхаючись, промовила персіянка і повела довжелезними віями своїх мигдалевих очей.
Здоровань потер шию і, криво посміхнувшись, протяг руки до господині Айші, що поспішала до човна.
– Ой боюсь, ой-ой! – гаряче шепотіла хазяйка будинку і аж затискала стегнами човняра.
– Господине Айша! Не чіпляйся за мене, бо впадемо у воду!
Але господиня наче заклякла. Зрештою куфаджі відірвав її від себе і посадив на дно човна.
Дівчата вмостились на дні, малий скоцюрбився біля корзини.
Десь за обрієм, за незліченними каналами й пальмовими гаями наставав приплив у морі, і вода в каналах Басри починала вирувати, розкриватись дзеркальними плесами, хлюпотіти каламутними хвилями об зелені ослизлі палі гребель та причалів. Вода каналів відбивала позолочені сонцем стіни будинків, гострі шпилі мінаретів, зелені й блакитні верхи мечетей, порожевіле, почервоніле вбрання незліченних юрмищ людей, що поспішали чи в домівку, чи до мечеті на вечірню молитву салят-аль-магріб.
Чутно, як шелестять стрункі пальми своїм величезним листям, як плюскотить хвиля об дно човна, як булькає й лопотить вода межи палями причалу.
Поки куфаджі притримував човен біля причалу, їх хитало з боку на бік, і жінки полохливо вчепилися в борти. Та ось човняр вперся щосили жердиною у дно і попхав човна.
Зрушились зелені ослизлі палі причалу, попливло у лискучо-смоляній воді відбиття квітчастого одягу людської юрби, химерно зламались у струменях води перегорнуті вістря мінаретів і смарагдові верхи мечетей.
Від руху човен перестав хитатись, йшов рівно, і тоді музика торкнулася худенькими пальцями струн. І вони зараз же відповіли голосним передзвоном. Дівчина підвела голову і кивнула підборіддям до стрункої персіянки. Та зволожила язиком пухлі вуста, повела плечима і почала співати з високої і протяжної ноти.
О повен місяцю, повен місяцю!
Не світи без потреби,
Не витрачай свого світла дарма!
Мені світять дукачі моєї любої!
Музика перебирала маленькою рукою дзвінкі струни, схиливши кругловиде біле обличчя до коричневого опуклого боку аль-ута.
Підвела очі, скинула брови, і зразу ж співачка струсила плечима, заляскала в долоні і в такт ляскоту повела приспів.
О Фатімо, Фатімо, Фатімо,
Зірка яскрава моя!..
Вони пропливали вузьким каналом під гомінкою вулицею з безліччю харчевень і шинків.