— подивився на господаря старший військовий.
— Катерина… — поправив його Шандро.
— Хай буде Катерина… Земля їй пером… — Ніс до рота литку засмаженої курки. — Бо мусила би зараз збиратися в далеку дорогу з вами.
— Ой, у далеку дорогу зібралася моя Катерина… У далеку, пане-товаришу… Лиш на цей раз без мене.
— Гм… Маєте щастя на смерть, Шандро. Кажіть молитву за смерть, що врятувала вас усіх. — Вклинився у розмову напарник старшого, заїдаючи випиту чарку гарячими голубцями. — А я ще не пробував у вас тут у горах горілки на похороні. Добре кажете, Шандро, що звичаї міняються.
Корнильо не їв і не пив, лише перебирав тарелями і бубонів про себе "не думав я, не думав…" Чи говорив що інше, але про те годі було знати, бо порожніли пляшки й горнята. Мовчала трембіта й мовчав Федусь, не наближаючись уже до Псалтиря. Лише чомусь іржали коні й рикала в толоці худоба. Скреготали сороки й гримкотів ланцюгом пес.
Посеред подвір'я Дунусь пестив малого Миколайчика по голові й шептав йому щось у саме вушко.
Варварка раз по раз хрипіла крізь відчинені вікна якісь жалобні слова, однак її вже ніхто не слухав, окрім Корниля.
Тато Василь ішов за трьома людьми аж до вориння в толоці, так, як проводжав би гостей з набутку, а не з поминок.
Дунусь неохоче знову побрів до бука, хоча й не було потреби лізти вверх: ніхто, напевно, іззаготівельників не думав вертатися назад до Шандрів.
Але тато сказали.
Дунусь висидів там недовго, бо коли знову затрембітала з ґражди трембіта, хлопець мало не впав із дерева.
А коли, осліплий і оглухлий від страху, став на порозі великої хати, де мама вже мали встати з труни, не знати, як упізнав тата Василя, що рвав на собі волосся, й малого Миколайчика, який хукав на мамині руки й голосом, схожим на той, коли сичить гадина в струпі, просив: "Вставайте, мамко, вставайте…"
Дунусь і собі впав долонею на складені під грудьми мамині руки.
Вони були вже холодні.
Розтоки на Буковині, липень 1996 року
Прощай мене
Безконечне мовчання…
* * *
— Ти спиш?
— Ні…
— А ти змерзла?
— Ні…
— Тулися до мене… Буде тепліше… Я вкрию тебе ще…
— Я не змерзла…
— А як тобі?
— Добре…
— Не плач… Мені страшно, як ти плачеш…
— Я не плачу… Я лиш хлипаю…
— …Будеш спати?
— Буду… Лиш недовго, вже зоріє.
— Ні, то так здається, ще ніч… Спи…
* * *
— Ти спиш?
— Думаю…
— Не думай. Бог поможе…
— Уже не думаю… Слухаю… О, ти чуєш?!
— Чую! Чую! Чого він так б'ється?!
— Бо не даємо йому спати.
— То спімо?
— Спімо…
— Він так і вдень б'ється?
— І вдень, і вночі, — коли хоче.
— Я так хочу дочекати його…
— Дочекаємо… Бог поможе…
— Якби я знав, де він, наш Бог, я би поколінкував просити за тебе…
— Просімо в душі. Тепер ні до кого не поколінкуєшся…
— Будемо спати?
— Будемо…
* * *
— Ти спиш?
— Ні ще…
— Дай руку… Погладь його…
— Що це?
— Це його ніжка… А це голова… Чуєш, як він обертається?
— Він якийсь норовистий уже відтепер. Тебе не болить?
— Ні. Лиш стискається серце… Так, як би в холодну воду заходила…
— Не бійся.
— Я не боюся… Я боюся за тебе…
— Я не дамся…
— А ми?..
— Вони не можуть зробити лихе з тяжкою жінкою…
— Чи з одною робили… Василинка розродилася, але Юрка забрали.
— Не треба було здаватися! Я не здамся.
— …Я не кажу здаватися… Що це?
