Та тільки повітря хапонув замість рукояті й шкрябонув нігтями по крейді. Тут вже і він почав обертатись, ханаючись за ножаку, який знімав тільки тоді, коли скидав штани.
Він встиг вихопити ножа.
Але чоловік сильно крутнувся на місці. І одним махом накрив рибальською сіткою мордатого гайдука.
Гайдук намагався розпанахати лезом сітку.
Одначе незнайомець не дозволив йому цього. Він розмахнувся круглим каменем на линві і боляче вдарив гайдука в груди.
Мордатий на мить завмер, і тоді непроханий гість заходився обкручувати його тією линвою.
З линви ж висіли линвочки, плетені з кінського волосу. На линвочках — заіржавілі гаки-двійники. І чоловік встромляв гаки у свиту мордатому, у сорочку, у штани, у зап'ястя руки з ножем, у коліно крізь холоші штанів, у литки, крізь халяви!
— Так скажи мені — ти сом чи осетрина, з жопи панської дитина? Га?
— Хто… ти?.. — Ледь прохрипів мордатий гайдук.
— Твій гаплик, людолове! Пусти ножа, бо гаки в прутня тобі встромлю!..
Та мордатий не хотів пускати ножа, хоч і не міг ним нічого заподіяти.
Чоловік смикнув за линву кармака, що поборканий чоловік упав на коліна і завив.
На одязі навколо гаків почали виступати червоні плями.
— Мовчиш, гайдуче? — І раптом шарпонув угору линву.
Від несподіваної біди і болю очманілий гайдук підвівся. Впустив ножа на долівку.
Тоді чоловік хвацько метнув линву кармака на гак на сволоці, на який ото чіпляють колиску. Та й зачав потроху підтягати до себе.
Стогнучи і схлипуючи, малесенькими кроками, мордатий чапав туди, куди його тягла линва.
Гість прив'язав вільний кінець кармака до ніжки столу. Мовчки підійшов до конаючого пса.
Пес налякано заскавулів і почав із останніх сил відповзати подалі від незнайомця.
— Ліхтар лишив у клуні?
Мордатий гайдук мовчав.
Гість зняв нагайку із стіни і вперіщив мордатого по голові.
— Помовч, помовч, поки я прийду.
І пішов до клуні по глиняний ліхтар.
І своєчасно.
П'яний Сметана необережно поставив ліхтар на колоду. Свічка вивалилась, і віск з неї плив по дереву.
Підняв швидше ліхтар і поставив на місце свічку. Ретельно загасив вогник на деревині.
Від його приходу до клуні чорного конаючого пса пройняв такий жах, що він відповзав і відповзав. Поки не потрапив під копита соловому конику, що неспокійно гоготів, рдився і скидував задніми.
Високо посвітив ліхтарем на переполоханого коня.
— І ти, Лиско, перелякався? Не впізнав? Не бійся, конику! Я геть усе розумію… Стій тихо, прийде малий і забере тебе…
Відтяг потовченого пса з-під копит неспокійного коника.
Ще раз уважно оглянув колоду — а чи не сховався де вогник. І тільки тоді тихо зачинив за собою двері клуні. Замок повісив, але не замкнув. Та ключа забрав. До хати повернувся дуже вчасно — Хвеська встигла виповзти з-під полу.
Спромоглася звестися на коліна і якось виштовхати з рота халяву чобітка.
Тепер намагалась розгризти сітку на мордатому.
Вона, як почула, що нападник повернувся, обернулась і болісно скрикнула. Відсахнулась.
— Гризи, гризи, молодице! Я не поспішаю. Отож ти гризеш сітку, а ти, падло, розкажеш, хто вбивав старого? Хто гнався за малим? Кому ти служиш?
Хто спалив панський ліс для королівського замку?
Молодиця почала відповзати навколішки від свого поборканого крутіля. І не могла утриматись, щоб не позиркувати на нещільно прихилені двері.
Страшний гість неквапно підвівся. Закрив зовнішні двері, зачинив на гак двері із світлиці.
— Покричати, молодице, не хочеться?
Хвеська мовчки заметеляла головою.
