А як прийшов Мотко і питає, чи справді дали тобі дуката, чи не вкрав ти на бенкеті у панів, то закортіло мені піти та й подивитись на дурня, що цілий маєток пропиває в жида!..
— Твоя мілость, ласкавий мой пан! Да вовсе я не дурак, а, понімаєш, подлий чєловек… У нас подлим людям, да і лєпшім тожє, нє могі золотом владєть. Заработал, аль одарілі тєбя за границей златом — отдай в казну царюбатюшке, многая єму лєта!..
Ще випив чарку і, притопуючи та калатаючи в бубон, виступив на середину корчми.
Цього разу на калатання і Марьванна піднялась. Може тому, що висмоктала своє хмільне пійло. Піднялась і почала тупцювати поруч із Прошкою.
А Прошка геть розійшовся, веселився, аж гуло, підстрибував, гупав у бубон і кричав-виспівував:
Нечістий дух єбьот старух Семьоновну, Кіріловну Ох! І єщьо какіх то двух!
Потім, як знов сіли до столу, вже і справжні музики з дудою та цимбалами прийшли.
Прошка почав вередувати, чіплятись до корчмаря, що він горілку розбавив водою, а для міцності туди курячого посліду накидав. От у людей і крутиться голова. Ще ганив закуску, кричав, щоб корчмар подав людям книші і медових коржиків!
Всі потроху замовкли і прислухались — а що ж воно далі буде? Корчмар певно що був справжній, досвідчений корчмар, і все кивав головою і повторював:
— Все зроблю! Все зроблю! Все зараз зроблю! Одну хвилечку!
А от рудий певно не мав того досвіду і, не відчуваючи пастки, обурився. — Та я до людей ходив, для тебе ковбасу купував! А ти ще й вередуєш!
Прошка як вріже глечиком по столу. Глечик на друзки, ще й оковитою людей оббризкав.
— Ах ти соглядатай йобаний! Да что ти врьош! Да ти бєгал к сотніку узнать, нє украл лі я дукат! А сам, нєбось, с панскаво піра хоть серебряную ложку да стянул! А?!!
Рудий аж зайшовся:
— Та я чесний торгівець. Шапки шию і продаю!
— А сєльдєй ти тожє шйош?
Всі зареготали.
— Та я… та я… — заходився у гніві рудий.
— Да брехун он і ворішка! Вот можєтє тряхнуть єго шубу! І что оттуда посипітся?
І перш, ніж корчмар встиг щось сказати і вдіяти, рудий кинувся до корчмаревої шуби, що висіла в кутку за шинквасом зразу. Схопив її з кілка і простяг Прошці.
— На! Труси!
— Да ти что — сдурєл? "слі что, то скажєш, что із мєня висипалось! Вот пусть наш пан мілостівий витряхньот, он ліцо трєтьє!
Сотників чоловік нехотя взяв довгу чорну шубу і трусонув. І з-за вовчої опушки рукава випали із дзвоном дві срібні ложечки та срібний чіп до сотникової срібної баклаги.
— Тепєрь все відят, что я тут нє прі чьом! А то би вопіл, что ето я подбросіл!
— Ти й підкинув!!! — Заревів у нестямі рудий. — О зохен вейн! Та що ж це робиться?!…
Корчмар метнувся до музик і кинув їм монету, щоб швидше і голосніше заграли.
Ті зразу ж щосили врізали гопака, та "вак, що у вухах залящало.
Тоді корчмар швидко вигнав рудого кудись у житло і, з пляшкою доброго вина, поспішив до сотникового чоловіка.
А Прошка, наче й забув про весь цей глум, витанцьовував перед якоюсь веселою молодицею у червонім очіпку!
Тимкові знов захотілось спати. І він вже, вмощувався на лаві, щоб покласти голову на стіл, як побачив, що ведмедиця враз одмінилась. Вона витяглась і завмерла. Тільки ніздрі тріпотіли. Вона напружено нюхтила повітря, що напливало із прочинених дверей. Навіть Прошка цього не зауважив. А Тимко зразу ж повернувся в той бік, куди поводила писком звірина.
