НепрОсті

А хто не прочитає сей есей, тому чи тій буде непросто у житті, оскільки їх Непрості оминуть своїми явними сюжетами, ба навіть вимкнуть звук і світло.

Ярослав Довган

НепрОсті

Шістдесят вісім випадкових перших речень

1. Восени 1951 року було би не дивно рушити на захід — тоді навіть схід почав повільно переміщатися у тому керунку. Однак Себастян з Анною у листопаді п'ятдесят першого пішли з Мокрої на схід, якого все ж тоді було більше. Точніше — на східний південь або ж південно-східно.

2. Ця подорож відкладалася стільки років не через війну — війна надто мало могла щось змінити у їхньому житті. Себастян сам наважився порушити традицію сім'ї, за якою дітям показувалося місця, пов'язані з родинною історією у п'ятнадцятирічному віці. Бо тоді, коли Анні було п'ятнадцять, Себастян усвідомив, що все повторюється і Анна стала для нього єдиною можливою жінкою на цілий світ. Що він не тільки може бути лишень біля неї, але і не може вже бути без неї. Тим часом у Ялівці — тому родинному місці, куди слід було повезти Анну

— на неї чекали Непрості. І Себастян знав, що вони дуже легко переконають доньку залишитися з ними.

Зрештою те, що Анна теж стане непростою, було передбачено ними ще тоді, коли та народжувалася.

3. У квітні п'ятдесят першого Анна відчула, що тато Себастян

— її єдиний можливий чоловік, і вони почали кохатися.

Тієї весни багато хто ходив нечуваними маршрутами і переносив неймовірні чутки. Так Себастян довідався, що Непрості зникли з Ялівця. Відтоді про них ніхто нічого не чув.

Ціле літо Себастян з Анною безпробудно любилися, і попри них пройшло кілька різних армій. Ніщо не перешкоджало йти ні на схід, ні на південь, ні на південний схід. Коли стало по-справжньому холодно і дороги щільніше втиснулися у свої лінії, вони нарешті вийшли з Мокрої і за кілька днів мали би бути в Ялівці. Подорож відкладалася три роки. Але Себастян нічого не боявся — у нього знову була справжня жінка. Тієї ж породи, що завжди.

4. Він не міг собі уявити, як зможе показати доньці всі місця у горах від Мокрої до Ялівця насправді. Замість чотирьох днів потрібно, щоб подорож тривала чотири сезони. Тільки так, а ще вдень, вночі, вранці і ввечір Анна могла би побачити, як разом по-різному виглядає ця дорога. Він дивився на карту, читав назви вголос і ставав щасливим вже від цього.

Його навіть не засмучувало, що карта нічого не промовляла до Анни.

Щоправда, трохи непокоїли дерева, яких не бачив стільки років — їх ріст є найчастішою причиною того, що робить місця несподівано невпізнаваними. І найповажнішим доказом необхідності ніколи не полишати близьких дерев напризволяще.

Щодо самого переходу, то жодна подорож і так не знає, що з нею може статися, не може знати своїх справжніх причин і наслідків.

5. Колись Франц казав Себастянові, що на світі є речі набагато важливіші від того, що називається долею. Франц мав на увазі передовсім місце. Є місце — є історія (якщо ж снується історія, значить, мусить бути відповідне місце). Знайти місце — започаткувати історію. Придумати місце — знайти сюжет. А сюжети, зрештою, теж важливіші, ніж долі. Є місця, в яких неможливо вже нічого розказати, а іноді варто заговорити самими назвами у правильній послідовності, щоб назавжди оволодіти найцікавішою історією, яка триматиме сильніше, ніж біографія. Топоніміка здатна запровадити у блуд, але нею можна цілком обійтися.

6. Із Себастяном сталося щось подібне. Він знайшов собі Ялівець, вигаданий Францом. Його захопила лінґвістика. Топоніміка захопила його, а не просто він захопився її нуртами.

Плеска, Опреса, Темпа, Апеска, Підпула, Себастян. Шеса, Шешул, Менчул, Білин, Думень, Петрос, Себастян.

Коли ще не існувало ніяких гір, назви були вже приготовлені. Так само, як і з його жінками — їх ще не було на світі, коли його кров почала мішатися з тою, яка мала стати їхньою.

Відтоді йому йшлося лише про те, щоб триматися цієї обмеженої топоніміки і цієї скороченої генетики.

7. Франциск зустрів Себастяна на скелі за Ялівцем. Себастян вертався з Африки і стріляв у птахів. Снайперська рушниця не давала відчути вбивства. Через оптику видно лиш певне кіно. Постріл не те що обриває фільм, а вносить у сценарій якусь нову сцену. Тож він настріляв досить багато різних дрібних пташок, які летіли понад Ялівцем якраз до Африки.

Незабаром мала статися зима. Зима мусить щось змінити. Зима дає мету — це її основна властивість. Вона закриває відкритість літа, і вже це повинно у щось вилитися.

Франциск шукав щось, з чого можна було зробити наступний анімаційний фільм. І раптом — перед зимою, скеля над містом, всередині міста, зграя птахів над горою, які летять до Африки, Малої Азії, туди, де поля з шафраном, алое і гібіскусом між гігантською шипшиною недалеко перед довгим Нілом, кілька убитих в око різнокольорових птиць, поскладаних одна на одну, від чого різні кольори ще більше різняться, у кожному правому оці відблиск міжконтинентального Маршруту, у кожному лівому — червона пляма, і жодне пір'ячко не подерте, і легенький вітер нагортає пух з одного невагомого тільця на примарний пух іншого, і око стрільця у зворотному заломленні оптики. І стрілець. Червоний білий африканець.

