Нація

Матіос Марія

Апокаліпсис

Не райські ворота, не райські —

Відкрився тобі Содом.

І попіл садів гетсиманських,

І душ уселенський погром.

І не молитви — прокляття.

Життя не в житті — в бою.

І непримиренні браття

У братовбивчім краю.

Юр'яна і Довгопол

ЗА ТИЖДЕНЬ до Дмитрія Юр'яна вже знала, що буде мати в хаті гризоту. І то не таку, якої ставало на її бідну голову щоднини. Гризоти мало бути ціла могила — рівно стільки, скільки випраного шмаття рукавами вдолину й плечима до сонця висіло на тонкій жердці з боку перекопаних на зиму грядок.

1

ЗРОДУ-ВІКУ Юр'яна знала, що випране вбрання треба вішати, як і носити, по-людськи: грудьми до схід сонця, а штанинами до землі. А тут на тобі: повісила Юрчикові штаненята й сорочечки стрімголов, так — щоби все в голові переверталося й ішло догори ногами. Та що вже тепер говорити: йде біда — відкривай ворота.

Від роботи вона вернулася пізно й якась така, ніби в терниці витіпана й вибита. У попереку сиділа кусюча гадина й жалила раз по раз смертельно й навіки. Але смерть не наставала, лиш цюкала внизу черева чимось пекельним і гострим так, що хотілося вирвати жало з власними кістками й м'ясом, аби не чути того — майже паралізуючого — болю.

Юр'яні багато не треба, щоб здогадатися, чому зла гадина заворушилася у попереці. Якраз від Петра вона не мала на собі празникових днів і тому вже трохи вважала коло роботи. Але ті роботи — якби могли — вилізли би на голову й спустили би ноги на плечі, та так би їхали, погойдуючись на тобі аж до самої смерті.

Сьогодні на фермі урвався бугай і шугнув межи телиці, мов яструб. І якби Юр'яна не перейняла його й не вернула назад на ланцюг, бугай міг би розчахнути дрібонькі телички. Але з тої хвилини в ній самій щось наче також обірвалося й різко вкусило — аж зірниці в очах засвітили. Уже в потемках Юр'яна вішала випрану дитинячу одіж, що свіжо пахла золою, ото й не зогледіла, як пустила стрімголов Юрчикові речі.

Тоді вона робила три роботи одночасно: викручувала шмаття, топтала гадину в череві й рахувала своїх умерлих до чи після народження дітей. Збігленят і вмерлих у Юр'яни було багато: Ілько, Марічка, Васютка, Йванко, Петрусько, Дмитрик, Танасій, Василько, Штефко, Філип, Анничка й Одокійка.

Банує Юр'яна за всіма. Але найдужче — за Ільком, бо недоносила його лише місяць. Ті пологи відлежувала довго. Серед ночі кидалася від давно стихлого Ількового плачу і вже до ранку не змикала очей: згадувала його маленький хвостик межи пухкенькими ніжками й великий родимий знак на правій щоці. У ньому вгадувалася довгаста грушка, яка, падаючи згори просто на голову, перелякала Юр'яну на першу Богородицю, та так, що вона лиш схопилася рукою за лице й тут-таки сіпнула її назад, уже знаючи, що дитина народиться мічена.

Дмитрик, Філип, Одокійка, Петрусько, Танасій і Штефко умерли до року. Решта дітей збігло.Правда, вони на дітей і не дуже були схожі. Але стара Фулячка, що після кожного збігленяти відпоювала Юр'яну льоном, чорними гіркими черешнями й якимись — лиш їй відомими — зіллями, знала точно: це був хлопець, то й добре, що Бог забрав до себе, бо, може, мав бути каліка або згинути на войні; а це — дівка. То, може, вона мала вродитися курвою, то також дякувати Богові, Уласіхо, за його ласку небесну, що забрав до себе дитину ще безгрішну.

Трохи відьмакувата від своїх примовлянь, ворожок і зілля Фулячка по-іншому Юр'яну й не називала, як по чоловікові Уласієві.

