У цьому — весь секрет Климишиної схованки: ніхто не міг несподівано потрапити на очі чужинцю, вибравшись із криївки без команди на те. Кричати крізь "комин" вона також не докричиться: він, хоч і схожий на трембіту, та не трембітає.
А криївка — акурат відповідає труні, хоча труна не така широка й не така висока, а решта — могила. Якби криївка причаїлася в лісі, Корнелія не послухала б заборони й уночі хоч на пару хвилин — а вийшла би з-під землі. А тут, навіть коли б могла відкрити ляду, прикинуту кушуром, все одно не сміє показати носа: а якщо там засідка, а може, лиш чекають її виходу просто в руки звіра? А якщо коридор із кушуру розбили, вона що, отак виросте собі з-під землі, мов гриб?
А може, Калинину господарку спалили?
Недаремно ж учора з "комина" несло горілим. Добре, що димом не задушилася.
Коли б вона тепер була там, не ломила би руки від нервів. А так сидить, закута двома метрами по три рази. Може, як павук, лізти догори; може вздовж ходити, а може впоперек. Більше нічого не може: нема де.
Такі нерви й такий страх мала два роки тому, навесні, перед самим Юрієм, коли чекала в Чорному Потоці зв'язкову з Косова.
Чекала в призначеному місці день, чекала другий.
У неї закінчилися харчі.
Лісами ходили облавники.
І вона подалася в село, лишивши умовний знак, що її слід шукати поблизу. Украла, Боже прости, коло крайньої хати сапу, зав'язала голову по-молодицьки й пішла поміж людські обійстя. Знала, що мусить бути на виду, щоб її могла знайти косівська зв'язкова.
її зірке око пасло городи. Але в Чорному Потоці на тридцять хат люду городи вже завесновані. Похнюплена Корнелія хотіла вернутися назад, коли око зачепилося за зораний, та не оброблений город коло щойно збудованого будинку з різьбленими стріхами й низьким парканом.
Високий ґазда в вишитій жовтим сорочці і в перекошеному зеленому капелюсі дивився весело, а говорив іще веселіше:
— А може, ти, дівко, ґаздівського хлопа собі шукаєш, а не роботи? Хто тебе знає? Та як хочеш робити, то роби. Багато не заплачу, але солонини кавалок і чвертку меду дам, як завеснуєш мені цих пару соток за два дні. Жінка моя вломила ногу, а я лиш уночі з лісу, із бутина {{ Бутин (діал.) — лісорозробка. }} прийшов. А Юрія — на носі. Ще такого не було, щоби город у мене до Юрія не веснувався.
Корнелії в той день здавалося, що сапа в руках літала, й серце з переживання літало попід самий борлак, і очі перелітали почерез паркан, мов яструби, але страху не годна була побороти: зв'язкова барилася на три доби. Якщо її взяли емґебісти… Якщо тикали голки під нігті… Клали пальці в двері чи рвали волосся… Вона могла признатися. І Корнелію візьмуть на цьому городі голими руками.
Ґвера в неї немає — боронитися нема чим. Але ж є сапа — нею можна нападати, — думала, вибиваючи рядочки під бараболю.
— Агій на тебе, дівко, — сказав на ранок ґазда, — що ти якась така люта до роботи?! А як до чоловіка така люта будеш, то спокійниться, біднятко, до року.
— Устидали би ся, Даниле, таке говорити! Не видите, дитина іще, хоч по-молодицьки завита?! — казала ґазді його ґаздиня, сидячи на призьбі з ногою в гіпсі.
— Таку дитину мати — жінки не треба, Параско. Але ти не від того, — а далі звертався до Корнелії: — Роби, дитинко, роби. Як буду другий раз женитися, закличу тебе на весілля голубці крутити.
Сапа літала в руках їй доти, доки не заздріла через паркан молодицю в білій хустинці з кошиком квасолі.
— Чи не обміняєте, ґаздине, фасулі на кукурудзяну муку? — запитала молодиця зігнуту над городом Корнелію, а потім, упізнавши свою зв'язкову, засміялася сама до себе. — А ні — то приймайте на роботу.
…Корнелія знову розплітає косу. Чує, що тугий клубок стоїть упоперек горла, а попід груди розливається холод і щипає кожну клітину. Вона боїться. Боїться страшної, а головне — непотрібної смерті в темені й задусі Климишиної криївки.
Корнелія не має смілості заподіяти собі смерть, щоб мученицьки не вмирати в чорній земляній гробниці. Не має також відваги битися в істериці й нервах, по-вовчому завиваючи від плачу, щоби хоч відганяти думку про смерть.
Вона дивується: колись, на першому вишколі, її вчили плакати в разі небезпеки. Учителькою була знаменита в їхніх краях колишня актриса коломийського театру. Та театр у Коломиї закрили. І пані Стефанія пішла вишколювати повстанців. Вона вчила дівчат — зв'язкових різних імітацій на випадок нежданої зустрічі з ворогом.
Пані Стефанія тоді хвалила Корнелію за швидке вміння перевтілюватися:
— Тобі би бути артисткою, Нелю, — називала зменшеним, мало не театральним, ім'ям. — Повтори, будь ласка, сцену зненацького переляку… О, так, так… Тепер сльози, в тебе розбита нога, тобі боляче, так… Ти йдеш з похорону, ти щойно поховала тітку, ти вже не можеш плакати, але й говорити не можеш. Даєш пояснення крізь схлипи. Ще раз прошу заїкання… Пам'ятай, ти — глибока заїка, щоб видобути слово, тобі треба цілу хвилину… Так… Молодець! Чудово!
