хотіння мається, непрості хочуть мати, найкращий спосіб мати — могти оповісти, оповідати, хто оповідає, той має все. оповідь, отже, не тільки найбільша дія, а і найбільша річ, найбільше число, найбільша риса й ознака, непрості мають найбільше, роблять найбільше, означають найбільше, бо оповідають, детектив виявився дуже простим, знаючи злочинців — А, вигадується їм злочин В. непрості панують світом, непрості приходять, як хтось народжується, або щось народжується, і придумують йому життя, оповідають сюжет, оповідь стає причиною, життя — наслідком оповіді, і причиною нової оповіді, яку можна послухати і переповісти. життя нема без оповіді, бо оповідь є життям, сюжети не закінчуються, казав Франциск. сюжети ховаються і виникають, історії, як зараза, дають гарячку, переносяться, передаються, ховаються, вилазять і дають гарячку, сходяться, розходяться, перемішуються, зростаються, ломляться у інших місцях, перевертаються, кришаться, перероджуються, визбирувати сюжети, комбінувати сюжети (аналіз, синтез, дедукція, індукція, міфологізація, деміфологізація, аналогія, гіперболізація, додавання, віднімання, множення, ділення, наголос, тембр, артикуляція, перенесення, зчеплення, вкорінення, викорінення, тональність, темп, ритм, хронотоп, персоніфікація, алегорія, синоніми, антоніми, омоніми, конструкція і деконст-рукція, порівняльна лінґвістика). віддавати сюжети, слідкуючи за часом і місцем, така метода непростих, і ця метода є результатом, бо є так, як сказано, наказано, розказано, відказано, переказано,
заказано, вказано, приказано, підказано, а навіщо є. щоби
казати.
бай — невидиме лікарство. суть всякої форми, форма самої суті, то, що можна забрати на другий світ, то, що на другому світі
потрібне, бо там самі голоси, вічність і захват, свою вічність
своїм голосом свій бай про свій захват, ні роботи, ні скарбу, ні сили, ні тіла, ні відчуттів, ні далеко,
ні близько, ні багато, ні мало, ні колись, ні тепер, ні колись.
свою вічність своїм голосом свій захват — свій бай.
3. Всі пляцки Себастян віддав Анні на сніданок, бо не було куди йти, бо нема куди втікати. Головне — нічого не бійся.
Себастян пішов до небіжчика, помолився (Боже, не дай мені Тебе скривдити!) за оповіді душі французького інженера і дочекався Непростих. Ті просили не перешкоджати і зачекати два дні, хоча ця сім'я вперше шукала їх, а не вони її. Себастян пообіцяв, що займе мало часу і не вступався. Сказав баїльникові, що хоче бути баїльником. І попросився працювати барменом у барі, що належав Непростим.
На той час бар "Шо йо то йо" у Ялівці ставав наймоднішим повоєнним закладом модного передвоєнного цетральноєвропейсь-кого курорту. По війні адреса дещо змінилася, хоч і не обійшлося без суттєвих помилок. Все ж таки Ялівець далі знаходився в Українських Карпатах, а не просто в Чехо-Словацькій республіці. Але Станиславів, Львів і Арджелюджа опинилися за забороненою лінією на Чорногорі. На джин в Ялівець тепер приїжджалося передовсім з Праги, Брно, Братіслави, Кошіце, Карлових Варів і Ужгорода. А ще — з Подєбрадів і Нуслі, з Німецького Яблонного, Ліберця і Йозефова. З чужинцями було легше порозумітися по-українськи, ніж по-німецьки.
Непрості без вагань погодилися, але мали одну умову. Зрештою, Себастян теж мав лише одну умову. Обидві умови виявилися однаковими — Анна має бути в тому ж барі, при Себастянові.
Казати чи перестати
1. Треба було щось змінити в барі. Себастян розказав Анні кілька інтер'єрів, про які думав, що мріяв про них ціле життя.
Анна погодилася, що найлегше красу запам'ятовувати через речі. Речі тривкі, вони переходять з історії в історію. Але насправді початкова краса — це квіти, рослини і те, з чого вони починаються і у що виростають: вода, просторе повітря, світло і трохи тепла і прохолоди.
Вони зробили так, як хотіла дитина.
2. Після припинення шестирічної солдатської науки Себастян завжди робив так, як хотіла Анна. Він не вважав це розпущеністю. Просто цілком не знав, що потрібно малим дівчатам (з хлопцем було би інакше — Себастян дуже добре пам'ятав, як відчував себе у різних порах дитинства — але, може, і гірше, бо невідомо, чи у сина відбувалося би все так само), і вважав, що маленьким людям добре відомо, коли добре, а коли зле. Головний підсумок дитинства — співвідношення між сміхом і плачем. Ялівцівських жінок, котрі намагалися прилучитися до виховання Анни, Себастян просто не допускав до дитини, а їхні поради іґнорував. Хоч через перебудову корчми вільного часу лишалося дуже мало, Себастян щодня розповідав доньці все, що вивчив з життя тварин.
3. Корчму переробили на відкритий у кількох місцях бар, більше подібний на город. З речей у барі (крім столів і лавок) було лиш те, що зроблене з прозорого шкла.
Переважно воно було зайняте зрізаними квітами.
4. Тим часом Анна все більше часу проводила з тваринами. Особливо вона любила слимаків. Себастянові слимаки подобалися, бо здавалися виховними. їх стриманість і беземоцій-ність примушує уважніше думати про слимачі потреби, симпатії, бажання і наміри. Цілковито інші манери поведінки, самовираження і спілкування дають більший простір для взаємного пізнавання. Анна чулася щасливою, коли клала на себе слимака у тому місці, звідки йому не хотілося відразу сповзати. Він віддячував Анні ніжним повільним просуванням обраними ділянками шкіри.