— Тоді слухай мене, Хвесько! Я тобі розв'яжу руки, а ти затопи піч.
Він розв'язав їй руки.
— Іди розпалюй піч. Он там у запічку соломку візьми для розпалу.
І чоловік повернувся до неї спиною і став упритул до припнутого на гачки мордатого гайдука.
— Ще раз, паскудо, питаю тебе — хто вбив лицаря Пацюка?
— Тю!.. Та який… там… лицар?! Сміття старе… Лицар?.. — Прохрипів, затинаючись, пов'язаний гайдук.
Чоловік легко і швидко відступив убік.
Удар шаблею, призначений йому, упав на мордатого.
Єломань розтяла кілька ячей сітки, розтяла кожу на тімені і скроні, розпанахала навпіл вухо.
Кров прискала тонесенькими цівочками — волосинками. Червоною росою засівала сіру святкову свиту.
— Ах ти ж убивця! Чортяко! Сатана! Гаспид! — Щосили заволала Хвеська, безладно розмахуючи шаблею. Вона вхопила рукоять обома руками.
Чоловік у киреї спокійно ухилявся від зброї.
Коли йому набридло, він висмикнув із макітри копистку і метнув щосили Хвесьці в обличчя.
Кров так і бризнула з круглого розпашілого виду.
— Ой убив, ой убив!!! — Випустила шаблю і схопилась за розсічену вилицю.
Гість підняв шаблю і засунув у піхви, що висіли на стіні.
Тепер, після нападу, скрутив Хвесьці і руки, і ноги. Знов заштовхав у рота пожовану халяву чобітка. Та й посадовив на ослінчик навпроти мордатого гайдука.
— Тепер ви, полюбовники, слухайте уважненько. Я зараз оце приготую зілля. Як воно розійдеться — дам випити. А на кому з вас кров — той здохне. Не відхиляючи каптура, сів до столу.
По боках поставив ліхтар і каганець.
— Надивляйтеся, надивляйтеся одне на одного. Бо, може, останній раз бачитесь. До речі, перевіримо, а чи немає чого краденого в твоїй перекидній, оце, торбі?
Чоловік поклав на широку лаву перекидні торби. Подлубавшись, витяг колоду карт.
— Знайомі карти. Ці карти для нашого товариства купив славний лицар Кринка. А ви їх, пси смердючі, вкрали. Кажи, хто ще був із тобою?
Мордатий мовчав.
Тоді странній, наче забувши про полоненого ворога, одним порухом руки скинув на підлогу половину всього посуду і їжі.
Дістав з-за пазухи малесеньку склянку пляшечку.
Висипав у великий кухоль якесь дрібне зілля. Поволі залив горілкою з куманця.
Далі в нього невідомо звідкіля з'явилась очеретина з глиняним горішком на кінці. В той горішок натовк темного зілля, набираючи його із шкіряної калити. Викресав і притис жевріючого гнота до глиняної кульки. Посмоктав із силою очеретину. У глинянім горісі спалахнув вогник і щез. А по хаті поповз нудотний гострий запах.
Чоловік трохи підвів голову і видихнув з-під каптура цілу хмару блакитного диму.
— Ну добре! Говори! Називай усіх, хто грабував і вбивав нашого дідуся.
Мордатий облизав пересохлі губи. Вже, певно, хміль вивітрювався і знеболення від нього відступало. А може споглядання всіх цих дій з картами, тютюном і зіллям у кухлі подіяло.
— Ну, не мучайся! Говори, як воно було?! — І нападник став випускати з рота кільця диму, одне за одним. Кільця злітали кудись під сволок і там розчинялись у тінях. Але мордатий не міг звести очі, щоб це побачити. Він тільки споглядав, як кільця диму виштовхувались одне за одним з каптура.