Фуляччині примівки не допомагали: Юр'яна щороку ходила тяжка. Можна було би піти в Вижницю до дохторів. Якось вони там уміли чимось закривати ту браму, звідки просилися на світ Божий діти. Але за Румунії задля цеї маленької дурнички треба було спродати маєток, а тепер — за совітів — уже й остерігатися треба, аби не затруїли кров.

Дякувати Богові, що в світ не вивезли, як лиш всунулися в наші гори. Так що Юр'яна злягала би на Різдво й на Миколая, аби лиш ніхто чужий не навертався до їхньої з Уласієм і тими дітьми, що лишилися, господарки.

Правда, трохи встидно найстаршої доньки Павлінки, що сама плекає річну Паютку. Але що Юр'яна може зробити, коли вона ще дітородна, а Уласій плодючий… Юр'яні два роки до сороківки, а Павлінка, сердега, вже розведениця. Від такого не те що стрімголов штаненята завісиш, — сам стрімголов підеш.

…УДОСВІТА Юрчик мусив бігти за Фулячкою.

Уперше Юр'яна так і не дізналася, хто був зачатий у жмені кривавої маси, яку закопали не в довгій могилі на цвинтарі, де покоїлася родина й діти Джуряків, а під розчахнутим від старості горіхом у кінці городу.

Зів'яла Юр'яна пішла на ферму перед полуднем, боячись гніву Довгопола, уповноваженого від МҐБ. Він зазирав мало не під коров'ячі хвости, шукаючи схованок для лісових, а вже як котра молодиця припізнювалася, то часом огрівав її такими словами, що ліпше би огрів батогом. Правда, з їхньої ферми при Довгополові нікого ще не судили й не забирали на екзекуцію "пальці в двері". Але хіба за тим довго?

Сказати, що Юр'яна дуже боялася Довгопола, не скажеш: він нібито й не бачив її ніколи, а може, й не знав, що вона з цього села. Є людина, нема людини — для такого нічого не значить. Його великі, трохи розкосі очі ковзали по людях якось гейби ліниво, гейби знехотя. Та коли Довгопол раптово скидав їх догори, дивлячись майже незрушно, тобі в момент ломилася воля й гаряча млість діставала кінців пальців. Під такими очима зо страху можна й обісцятися, не раз думала Юр'яна, дивлячись услід Довгополові.

Довгопол появився в Нижній Товарниці в цьогорічні Різдвяні свята, точніше, на самого Василія, коли сільські колядники саме виколядували їм з Уласієм перший тур "гой, дай Боже", та так і заніміли, лиш тільки різко скрипнули двері з хоромів і заворушився поріг під рослим воєнним чоловіком. Не зауважив чи не хотів зауважити Довгопола лиш Грицько Граб, не перестаючи водити тонким смичком скрипки. Грицька вже брали на МҐБ до Вижниці. Вже рахували там йому ребра, й може, лише через це він мав тепер страху менше, ніж ті, в чиєму горлі застряла Різдвяна Коляда.

Колядники позирали на двері, чекаючи, коли з-поза плечей гостя покажеться вервечка тих, кого в цім краю називали заготівельниками людських душ.

Проте воєнний чоловік на цей раз був сам один.

Юр'яна саме клала на стіл миску з яблуками й горіхами, коли непрошений гість, скинувши шапку, заговорив:

— Щастя-здоров'я, із святим Василієм! Христос народився!

В Юр'яни випало з рук яблуко й покотилося просто до ніг прийшлого.

Колядники кволо відповіли "Славімо його" й уже млявіше пішли наздоганяти Грицькову скрипку.

Юр'яна забилася в запічок і не спускала очей з яблука, що червоно світилося коло блискучого чобота емґебіста. А що це був емґебіст, і не треба було довго думати: інші чужі люди не могли перебити Святої Коляди.

— Сідайте, — сказав Уласій до чоловіка, як би сказав до скали, й очима показав Юр'яні на запічок.