Можливо, саме через цю першість ціле життя Анна найбільше вміла уподоблюватися слимакам. Коли ж вони почали кохатися, то ставала слимаком найчастіше і найохочіше. Себастян підозрівав, що в такий спосіб вона намагалася вказати — як він має поступати з нею. Все ж не наважувалася сказати цього татові словами. Себастян дивувався — як можливо аж так знати і розуміти таємниці звірят. Я просто не мала що читати, сміялася донька.
5. І дійсно, ця Анна не читала навіть Ляруса, бо: Себастян не знав французької (він воював не у Французькій Африці, а Центральна Європа означає можливість порозуміння зі всіма сусідами рідною мовою), перші роки Анна безперервно ставала солдатом, потім вони майже не виходили з бару, буваючи вдома лише заради купелі взимку, крім того, Анна слухала у барі стільки історій, що вічний і позачасовий Лярус видавався би їй позавчорашньою газеткою, і врешті— вони покохалися так, що будь-яка енциклопедія не могла містити помічних гасел.
Другими після слимаків були рисі і трясогузки. З комах — цвіркуни.
6. В ті часи Анні десять-дванадцять. Якось вони купалися у кількох потоках за один короткий вересневий сонячний день, Кевелевом зійшли аж до Тиси. Вирішили не вертатися в гори, поки не стемніє. Знали, що ріки більше не буде в цьому році, а йти в суцільній темряві було навіть легше — підошви самі зчитували дорогу.
Себастян дивився на Анну, яка стрибала в ріку і вилазила на каміння. Таких жінок він ще не бачив. І не знав, чи побачить — Анна скоро виростала, в ній вже вгадувався натяк на його першу Анну. Він думав, що винен, бо не запам'ятовує цієї краси. Не може пригадати минулорічну Анну, трирічну. В уяві завжди рухалася сьогоднішня.
Я не мушу цього пам'ятати, казав собі Себастян. Запам'ятовування дитинства — це справа дитини. А я хочу лиш одного — дожити так, щоб не було навіть потреби згадувати її колишню, щоб вона була щодня щоденною. Я хочу жити лише з нею. Я тато і дорослий чоловік, я знаю, що кажу про свою дівчинку. Не мушу запам'ятовувати — врешті, і їй треба буде щось розказувати, коли стане жінкою.
{Анна лежала у водокрутах між камінням).
Все ж спробував щось запам'ятати. Вона — як тонке розгалуження гілки, вибіленої і обточеної, вигнутої і висушеної річковою водою. Висушена рікою.
Він мусив занурити лице у Чорну Тису.
7. Вночі, коли минали Джорджову прилуку і не розрізняли рис одне одного, Анна спинила його за руку і сказала, що їй придумався віршик. Він, напевно, дуже незґрабний, але:
як банно анно
ой як банно
бо анно доміні сто сотий
не хочу тільки твого росту
достоту наче череп'яна миска
боїться розростання
гнучнезної сосни
що рознесе її зусилля
у цих місцях здається
випускає вітер забагато
дрібненького піску
з таких складних горбів поблизу
бо пекучо засльозені очі
коли торкаєшся щокою
до долоні
якою притискаю
піднятий пух на твоїй шкірі
не знаю баю
на той пісок
так банно
дівчинко
у чорному береті
і грубих черевиках
з травинкою
в широкім роті
Вона подарувала віршик татові Себастянові.
8. Всі ці роки вони пропрацювали у барі, який справді дуже скоро став наймоднішим у Центральній Європі.
Себастян, як свого часу Франциск Себастянові, запропонував спробувати трохи пожити у Ялівці колумністам кількох великих газет (все одно — писав він на поштових картках — у газетах ніколи не з'являється чогось по-справжньому важливого, тільки те, що спричинює більшість теперішніх бід — надмір інформації, яку неможливо переповісти... зрозуміло, що існує певна конвенція, яка забороняє філософам розглядати й описувати певні речі...), щоб разом попити джину і поговорити так, як слід говорити у Центральній Європі — з'ясовувати спільні місця і спільних людей, виявляючи таким чином кілька паралельних павутин, в яких всі себе знаходять.
Ялівець став раєм для письменників, журналістів, есеїстів, публіцистів і репортерів.
Приїжджали на джин, приїжджали на Себастяна. Одних він вислуховував, іншим оповідав. Старався, аби не було історій дальших, ніж через чотири ходи.
9. І кожного дня вони з малою Анною працювали день і ніч, переважно разом, іноді — по черзі сплючи. Дитина виростала у барі, миючи шклянки, витираючи столи і підлогу. Нарізаючи квітів у всі шкла. Часом говорили, але якось інакше. Тепер йшлося лише про те, що подумалося про щойно побачене.
10. Анні подобалося фотографуватися, фотографувати її подобалося навіть тим, хто ніколи не фотографував. Не любив цього лише Себастян. Тому збереглися тільки три знимки, зроблені і подаровані, очевидно, відвідувачами. На одній з них Анні близько десяти років. Ця знимка найцікавіша.
Себастянова постать дещо розмита. Не дивно, бо він у цей час крутився довкола своєї осі. В обох руках — ножі. Видно, що один він вже почав кидати — якраз випускає з руки. Анна тримається ногами за його талію, спина торкається Себастянових колін, а волосся — підлоги.