І побачив чоловіка у кереі з відлогою і кілком на плечі, мов мушкетом.
Чоловік таки певно побачив і звіра і "козу". Бо підняв руку із стуленими пальцями, мов тятиву напинав. І відпустив, мов стрілу послав. І зразу відступив назад на корчемне подвір'я.
"Коза" скочила з лави і кинулась поміж танцюючими і музиками, попід стінами, поміж глядачами і до дверей. Вистрибнула на подвір'я! І з розгону налетіла на гайдука. Того самого гайдука, кінь якого щез в опарині!
Від удару личина з'їхала набік, і Тимко опинився в повній темряряві.
Але мить, і з нього здерли личину разом із платом. У сутінки з розкритих дверей корчми падало яскраве світло. І довгомордий гайдук зразу впізнав хлопчика і вхопив за волосся.
— Батьку! — скрикнув малий. — Ряту…
Та гайдук зразу ж затис йому рота і пошвидше потяг від корчми. Та не встиг гайдук проминути й двох будинків, як назустріч йому вийшов чоловік під каптуром. Він кульгав і спирався на косу.
Гайдук не звернув уваги на кульгавого і продовжував волочити хлопця за чуприну.
Тільки чоловік опинився за спиною в гайдука, як він щосили врізав того кулаком по шиї.
Гайдук наче перечепився, тоді заточився і завалився крижнем у у сніг.
Чоловік з кийком один за другим наніс два таких удари п'ятою по ребрах, що аж загуло.
Малий стояв і не знав що робити.
— Синку! — З-під відлоги проказав притишений, але добре знайомий голос. — Бігом до корчми! Підніми і вдягни личину! Та до отієї брами — ось зараз її вже відчинять. Та біжи до Хвеськи. Заходь через ворота — запори я зняв і сховав. І замок на клуні не зачинено. Просто зніми з петель. Забери Лиска з клуні. Як не зможеш осідлати, сідай охляп. І мерщій скачи по дорозі до старої липи і далі повз ставки. Та не бійся ні Хвеськи, ні гайдука! Я їх поборкав.
— А ви, Батьку?! Я вас так чекав!.. І діда Пацюка вбили!..
— Знаю! Скачи тією дорогою аж до села. Край села, праворуч на горбах побачиш вітряки. Пускай коня просто на ті вітряки. І спитай там мірошника Степана. Він вас із Лиском нереховає! А я прийду сьогодні ввечері. Ну поспішай! Чуєш?
— Слухаюсь, Батьку! — І малий побіг назад до корчми по козину личину…"Коза" підбігла якраз тоді, коли воротар розвів стулки і брами і впускав поселян до містечка.
— А, "козадереза"! — Привітав "личину" вартовий. — Чи то правда, що твій дядько нашого шинкаря обдурив?
"Коза" замукала і показала, що її "дядько" п'є горілку.
"Коза" мов на крилах мчала до Хвесьчиної садиби. Тільки от біда — на вичовганій, затоптаній і скрижанілій дорозі у личаках добре не поковзаєшся — чоботи тут найперша річ!
Люди, хто був учора на ярмарку, сміялись, побачивши "козу".
— От гидолової віри дитина! Урічне, а бач, яка весела!
— А вже? Як справжня коза стрибає!
Ті, хто не бачив учорашніх ігрищ, особливо старі баби і молодиці, хрестились і казали:
— Щось воно не те?
— А вже! Не до добра!
— І не кажіть! Різдво за тиждень! А вони вже сьогодні в машкарі!
— І не гріх?
— А тепер їм ні гріха, ні встиду! Ну немає поняття! позабували!
— Ото дітки пішли! І куди воно все котиться?..
— А я про що кажу?..
"Коза" тих балачок не чула, бо вже завертала на ту дорогу, що вела на куток до Хвеськи. А на тій дорозі ярмаркових людей майже не було.
… Щосили напружуючись, "коза" відсунула одну стулку воріт і таксяк протислась на подвір'я до Хвеськи.
