Від чуття при сутності

І

Те, що справа був щільний довгий паркан, було важливо не тільки тому, що в такому разі нічого іншого справа не було, і не тому, що неможливо було б кудись звернути, якби вона підняла голову, а передовсім через вплив на освітлення. Його варто було б запам’ятати, хоч очевидно, що вичле нувати наслідки паркана годі.

Вона пила з вуличної колонки. Довкола колонки нагор нули купища листя — стояти треба було на ньому. Тому ще важче пити — нахилятися більше. На ґратах під колонкою переверталися каштани, завеликі, щоб пролізти у дірки. Листя, приклеєне водою до ґратів, утворило щось подібне на церату, струмінь звучав якось не так. Потім він порозсував листки в одному місці і вже зачіпав лиш їх спорохнявілі, а ще й розмоклі краї. Вона нагнулася і повернула голову лицем догори. Всередині дуже потужного потоку було порожньо. Вода була, як обгортка. Тому губами лиш ледь торкатися струменя. Потік дещо руйнувався, розлітався далі, ніж мав би, краплі пропадали в купі листя безслідно, навіть не змочуючи поверхні. Один струмочок стікав з кутика рота до вуха і далі — на ключицю. Час від часу кінці волосся змочувалися і ставали подібними на облизані пензлики. Він розумів, що дуже хоче пити. Дівчина ставала все прозо рішою від доданих кожним кроком пластів туману.

Потім течія обминала острів. Але тільки з одного боку; з другого річище, захаращене величезними каменями, на яких виразно відзначилися колишні рівні води, вибіленими перехрестями галуззя, колодами, мініатюрними дюнами нанесеного і стриманого водоростями піску, було цілком сухим. І майже відразу все починало зрушуватися з місця, так, ніби хтось обертав тобою на шнурі, обв’язаному вище черевиків. Ріка повертала направо, так круто, що починала текти паралельно собі ж, лиш зворотно.

Аж малюючи схему, він зрозумів нарешті всю топографію: вести олівцем лінію зліва направо, зупинитися і якнай ближче до попереднього відрізка провадити справа наліво, кут мусить бути мінімальним. Вже потім можна домалювати таке саме ззовні, щоб очевидною стала ширина ріки. Все переверталося, коли течія ударялася в той кут і звертала у каньйон (бо перед цим лівий берег був низький і продов жувався аж до лісу). Каньйон був дуже глибоким і широким — у нас таких рік просто не буває. Вода мутніла від виру на повороті.

За всі рази він нарахував і записав кілька сотень назв усього того, що було і відбувалося на обох берегах і у воді. Ці фраґменти були щоразу незмінними, але швидкість течії унеможливлювала роздивитися все. Були висячі мости, стежки, альтанки, смітники, хатини, городи і квітники, копанки, вулики, дорога, боки завалених мостів і покручені уламки залізничних рейок, зграї птахів, звірі пили воду, мурашники, осині гнізда, човни на напнутих ланцюгах. Там жило багато людей. Цього разу він зауважив досить великі отвори нір, котрі проходили через весь правий берег і виходили на другий бік там, перед поворотом. Крізь такі печери було видно світло і далекі ліси на низькому березі. Виявляється, цей берег був цілком тонким, нори дірявили товщу, не багато глибшу, ніж який мур.

Може, в тому не було рації, але Памві здавалося, що фраґмент з рікою завжди останній. Правдоподібно ним закінчувалися якісь інші сни. Час від часу ця ріка снилася йому протягом кількох років. Найбільше вражало те, що від того повороту ставало дуже тихо, незважаючи на перепов неність каньйону життям, не було чути і шуму води. Йому доводилося чекати певний час після пробудження, щоб звуки нарешті опанували простором.

Наразі жодних звуків не було. Несила більше терпіти. Треба було зробити хоч щось, що б прозвучало. Він вийняв з кишені штанів сірники і покалатав ними. Дошки стін ледь скрипіли, стискаючись від щораз більшого холоду. Памва лежав одягнений. Під ліжником було дуже тепло, а в кімнаті так холодно, що відчувалося аж легенями. До того ж холод ніби посилювався запахом яблук, який переплівся із холодом, із вологістю. Яблука складені величезною купою на іншому ліжку. Кімната була замала, щоб розчинити дух такої кількості ренет. За вікном було темно, але зовсім не так, як тоді, коли він ліг. Памва передчував, що спав задовго і пропустив вечірній поїзд до міста. Він не міг встати, не міг вилізти з тепла. Вовна уподібнювалася до піхви. Напір дитячих відчуттів — не вставати, насильно закривати очі, нікуди не йти, не від’їздити. Чомусь саме восени так забо бонно не хотілося вертатися до міста. Залишитися на цілу зиму, до якої, врешті, ще не так скоро. Перебути тут, примітивно і без руху.

Була субота. Поїзд до міста їхав пізно ввечері. Памва не знав, котра година. Він ліг вже тоді, коли зовсім стемніло. Може, минула година, а може, вже справжня ніч і поїзд від’їхав. Наступний буде аж під ранок і буде майже так само темно. Осінь не розрізняє періодів ночі. У кишені флане левої сорочки Памва знайшов пачку жетану, видобув дві сиґарети і навпомацки закурив просто у ліжку, пообіцявши собі встати після них, скурених одна за одною. Весь час уважав, щоб не випхати зпід ліжника руки, щоб не зробити у коцах шпари для холоду.

