Від цієї води хлопцеві аж закрутило в кишках. Та сушені фініки були наче медові коржі! Хоча кожного разу потім, все своє життя, коли клав до рота басрійського фініка, він завжди бачив перед собою масну пику Джафара з викривленими злістю слинявими варгами.
Коли він доїдав останній фінік, внизу в каналі з-за рогу з'явився човен.
Човняр стояв на кормі і довгою жердиною гнав човен по мілкій скаламученій воді. На носі сидів той самий мосульський прикажчик, тільки вже вдягнений у дороге святкове вбрання.
– Агов, малий! – Мосулець спинив рухом човняра. – Що поробляєш?
– Нічого.
– Підеш до мене слугою?
Алі лише мить подумав і згодився. "Поки усталиться літній мусон, треба ж десь перебути і щось їсти! Не буду ж біля мечеті просити!"
Юний багдадець спустився в човен, а човняр зразу ж погнав свою посудину до базару.
І там мосулець купив хлопцеві нову сорочку і штани, а також маленьку шапочку з хусткою. Потім вони ходили по їстівних рядах і купували індійські оливки, зерна фісташкові, шпичаки цукрової тростини, сірійські зимові яблука (по динару кожне!), лущений мигдаль, сушені дині з Шубаркана, Йєменський цукор у дерев'яній трубці. І ще всякі інші добрі наїдки – і смажену рибу, і волов'ячу печеню, і курячі смажені потрібки, і якісь морські дива. А на закінчення купили ще й глек рожевої води.
Вони довго крутили в ровах басрійських каналів, поки зрештою човняр висадив їх біля дерев'яних складів. Вони пішли вперед, потім, коли мосулець озирнувся і побачив, що човняр відплив у сусідній канал, вони повернули назад і довго петляли вузькими хідниками, поки врешті-решт постали перед грубезними дверима. Старий будинок нависав гранчастим еркером6 над самісіньким хідником. Аж здавалось, що поодинокі перехожі зачепляться об нього своїми високими тюрбанами.
Місце було якесь дивне – кілька крутих зворотів каналу, на протилежному боці глухі стіни складів із сандаловим та тиковим деревом. Павітер переносив через гнилий канал пасма запаху найтонших відтінків. А малому багдадцю аж серце завмирало від таких пахощів.
Мосулець постукав якимсь секретним стуком у потріскані й забруднені дошки дверей.
У відповідь не було чутно ані кроків, ані якогось руху. Та враз двері нечутно ніби запали всередину будинку. І вони вступили в прохолодну темряву.
Тільки тоді хлопчина помітив у мороці жінку в глухому запиналі.
– Господиня моя матінко… Нехай хлопець перевдягнеться.
Жінка допомогла хлопцеві зняти важку корзину з голови і завела його в таку ж темну кімнату, як і ці сіни.
Крізь ледь відхилене віконне запинало в кімнату вливалось світло. І його було досить, щоб малий побачив гору мідних глечиків і тазиків для омивання рук. У кутку мідні посудини піднімались аж до стелі. Малий від здивування зупинився, розглядаючи мідні скарби.
– Роздягайся! – глухо промовила з-під запинала жінка.
Та Алі наче заціпило – перевдягатись при жінці?! Ще з ним такого не було!
– Давай швидше! Що ти там камешишся? – нетерпляче казав у сінях мосулець. Хлопець тремтячими руками стяг сорочку і штани, але коли нахилився до нового одягу на тахті, то побачив, що жінка стоїть впритул біля нього і уважно розглядається на його наготу. Аж запинало в неї відхилилось. Тільки яке в неї обличчя, він не второпав, бо йому від всього аж в очах пливло. Він зціпив зуби, як вдягав шапочку і закручував хустку: на сафіні його мацав, мов скотину, жирний Джафар, а тепер ця стара жаба його обдивляється, як жеребчика на торжищі!
Жінка допомогла поставити корзину на голову хлопцеві, і вони рипучими сходами піднялись на третій поверх.
Жінка на останніх сходинках прохопилася вперед і відкрила важкі різьблені двері. І зразу ж в очі вдарило золоте світло, що випливало крізь решітки вікон сонячними променями. А весь об'єм кімнати заполонив радісний стукіт барабана, тонкий голос очеретяної флейти і скиглення ребаба.
В одному кутку сиділи троє музик, а під стіною, спершись на подушки, відпочивали двоє чоловіків у білих широких сорочках і темних плащах.
Поки вони довго і пишно віталися з мосульцем, Алі розклав на скатертині пахучі смажені наїдки. Водночас він зауважив біля дверей начищений тазик і карбований глечик. Миттю подав тазик молодшому чоловікові і плюснув водою на його випещені, неробочі пальці.
Хлопець відчув на собі погляд мосульця і озирнувся. Мосулець йому схвально підморгнув: "Правильно, що першому ти змиваєш руки оцьому молодому…"
Поки сідали до трапези, поки смакували всякими наїдками, все грала музика.
Алі ж сидів біля дверей напоготові з глеком та рушником. Він прислухався до кожного слова приявних. Хоча йому заважала музика, та він все ж уловлював зміст розмови – мосулець торгував на великі гроші прянощі у цих двох просто вбраних людей. Хлопець згадав розповіді бувалих багдадців про басрійських міняйл-скупердяїв, що десятками років носять один плащ та сандалії, змайстровані з одних латок, бо вже все від перших сандалів стерлося на порох.
Ще помітив Алі пожадливість, з якою гості зжирали все, що було на скатертині.