8. Себастян змерз у руки. Він відморозив їх у нічній Сахарі. Відтоді руки не терпіли рукавиць. Себастян сказав Францові — а що мають робити піаністи, коли стає так зимно.

Вони дивилися у всі боки, і всюди було гарно. Бо була осінь, і осінь перелазила у зиму. Франц називав різні гори, навіть не показуючи — де яка. Потім він запросив його до себе. У нього вже давно не було гостей — давно не зустрічав на скелях когось незнайомого. Мабуть, тоді вони вперше пили каву з ґрейпфрутовим соком. Коли Анна принесла їм збанок на зашклену ґалерію, де у мідній пічці палилося пообрізуваним галуззям винограду, то Себастян попросив, щоб вона трохи затрималася і показала — що видно через це вікно. Анна переповіла — Плеску, Опресу, Темпу, Підпулу, Шесу, Шешул, Менчул, Білин, Думень, Петрос.

Була пізня осінь 1913 року. Франц сказав, що є речі, набагато важливіші від того, що називається долею. І запропонував Себастянові спробувати пожити у Ялівці. Темніло, і Анна перед тим, як принести другий збанок — майже сам сік, кави кілька крапель — пішла постелити йому ліжко, бо ще не зуміла би зробити це напомацки.

Хронологічно

1. Себастян залишився у Ялівці восени 1913 року. Тоді йому було двадцять років. Він народився з іншого боку Карпат — на Боржаві — у 1893 році. В 1909 цілий місяць мешкав з батьками у Трієсті, а через рік поїхав воювати до Африки. Додому вертався через Чорне море і Констанцу, далі Роднянські гори, Гринява і Піп Іван. Пройшов Чорногору, пройшов під Говерлою і Петросом. Була пізня осінь 1913.

2. Ялівець з'явився двадцять п'ять років перед тим.

Це місце вигадав Франциск, якого частіше називали Францом. Двадцять років Франциск жив у містах — Львові, Станіславі, Вижниці, Мукачевому. Він вчився рисувати лише в одного графіка (той працював колись з Бремом, а потім робив і підробляв печатки) і мусив, і хотів, і міг переїжджати за ним з місця на місце. Якось йому показали фотоапарат, і він перестав рисувати. Однак трохи пізніше відразу за Моршином помер ілюстратор, що супроводжував краківського професора ботаніки — вони їхали в Чорногору описувати рослини Гуцульщини. У Станіславі професор надибав Франца, і через кілька днів той побачив місце, де почувся на місці — сродно і щасливо. Через рік Франциск вернувся туди і почав будувати містечко.

А ще через п'ять років Ялівець був найхимернішим і досить модним курортом Центральної Європи.

3. Анна, через яку Себастян залишився у Ялівці, спочатку називалася Стефанією. Справжньою Анною була її мама — жінка Франциска. Вона лікувалася від страху висоти, бо була альпіністкою. Приїхала на курорт разом зі своїм приятелем — спелеологом. Вони робили одне і те ж найкраще у світі. Лиш вона лізла догори, а він — вниз, але обом найбільше бракувало простору. Коли Анна завагітніла від Франциска, то вирішила народити дитину тут, у Ялівці. А коли народилася Стефанія, то Анна вже нікуди не хотіла вертатися.

Вона загинула на дуелі, на яку була викликана своїм чоловіком. Франциск відразу переінакшив Стефанію на Анну. Він сам виховував доньку аж до того дня, коли запросив до їхнього дому Себастяна, який вертався з Африки на Боржаву. Тоді Франциск побачив, що відтепер вона буде або слухатися іншого чоловіка, або не зважатиме ні на кого.

Листи до і від Беди

1. Єдиною людиною, яка знала їх всіх упродовж кількох десятиліть, був старий Беда. Казали, що він з Непростих. В кожному разі Беда знався і з ними. Коли Франц навчив Анну читати і писати — довший час він не хотів, щоб вона вміла, бо розумів, що Анна буде не писати, а записувати, і не читати, а перечитувати, а це здавалося Францові непотрібним — вона захотіла довідатися більше про початок Ялівця, про маму. Таке міг знати лише старий Беда, і вона писала йому листи із запитаннями. Відповіді приходили або дуже скоро, або йшли так довго, що здавалося, ніби цього разу була вказана неправильна адреса (за якою не мешкав навіть хтось такий, хто б міг відписати, що Беди там не може бути ніколи).

Якраз тоді Беда почав жити у панцернику, переїжджаючи з місця на місце, але не переходячи межі певного кола, центром якого був Ялівець. Колись Беда розповів одну історію.

2. Коли він перший рік прожив у своєму панцернику, то думав, що не зможе забути жодної його дрібної деталі до кінця життя. Потому панцерник наїхав на міну, забуту італійцями, які будували тунель на Яблуницькому перевалі. Беда мало не помер. Його забрали якісь гуцули. Тіло було цілком зранене, і не так, як ножем, шаблею чи сокирою, а так, ніби повідкривалися щілини у землі. Його запхали у бочку з медом і поїли козячим молоком, звурдженим у перегрітому вині. А панцерник взялися ремонтувати циганські скрипалі. Через дев'ять місяців Беда виліз з меду. Панцерник стояв у саду, і діти, стоячи на ньому, струшували з дерева осінні яблука. Здається, сніжний кальвін. Тож Беда думав, що запам'ятав свого воза назавжди. Він видряпався, швидко слабнучи, по драбинці до люка і зрозумів, що не пам'ятає, як цею драбиною лізлося дев'ять місяців тому.