— Я Довгопол, — відповів на те гість, піднімаючи яблуко з підлоги, й сів скраю Грицька Граба.

— Ой Довгопол… — не то схвалив, не то засудив скрипаль, а потім швиденько перепитав: — А де ваші довгі поли?

Довгопол тим часом скинув шинель, ніби й не чуючи ущипливого голосу скрипаля, й сидів тепер лицем до Граба, стискаючи поданий Уласієм невисокий — на чверть пальця — вузенький келишок із вином.

— Грицьку! — голос ґазди скинувся занадто застережливо, щоб можна було його не послухати.

— Та чого ти, Уласію… — торкнув струну Граб. — Я лиш хотів сказати, що в одного чоловіка, ну, бігме, не може бути все зразу: й довгі поли, й довгі руки. Але коли ґазда каже, що про це не вольно говорити, то вже най буде так… Я п'ю до вас, пане Довгопол! Дай, Боже, вам добре здоров'я і файну любку!

Довгопол, не думаючи довго, відповів Грицькові в тон:

— Скоро буде.

— Овва! — котрийсь із колядників хотів пирснути, але Граб люто подивився в його бік.

— То ви так довго збираєтеся тут бути, що ще й любку хочете собі знайти?!

— А хіба для цього діла багато часу треба? Та, зрештою, ви самі мені цього побажали, пане-товаришу!

Рідкий сміх обійшов стіл і завмер на Уласієві.

В Юр'яни дрижали коліна. Вона боялася, що Уласій відкриє зараз двері й Грабові, й Довгополові.

А найгірше — аби не прийшли колядники з лісу. Святого Василія є святого Василія. Хто в Боже свято візьметься за ґвери? Але час такий, що зброя не зважає на свята. І ось отут, у хаті, повній дітей, може розгорітися велика біда без їхньої з Уласієм на те волі.

Юр'яна знала, що Уласій боїться цього самого, лиш не наважується спровадити її до худоби.

За столом закінчувалося повільне й вже не дуже веселе частування, коли Довгопол поклав на Грицькову скрипку гроші. Юр'яна не виділа, скільки точно, але по тому, як в Уласія піднялися догори брови, зрозуміла, що гроші були великі.

— Чоловіки! Не сьогодні і не тут нам політикувати про довгі руки й довгі поли. — Довгопол заговорив, роблячи наголоси на словах, чомусь дивлячись то на Уласія з твердо стиснутими губами, то на випрямлену, як струна, Юр'яну. — Виколядуйте краще моєму покійному татові. Він у мене був побожний… І мені, як можете… Бо завтра мені, може, церковні дзвони будуть тут колядувати…

ВІДТОДІ Юр'яна навчилась якось не боятися Довгопола, але мовчала про це навіть при Уласієві. Власне, в їхньому житті Довгопола начебто не існувало зовсім, окрім, як за святошним столом. З одного боку, він був у Нижній Товарниці й через нього страждали інші, а з другого боку — його не існувало для Джуряків.

Вона, проста, думала, що так триватиме вічно.

Але коли сьогодні Довгопол раптово став перед зів'ялої Юр'яни на порозі ферми й подивився так, наче хотів спаралізувати, вона зрозуміла, що відтепер він з'явився в її житті назавжди.

Від його погляду не поломилася воля й не задрижали коліна, лише стало так, як стає, коли тебе зурочать: млісно й гадко.

— Що, Уласіхо, вилежуєшся на чоловіковій руці до полудня, аж у лиці зблідла? — в'їдливо, але так тихо, що й перша від дверей корова, певно, не розчула його голосу, запитав Довгопол.

їй справді наврочили! Лише боязнь бути посвареною змусила Юр'яну подивитися Довгополові в очі.

А він дивився так, наче пускав блуд на неї. Вона думала, що він не сказав би, з якого вона села, а він, бач, знає, що вона Уласіха.

1 2 3 4 5 6 7