Нині жива смерть дихає в груди, а вона не може видобути з себе ані сльози. Глуха безвихідь заціпила їй тіло, що не має сили хоча би на плач. Бо ж навіть коли б якимось чином змогла подужати ляду, вона не має права ослухатися наказу не виходити з криївки до відповідного часу.
О, якби вона не в криївці! Та ще отут, на людській садибі…
Давно минув той час, коли бункери копали по лісах. У лісі, після десятка-другого облав, бункерів лишилося стільки, що пальців одної руки буде забагато, щоб їх перерахувати. Надворі стоїть 1950-й рік. По лісах лишилися найзапекліші.
Інших — виловили.
Ще інших — із примусу чи зі слабкості продали вчорашні свої.
Одних — постріляли.
Других — заслали в тюрми чи в Сибіри.
Дехто, кажуть, прорвався за кордон,
дехто — правдами-неправдами легалізувався в новому житті, чекаючи слушного моменту, щоби знову витягнути ґвери.
Хоча на те надії мало.
Та залишалася жменя камінних, як їх назвав одного разу друг "Береза". Корнелія належала до цієї камінної жмені.
До неї давно дійшло, що справа програна. Дійти дійшло, але вірити в програш не хотілося. Вона не могла безчестити себе й свою фамілію страхом перед неминучою й остаточною поразкою. Але Корнелія ясно розуміла — якоїсь днини треба буде сказати собі: "доста!", все!
З Коляєм давно все переговорено: вони будуть із провідником "Березою" до останнього. А як вже й друг "Береза" скаже "Доста!", то лиш тоді послухають його команди.
Хоча… Хто знає, як воно повернеться? Її товаришка Марічка — дружина чотового "Остапа" — також думала бути до останнього. А судьба розпорядилася по-своєму. Облавники йшли слідами. Марічка з "Остапом" знали, що спасу на цей раз не буде. Вони вилізли на граба, обв'язалися обоє гранатами й підірвали себе й своїх переслідувачів, аби не датися в руки живими й не розлучитися одне з одним.
А в Марічки під серцем билася дитинка…
"… Якщо до ранку ніхто не прийде, буду вибиратися з цеї домовини сама, — сказала собі Корнелія, вкотре заплітаючи косу. — Я живцем умирати не хочу. Попадуся в руки облавників — значить, така моя судьба. Вирятуюся — друга судьба. Два рази ніхто не вмирав. І я не буду".
Вона ще не спала, коли зверху почулося шарудіння, хтось скидав кушур і шукав кільце від ляди. Корнелія скочила з тапчана й стояла завмерла, аж поки згори не почувся голос Коляя:
— Дівко, ти жива?
Корнелії здалося, що Коляй питав чи то з надсадою, чи з незадоволенням. Може, їй так лише здалося?
— А ти хотів, аби я була вмерла?
Вона все ще боролася з тугим клубком напруження в горлі, через те відповіла з обидою.
Тим часом за Коляєм у криївку спускався ще хтось. Коли очі звикли до світла лампи, вона впізнала його: Юрко Гриб, зв'язковий із Буковини.
По кількох хвилинах розмови Корнелія знала все. Було майже так, як вона передчувала.
Дві з половиною доби емґебісти висиділи на обійсті Калини Климихи. Чи то була звична засідка, чи, може, пронюхали що про криївку, але четверо солдатів із одним офіцером пильнували всю господарку так, що навіть кроти рили свої нори під недремним оком облавників.
Калина два дні підряд провітрювала на обійсті джерґи, коци, укривала, килими, хустки, запаски, сардаки, кептарі й усе, що могло бути видко здалеку — з гостинця, й зблизька — із лісу, начебто й не зважала на військових людей, що пленталися під ногами. Жердки з домашнім крамом були повсюди. Вони тягнулися аж до старої груші в кінці городу. А вчора облавники розіклали ватру коло груші, щоб засмажити молодого баранчика з Климишиної стайні. Через те й несло димом.
Одне слово, криївка може бути "засвічена". Але якщо й ні, то їм у ній все одно не бути, — друг "Береза" віддав команду теренового проводу — осьде його ґрипса: пробиватися на Буковину й легалізовуватися там під будь-яким приводом. Ще краще — податися в Донбас на шахти. А ось розписана другом "Березою" структура майбутнього зв'язку: найтаємніші, бо давно законспіровані, явки, адреси надійних, дуже надійних і найбільш надійних людей. Проте слід налаштуватися, що зв'язок у ближчому часі відновлювати не варто. Для них трьох — метрики, трохи грошей. А загалом — діяти на власний розсуд, але обов'язково на виживання.
За старшу лишається Корнелія.
— Найважче буде перейти ближні села — скрізь облави. Розправляються з останніми повстанцями, — вперше подав голос Юрко.
— Це вони так думають, що з останніми! — Корнелія перебила Юрка. — Від цих останніх їм іще не раз ікнеться, — ніби пригрозила комусь.
Юрко стиснув їй лікоть.
— Треба придумати якийсь простий, але легальний спосіб переходу на Буковину, щоб не дрижати на кожному кроці при виді живої людини, — уточнив буковинський зв'язковий.
— Ми придумали два, — продовжив Коляй. — Один дуже простий: женемо корову на продаж у Джурів.
— Що? Троє люду женуть одну корову?! — сплеснула руками. — Ви здуріли! — мало не сміялася.
— А другий… — Коляй загнувся. — Другий — трохи хитріший. Ведемо слабу сестру, ну, тебе, до ворожки в Кути.
— Попід руки ведете, чи як? — уже не на жарт знервувалася. — І чого це двоє хлопів ведуть одну дівку, коли вона сама йти годна?! Чи ви хочете сказати, що ваша сестра слаба на голову й треба її зв'язати?
— Ну, щось коло того… Ти ж у нас маєш дар переінакшуватися… — озвався Юрко. — Дурне, правда.