Нараз Алі почув скрип за дверима. Він кинувся до шпарки, але нікого там не побачив. Натис на двері, вислизнув на сходи – нікого! Він нечутно повернувся на своє місце. І зразу ж почув наче глухий скрип за стіною ліворуч, високо аж десь під стелею. Хлопець нахилився вперед, ніби розправляючи рушник, і глянув угору з-під руки – під самою стелею стіна осіла і утворилась тріщина. Крізь ту тріщину до кімнати зазирали блискучі чорні очі.
Малий подумав, що то господиня підглядає за трапезою. Вирішив спіймати її на гарячому. Але спочатку треба було перевірити нижню кімнату.
Малий знов нечутно спинився за дверима і, ступаючи навшпиньках, потиху спустився на перший, поверх. Музика перекривала легке рипіння сходів.
Тому, певно, жінка й не почула кроків хлопця. Вона стояла біля відхиленої віконної завіси і розглядала стріли – корзинка зі старим дертим одягом стояла поруч. Алі підступив до хазяйки упритул.
– Господине моя матінко! А хто сусіди цього чудового палацу?
Жінка здригнулась і впустила стрілу. Обернулась, не закривши лиця. Воно було обличчям не зморщеної баби, а обличчям жінки років тридцяти п'яти.
Стріла вп'ялась у долівку, і лишень її оперений хвіст дрібно затремтів.
Алі ж від усього ніби в окріп опустили – виходить, він голий стояв не перед старою бабою, а перед жінкою?!
– А ти давно служиш купцеві Абу Амару?
– Господине моя матінко! Хто сусіди цього старого будинку?
– Високий дім міняйла Рустема. Багач із багачів, але скупий, як усякий перс! Та Аллах його покарав – всі його жінки народжують одних дівчат! І рабині теж! – Вона ще більше відхилила запинало, і стало видно її воласту шию з товстими складками і набухлості повних грудей.
Алі якось стало ніяково від голизни жіночого лиця й тіла, та він виду не подав, а проказав досить твердо:
– Господине моя матінко! Згорни мій одяг і зав'яжи стріли, щоб не розсипались! – Алі крутнувся на п'ятах і за мить був біля дверей кімнати, де мосулець Амар пригощав басрійських купців.
Алі ж сів під стіну і невтішно всміхнувся: "Певно, що не тільки перс Рустем скупердяй! А й чистокровні нащадки бедуїнів – кожний битий фальс щелепами затискають!" Тепер він сів так, щоб було йому видно шпарину під стелею. І зразу ж помітив, що до перших очей ще приєднались очі. Дві пари очей уважно дивились на Амара.
Алі напружив з усих сил зір, намагаючись краще розгледіти ті потаємні цікаві очі.
Тепер він роздивився, що це були таки жіночі очі, бо он в однієї видно, що вони підведені сурмою.
Тут молодий купець похвалив Аллаха і підвівся з-за трапези.
Та не встиг він розправити всі свої суглоби, як вже Алі з водою був біля нього і поливав йому на руки.
Коли всі змили руки, Абу Амар повів купців униз, до виходу. Музики ж усе грали й грали, бо Абу Амар дав їм такий знак.
Алі чекав, коли Абу Амар випровадить гостей.
Тільки гості зникли за зворотом складів, мосулець обернувся і приклав палець до рота, малому показуючи, щоб він мовчав. Хлопець підняв очі вгору на еркер. Мосулець ствердно опустив повіки – жінка в еркері крізь решітку підслуховує розмову.
Мосулець та Алі піднялися вгору, а музики ще грали.
Абу Амар спинив рукою гру і показав на скатертину із залишками пригощення. Також кивнув головою на скатертину, обернувшись до Алі:
– Я піду до нашої господині. Поїж, проведи музик і зайдеш до її помешкання.
Абу Амар вийшов з кімнати, музики підхопились і, мов голодні пси, кинулись до залишків їжі.
Хлопець знав, що в шпарину ще дивляться, спокійно підсів до скатертини і з-під дерев'яної порожньої обгортки Йєменського цукру витяг смужку сушеної шубарканської дині. А музики хапали недоїдки обома руками, запихували в рота, чавкали і плямкали, давилися, намагаючись проковтнути лакітки один поперед другого і більше другого! Алі багато чув про сушені дині, та й запах їхній вдихав на багдадськім Зеленім базарі. А зараз міг і покуштувати. Він смакував кожним шматочком дині, намагався запам'ятати смак – хто знає, коли доведеться ще раз скуштувати? А щоб не бути голодним, Алі взяв товсту пампушку. Взяв тихо і непомітно, щоб ні музики не уздріли, ні ті, таємні глядачі…
Коліт зачинилися двері за пожадливими музиками, хлопець зайшов до кімнати зі складом мідного посуду.
Двері були, певно, підмащені гусячим жиром, бо під рукою юного багдадця нечутно повернулись.
Абу Амар сидів на циновці, перед ним були розкладені окремо рядком золоті динари. Мосулець тицькав пальцем у монету, а потім підіймав пальця вгору.
– Приведи трьох дівчат! Це шість динарів. Бо ти їх винаймеш ще вдень. Три динари для співачки. Два динари для музики на аль-уті. Це динари на вино. Динар на квіти. П'ять динарів на солодощі. Це тобі динар за клопоти. Дівчат приведеш по одній. Одних через двір, других через двері, останніх з тієї вулиці. Ось тобі на човняра… Де ключ від великої кімнати?
– Я не пам'ятаю… Кудись поділа… Вже зовсім стара… голова погано працює…– замурмотіла жінка, мацаючи себе по боках.
– Ще раз забудеш щось потрібне мені – піду геть!
– Мій господине, ласкавий і милостивий! Не гнівайся!.. Стара я, забуваю… Ось він – ключ…– І вона спітнілими пальцями подала мосульцю великий кований ключ.
– Замок змащений? А тепер збирайся та йди! Ти вже тут? Молодець, що тихо ходиш.