Жетану давно не було в їхньому місці. Заради жетану Памва прийшов сьогодні вранці на вокзал задовго до поїзда. Йому сказали, що у котрійсь з нічних крамничок навколо вокзалу з’явилися його улюблені сиґарети. Все ж він мало не спізнився до поїзда, шукаючи за ними. Він приїхав у гори. На місце, де колись жив його дідо. В дитинстві Памва майже ніколи не бував тут. А тепер намагався приїжджати якнайчастіш. Тут були порожня хата, сад, криниця. Сьогодні треба було обірвати яблука. Не можна дочекатися морозів, але добре дати їм повисіти на деревах найдовше. Яблука не сміють ударятися одне до одного і до землі. Кожне треба зірвати окремо. Треба розсортувати їх — а на щеплених дідом деревах було по декілька сортів, на кожнім відгалуженні інший. Памва зривав яблука цілий день, напихав їх у всі кишені, сидячи на дереві, щоб не злазити щоразу, потім складав на ліжку, якщо заплющити очі — то самі яблука.

Було мокро після нічного дощу. Добре, що тільки на траві, бо яблука повисихали на вітрі, і не довелося витирати кожне. Ще вранці Памва зняв черевики, вони були настільки дірявими знизу, що ноги могли відразу ж перемокнути. Він не хотів довго ходити в мокрих черевиках, то ж пробув цілий день босим. Дуже змерз у ноги, зате не нищив гілок. Він повдягав на себе дивні старі речі, щоб позатулятися від вологи і вітру, а частково заради безлічі кишень. Пообмо тувався якимись хустками. Незґрабність і безпомічність сягала святості. Руки взагалі не відчували нічого, крім різниці шорсткості шкірки різних сортів. Одна сиґарета прилипла до заслинених губ, пальці, не приготовлені до зусилля, ковзнули аж до жару, на внутрішньому боці вказівного і середнього випалилися діри. Він навіть не відчув опіку.

Памва вже давно перестав намагатися запам’ятати, як міняється простір від порожності, оголеності і стертості меж, як встановлюється найліпше співвідношення між холод ністю і яскравістю сонячного освітлення, як все листя втра чає власні запахи і починає пахнути однаково, як з’являється особлива пластика спротиву скутості. Йому видавалося, що цим він позбавляє світ останніх властивостей, що не слід забирати чогось запам’ятовуванням.

Натомість позривати яблука, повіднаходити всі горіхи, позгрібати листя, повиливати воду з бочки під дерева, бочку перевернути, позалишати трохи найпізніших ягід птахам, позатикати мохом шпари у стінах — це набувало якоїсь дивовижної важливості, він уперто не вступився б звідси, поки все не буде пороблене. Важливо ще було бути впуще ним у остаточність, у кінцевість. І бути перемерзлим, нез ґрабним, немовним і терплячим.

Кілька разів багато птахів пролітало нижче від нього.

Він знайшов на полиці фляшку з краплею коньяку і не пив його пару годин.

Він нічого не думав; лиш зауважив, що завжди може розтягнутися ще трошки, коли вже не може дотягнутися до яблука. Один раз уявив собі — як сьогоднішній день звучав би на фортепіано, якби всі вони — Памва, дерева, яблука, птахи, кроти, горіхи, трава, світло, холод — трималися на деці і клавіатурі. Або якби принаймні поводити себе при фортепіано так, як він сьогодні ходив, лазив, розтягався, падав, котився, нагинався, присідав, підскакував, стулю вався, видихав. Вже як стемніло, Памва зварив просто в бляшанці всю каву, яка там ще залишалася. І, гріючи руки, ліг до ліжка. А теперот докурює другу хронометричну сиґарету.

Він ще досить довго лежав з самим згаслим фільтром у руці. Спочатку прислухався, який і куди іде поїзд недалеко від хати (важкий товарний, з боку міста), потім з’їв знайдене під собою яблуко, воно вилетіло з кишені, він з ним спав, яблуко було нагріте, нарешті думав — як поєднати в одну сентенцію такі парадоксальні речі: приємно лежати, приємна вовна, приємно лежачи курити, приємно їсти вигріте яблуко, приємно не хотіти вставати, приємно вставати, нехотячи вставати, приємно вернутися до ліжка, приємно, від’їжд жаючи, не вертати до ліжка, приємно вночі іти до станції, приємно чекати поїзда, приємно не встигнути до поїзда, приємно їхати, приємно залишитися, приємно не спати, приємно відчувати приємність, приємно знати, що відчу ваєш, що приємно — самі приємності, нічого іншого нема — але ж приємність не може бути сенсом, є ж речі суттєвіші, ніж приємність, — ті речі помимо іншого є однак теж приємними — і від нічого іншого не можна відмовитися так просто, як від якоїсь приємності, хоч це знову обертається приємністю…

Памва не вмикав світла. Він накрив яблука ще й тим ліжником, під яким щойно спав, поскидав з себе все лахміття, зібрав великий мішок горіхів і яблук. Допив воду з відра.

Вбрав тісну в’язану шапку, притиснувши одну сиґарету за вухом, і вийшов на двір.

Проходячи повз горіх, побачив, що дерево стало зовсім голим. Горіхи не бувають неоковирними без листя, вони радше стають подібними на графіку Гніздовського. Викри лася тайна механіка — одна груба галузка штуркала дах, гойдаючись від вітру. Листя впало все разом. Якраз тоді, коли він був у хаті. Памва уявив собі, як завтра, якщо буде сухо, клаптикова площина опалого листя блищатиме на сонці, мов подірявлена бляха, і поступово ставатиме однорідною, суцільною.