— Та ніхто його не вбивав… Ну, не хотів убивати… Як ішли з хлопцями, то й гадки не мали, щоб убивати… Воно, як то кажуть, само собою зробилось… Без помислу. Бо дід наставив пістоля… Гнат наш вирвав у нього пістоля… Пістоль вистрелив… І куля дряпонула одного з наших… А дід підковзнувся і впав… І головою об жорна… І ми до нього… а він вже й очі закотив… Тільки ногами дригнув… І все… Ну, ми й поїхали. Вже за річку заїхали… І Василь каже: "Треба пустити півня! Хто взнає, що так сталось?" Тоді Гнат і каже: "Ви удвох їдьте… тобто вертайте у зимівник, тобто, і пустіть півня. Тільки багато не лупіть… лишіть якусь зброю, щоб на пожарищі знайшли… Як все заберете — здогадаються про грабіж…" Гнат — голова. Недарма пан його отаманом поставив… І коли ми з Василем піднялись до насіки, то там у кущах майнув хлопець… У кущах, зразу за пасікою. У шапцімазанці… І чобітки червоні… І слідів не було… Бо сніг потім пішов… І мороз, без снігу, був скажений… І вже потім пішов сніг… І панський ліс увесь згорів. Всі штаби болонків і штаби неошкурені горіли. І горіли із чотирьох боків. І люди бачили, і я сам бачив сліди від чобітків з підківками… Тільки зразу їх люди й затоптали. Бо бігали, бігали… а що поробиш? Дубовий жар, як у ковальськім горнилі.
— Так ти, падло панське, ти вважаєш, що отой малий підпалив панські дуби?
— А хто ж іще? Та й люди казали…
— Тобі казали?
— Мені вірні люди передали, що люди між собою балакали…
— Отож, ти хотів вловити малого і віддати пану?
Поборканий сіткою і проколотий гаками кармака, мордатий замовк.
— Ще раз питаю: ти хотів вловити малого для панської розправи?.. Тобі мало тих срібняків, іудо, що тобі пан платить? Вам, псам, платять більше, ніж хлопцям нашим у Лівонії. Вони там кров за короля проливають і гинуть за биті шеляги! А ви тут за хрещеними душами полюєте?
Мордатий стогнав і спливав потом.
— У мене немає часу на копний суд людей підіймати. Та й яка тут копа?
Коли пани згон влаштували і самі розправу чинять? А ви у них тут всі полатинились, уніяти нікчемні, і катами своїх братів стали! Тому я проти вашого, панського суду, наші закони ставлю. Отож по нашому, по руському закону і звичаю, за "червоного півня" тобі, як панській стороні, з малого "грабіж брати". А мені, як хлопцевій стороні, відповідати за хлопця. Бо ні пана нема. А ні малого нема… Згоден?..
— Згоден… — прошамрав мордатий.
— Ото ж я й кажу, що у малого з його добра була тільки шапка-мазниця.
Все інше — дароване… Тобто не його… Бо він сирота! От та шапка-мазниця, тобі, замість пана, належиться. Згоден?
— Згоден… — Знов прошамрав гайдук.
— І я згоден… Тепер про тебе поговоримо. Кінь має три "лиця". Як скажеш мені всі три "лиця", я тебе не цуркуватиму.
Мордатий мовчав.
— Добре. Тоді карти — "лице" чи не "лице "?
— Не знаю… То мені хтось із панських хлопців дав.
— Цікаво, цікаво! Таку дорогу колоду панські хлопці гайдуку дарують? же Богу, цікаво. Ну, добре, карти — не лице. Нехай буде так. Знаку на них нема. Тоді я тобі скажу: є "лице" на сідлі. Під потебнею. Штемпом гарячим тиснені знак — зірочки і серпи. Принести?
— Не треба… То коня Василь забрав… І сідло він також.
— А як же тобі кінь із сідлом дістався?
— Він мені програв.
— У що?
— Як у що? У карти…
— Бач, Сметана срана, таки карти ти сам загарбав у садибі в старого. От вони й "лице". І я з тебе "грабіж братиму"! а ти, куно срана, курва ярмаркова, запам'ятовуй, бо як буде суд, чи копний, чи в містечку — лавний, щоб усе згадала…
Хвеська замукала, косячи очі на чобіток, що теліпався з її рота.
— Вийму, вийму! Та пам'ятай: крикнеш — заріжу!
Звідкілясь, чи то з рукава, чи то з пазухи, в руці у незнайомця з'явилась широка лискуча бритва.
Він висмикнув халяву з рота Хвеськи.