— Варта. Не бійся… Певно, міняється варта. Тобі треба відіспатися, ти змучена…
— Треба… Висплюся, як вернуся… Хочу надивитися на нас…
— Не дивися так… Я також не залізний… Але я не можу пустити сльозу на волю…
— Гм… Де та воля?
— У Господніх руках і в твоєму череві.
— Ні, волі нема ніде… Лиш аби не застрілили до того, як вчиню дитину… Й аби не вивезли черевату… Може, лишуся таки коло тебе?
— Ні, ми скоро переберемося. Ти мусиш вернутися. Як не вернешся, донесуть… Маму заберуть.
— Але вони знають, що це твоя дитина. Я мушу її на тебе записати… Хіба життя минеться лише по криївках? Дитина байстрюком буде?
— Нащо ти думаєш так далеко?
— Я не годна не думати… Я не сама собою… У мені б'ється нове життя… Може, будемо спати?
— Не думай лихе. Думай добре… Ми завтра можемо прокинутися в іншій державі…
* * *
— Ти спиш?
— Ні.
— В суботу ховали Ореста… Людей було мало… Лиш тих було теменно… Труна була закрита… Казали, що голову знайшли порубану… Я не ходила, най Бог простить…
— То не ми!
— А ти знав?
— Знав… Уже всю Товарницю до колгоспу запротоколили… З потрухами й каліками… За Шулемчучку в колгосп написали заяву, а вона три роки паралізована…
— Казали, що діти вмлівали дуже… Лиш Катерина була, як задеревіла… Примовляли й підкурювали її перед тим… Якось так банно, що таке ся творить…
— Тобі банно за Орестом?!
— Ні… Ну, й за Орестом… Діти дрібні… може, були би переговорили… задля дітей… Але що я кажу? Сама носила вісті до тебе…
— А мені, думаєш, не банно за Манолієм? Ті гаки в ребрах дотепер у сні виджу! Буженину зробили з чоловіка…
— Це не скінчиться ніколи…
— Скінчиться, лиш велика кров буде…
— …Буду спати.
— Добраніч.
* * *
— …Не хочеш?
— Боюся.
— Я не буду дуже… лиш один раз…
* * *
— Ти спав?
— Спав.
— Добре?
— Як би меду напився…
— Розповивайся від сну. День робиться…
— Так тихо, як би вже всі вибиті були…
* * *
— Хотіла тебе щось просити…
— Лиш проси дуже… отако…
— Ні… не це…
— І це…
* * *
— …Ще хочеш просити?
— …Випрощай мене перед відходом…
— Ти не завинила… Я не маю що тобі прощати… Випрощаємося перед Великоднем… Перед сповіддю…
— Ми не знаємо, чи дочекаємо сповіді. Та й хто нас може сповідати, крім самих себе?
— Я не буду тебе прощати. Я хочу тебе любувати… Може, завтра мене не стане…
— Не кажи так… У мене кров застигла. Я вже відтепер мертва, як надумаю, що нас чекає…
— Не думай… Хоч тут не думай…
— Думаю — бо думається… І нічого з тим зробити не вмію…
* * *
— …Або не пиши дитину на мене…
— Як не писати? А на кого писати, як вона твоя?!
— Запиши, як Катерина, — на себе… Буде Михайло Марійович…
— Бійся Бога! Та най я запишу на кого — всі знають…
— Не слухай мене… Я дурне кажу. Я також стратив голову з думання.
— …Може, не варто було це все починати, як воно так обертається? Так якось, як би самі проти себе, а всі проти нас…
— Не кажи так ніколи! Не всі з нами, але й не всі проти нас. Може, не так треба було, але треба було. Навіть, як згинемо!
— А ми?!
— Я цього не знаю. І ніхто не знає. Але аби ти ніколи не думала, що це пусто… Таке задурно-пусто не починається.
— Я не знаю…
— А нащо питаєш?
— Бо хочу миру.
— Мир буде, як вивмираємо. А тепер є життя. І, може, не лиш ми винні, що воно таке страшне.
* * *
— …Притулися до мене…
— Ближче уже не годен ніхто…
— Прощай мене…
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І другий раз.
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І третій раз.
— Най Бог простить — і я прощаю.