В клуню "коза" теж дісталась без особливого зусилля. Спочатку Лиско шарпонувся від "кози", що не втрималась і від радості просто підбігла до припнутого коня.
Але малий враз схаменувся і ласкаво заговорив, плавко підняв руку, щоб огладити, половий кінь застиг. Тільки вуха сторожко рухались і тонкі ніздрі роздувались. Малий ще покликав.
І раптом кінь заіржав, струсонув шовковистою гривою. І потягся до малого в личині "кози".
Огладивши з усіх боків коня, малий не забув і перевірити, як і суворо навчав старий козак Пацюк, шальку. Там ще була майже третина порції вівса. — Не голодний! — Зрадів хлопчик.
Та з водою було гірше — велике кленове цебро затягло кригою. Такою водою поїти не можна.
Малий вискочив з клуні, проліз у дірку і постукав до своєї старенької хазяйки.
Бабуся наче чекала "козу".
Почала малому лицедієві щосили кричати і намагалась пояснити на мигах.
Але малий чимскорше набрав із діжки в хаті води півдійниці і потяг через діру у паркані. І так три рази.
Стара тільки за голову хапалась. Та скоро "коза" принесла назовсім дійницю і почала кланятись, низько кланятись, рачкуючи до дверей та й вискочила на подвір'я.
А потім стара почула, як затупотів коник Хвесьчиним двором. Стара поки дотьопала до своєї хвіртки і визирнула на вулицю, то побачила тільки, як по шляху, зразу за віковою липою спускається в опадку до ставків "коза" верхи на половому конику. "Коза" у високому турецькому сідлі. Хоч Лиско побував у чужих ворожих руках, та Тимко зміг покласти коня на землю. І наклав на нього сідло. Звичайно, так затягти підпругу, як то робили дорослі, він не міг. Та хоч і був у личині, погнав полового пробіяку розмашистою риссю.
Стара кілька разів перехрестилась, визираючи на дорогу. А коли повернулась до хати, то довго молилась перед МиколоюУгодником і просила допомогти правим і покарати злодіїв…
* * *
Тим часом чоловік у кереї завітав до кузні, що стояла на південь від східної брами.
І діло тут він робив разом з ковалем, для початку поклавши йому на ковадло жменю срібняків і передавши привіт з Великого Лугу. Ну коваль, як і годиться справжньому майстрові, тільки одного срібняка лишив, останні відсунув.
— Я славному товариству хочу прислужитись не за гроші. Якби не ви, то нас би татарва, як тхорі курчат, перетаскала. А ці, — він кивнув головою на браму, — із вільних міщан крінаків би наробили.
Чоловік у кереї час від часу обертався до розчинених дверей. І слідкував за дорогою, що від містечка спускалась згори на куток повз бабину і Хвесьчині хати і далі повз старезну липу, зникала у яру, де стояли один за другим кілька водяних млинів.
Хлопчик добре пам'ятав наказ, якою дорогою поспішати до села. Спочатку він проскакав чвалом, розкидаючи бризки снігу і криги. Шляхом через греблю. І почав підніматись шляхом, що все йшов угору.
І розумний кінь Лиско сам із чвалу перейшов на рись, а тоді і й на широкий крок.
Ось нарешті підйом скінчився і постелилась рівна дорога. Знов Тимко пустив коня чвалом. Бо так уже хотілось пошвидше прибитись під захист добрих людей у теплу хату і дочекатись, нарешті, Батька Омельна. Личину він зразу не скинув. Та й не дуже хотів скинути. А от чортів той сарафан, що весь час заплітався у ногах, та дівочий плат так хотілось пошвидше викинути! Та все то дурниці! Головне, Батько Омелько живий і, нарешті! повернувся з походу. І його, своє соколя, знайшов і під личиною, і під дівочим убранням, та ще й під чужинецьким!.. Ні, він таки найсильніший характерник!..
І так весело мчав хлопчик на своєму відвойованому конику по рівній, мов блят, дорозі.