— А тепер прощай і ти.
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І другий раз.
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І третій раз.
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І дитину прощай.
— Ні… дитину ні…
— Ніхто не знає, як може бути… Прощай…
— Буде так, як нам написано…
— Ніхто не знає, як написано… Й де тото письмо… я не хочу гріха більшого, аніж уже є… Прощай, прощу тебе… Клади йому руку на голову й прощай. Отак…
— Най Бог простить — і я прощаю.
— І другий раз.
— Най Бог простить — і я прощаю…
* * *
Безконечне мовчання…
Хотин,
квітень 1996 року
Дванадцять службів
Одкровення 1951 року
ЧУЖЕ СИТО — невидиме й безжальне, без серця в грудях і Бога в душі — просіювало Черемошне від ґаздовитих і чесних родин, як згіркле борошно від червів, забираючи в далекі, холодні світи всіх без пощади:
калік і здорових,
старих і молодих,
удів і нешлюблених,
грамотних і неписьменних.
І не було такої сили, що спинила б зухвалість і жорстокість, яких ці гори не знали, відколи світ та сонце й самі гори. То вже й не сито — смертельна коса рубала попід самий корінь цвіт Черемошного й пускала свій укіс у бульбінь {{ Бульбінь (діал.) — коловорот. }} невідомості, звідкіль іще ніхто не подав не те що доброї — будь-якої — звістки.
Двобій між чужим, неприродним, неморальним, — тим, що намагалося вкоренитися тут після великої війни, й тим, що рятувало свій прадавній уклад та звичаї, свою натуру й маєток, сягав, здавалося, апогею.
Через те спротив увижався навіть там, де його ще не було, але він міг бути, бо жеврів, як остання іскра в затоптаній золі.
Смерть і вигнання зависли над горами, як отой новий прапор над сільрадою, ніби зумисне вимащений у кривавий колір людського мозолю, що ним благословлялася все нова й нова несправедливість, підступи й чорна ненависть до тих, хто своїм приходом сюди закрутив природні людські стосунки, як крутіж верету.
Зло чинилося наліво й направо, незагнуздане зло людини супроти людини. Воно було страшніше, ніж зло звірини супроти звірини.
Розколений надвоє світ.
Розколені люди.
Розшматовані судьби.
І жадоба помсти.
Нескінченної, чорної помсти, кривавої бойні. За чесне ім'я. За правду, писану Богом, а не кривавою шматою з сільради. За правду, що вже не знає прощення й помилування. Бо кров тече потоками, криваві сльози стікають морями, й ніхто не дає ані спину, ані стриму, ані очищення.
І нема надії ні на кого.
Ані на кого, анікогісінького…
1
…СТОЇТЬ ФРОЗИНА під світанковою капличкою коло церкви — й не знає, чи ще молитися, чи вже ні: бо лежать обабіч каплиці білі кам'яні хрести, звезені з-перед людських обійсть і гостинців, перехресть і проклятих місць, з місць убієнних і пропалих людей — і довгі ткані й вишиті рушники звиваються під хрестами, як відрізані коси.
А через вулицю, під стінами пошти, чорніють три трупи непізнаних хлопців, звезених учора емґебістами разом із хрестом із-під Тарночки. І ходить коло них чи то звірина, чи людина з карабіном, і посвистує, ніби з радості чи з хмелю, не закривши осклілих очей убитих, не засвітивши їм свічечки — так, наче людина з карабіном вроджена вовчицею, а не жінкою, бо не має людина людського серця. Й жалю не має. Й страху перед гріхом.
Нічого цього не має людина з карабіном.
І не видить Бог ні звірини, ні людини.
І не посилає кари ні на того, ні на другого.
І не посилає кари ні на кого, начебто й справді прийшов останній день тривання всього живого й совісного.
— Слава Йсу!
— Навіки слава Богу!
…І знов хреститься Фрозина чи то до образу Божої матері в капличці, чи до сплюндрованих рушників під хрестами, чи до трьох ніким не пізнаних, а, може, затаєних гуцулами, чиїхось синів.
І хреститься праворуч неї Їлачиха, в котрої лиш Бог знає, де її Їлак подівся.