В них мусило б бути щось коварне та куртизанське — на думку Жанни.
— Солдати! — розчаровано промовила одна з дівчат.
— Ха-ха-ха! — голосно розсміялись батальйонерки. — Олько, Женю, невже не пізнаєте?.. І ти, Наточко?..
Дівчата веселою групою оточили батальйонерок і з вигуками здивовання потягли їх у глиб залі.
Там у кутку, коло піяніна, що на ньому грала гладка і вже не молода дівчина, за столиком з пляшками сидів п'яний купчик і щось собі підспівував, силкуючись встати і дотягнутись до піяністки.
— Тьотя Соня сказала, що сьогодні всіх частує! — повідомила одна з дівчат.
Дівчата за допомогою батальйонерок зсунули кілька столиків і незабаром на них з'явилися смачні наїдки, вина й цукерки.
Батальйонерки взяли живу участь у гулянці, вони, як чоловіки, посадовили собі на руки дівчат у коротеньких спідничках і, весело розмовляючи, пили вино. Трохи сп'яніла Жанна сіла коло піяніна замість попередньої гладкої дівчини і батальйонерки, підхопивши своїх подружок, почали крутитися у вальсі по залі.
П'яний купчик, побачивши коло піяніна дівчину в солдатському костюмі, спочатку протер собі від здивування очі, а потім схвильований таким незвичайним явищем поліз до неї цілуватися. Жанна кинула грати й почала відбиватися від нього. Батальйонерки й дівчата здивовані, що гра увірвалась, побачили цю сценку і кинулися на допомогу Жанні.
Франя-Чорнявка перша підбігла до купчика і за комір відтягнула його від Жанни. Вона була розлютована. До її Жанни, до цієї чистої дівчини, що її вона обожувала, посмів причепитись цей купчик.
— Ах ти, мерзотнику!.. Падлюка!.. — і два гучні ляпаси пролунали в залі.
Батальйонерки сильними руками підхопили купчика й, нагородивши його стусанами, викинули до коритару. Останнє, мабуть, проробив відомий усім дядя Саша.
Франя обійняла Жанну і заспокоювала її.
— Жанно, моя дуся, він сильно тебе налякав?..
— Ні, нічого!.. Тільки він противний!..
Франя, заспокоюючи, пестила Жанну. В її серці мілітаризованої повії поволі спалахнула гаряча любов до цієї прекрасної дівчини з бронзовим кучерявим волоссям. Почуття собачої відданости прокидалось у всьому її єстві, коли Жанна посміхалась їй своєю осяяною посмішкою.
VIII. Поема про клаптик паперу
Жанна одержала від Стефана Бойка листа.
Сірий, забруднений клаптик паперу з кривими літерами від хемічного олівця, затаврований печатками пошт і пальцями листонош, героїчно пробившись крізь верстви простору, приніс лише кілька десятків слів. І ці слова він ніс з таким напруженням, наче ніс цінний скарб, дорожчий за перлину, дорожчий за діямант.
Жанна прочитала листа. Він приніс печальну звістку про смерть Муславського. Кілька сумних хвилин пережила Жанна, може навіть витерла пахтучою хусточкою несподівану сльозу, але незабаром, під дзюрчання днів, вона забула про цю подію, забула і про лист, залишивши його на столику в своїй кімнаті, яку проміняла на сіре повітря касарні.
Клаптик паперу лишився лежати на столі, як забутий герой. Цього героя зустріли з честю, але забули про нього за кілька хвилин. Він навіть не встиг розповісти про те, що знав.
Лист. Це звучить, як весняний грім, що несе з собою пахощі зливи, які змішуються з пахощами людськости і стуком листоноші в двері. Це звучить, як несподівана щирість, як радість, як пересторога.
Лист, — шматочок забрудненого паперу, папірус, пронизаний пахощами століть, черепок з дивовижним гієрогліфом, знак, — він викликає цікавість, захоплення, гордість. Слово лист звучить так само гордо, як слово людина. Лист — це ознака людськости, це пашпорт на звання людини.
Чотирикутній клаптику паперу, господарю часу, тобі вклоняються віки! Кур'єри, лицарі, листоноші — твої підданці. Морські пароплави, крилаті кораблі, експреси, аеропляни, — твоя всемогутність. Скільки тисяч рук торкається твого білосніжного одягу, який тягар простору лягає на твої груди!..
Разом з кострубатим гієрогліфом слова, ти приносиш з собою пахощі подій, обрії степів, гір та океанів. Мапа землі — твій шлях і дзюрчання часу — твій рух. Ти володієш почуттям людини сильніше за будь-яке мистецтво. Радість, сум, обурення і здивовання — це струни, натягнуті рядками літер на деку листа.
Лист Бойка лежить на столі, в кімнаті Жанни. Навіть цікава покоївка не чіпає його. Лист, створений під музику війни, лист, що чув удари гармат і постріли рушниць, що чув скрип військових возів, ритм пошт і рух поїздів, не встиг розказати Жанні все, що він бачив.
Між його рядками, що написані хемічним олівцем, просвічують знайомі обличчя людей, краєвиди обріїв і рух подій, за кожним словом таїться ціла подія й безліч переживань. Вони розсувають будівлі літер і випинаються в простір. Чути тиху розмову й видно постаті дієвих осіб. Сірий весняний ранок хмарним небом звис до самого обрію. Обережно розсуваючи кущі й провалюючись в ями, що вириті вибухами набоїв, в сірих шинелях, що нічим не відрізняються від кольору піску та глини, продирається до німецьких позицій розвідка. Вона мусить простежити рух супротивника й, коли буде можливо, обстріляти передові пости. Це дуже важке й страшне завдання; тут несподівано змушені вороги можуть віч-на-віч побачити один одного.
Стомлені солдати на кілька хвилин лягли в кущах, щоб відпочити. Їм часто доводиться лізти, йти, пригинаючись до самої землі, й це сильно втомлює навантажене зброєю тіло.
Сльозкін, лежучи на животі, якось умудрився витягти кисет і скрутити цигарку. Він запалив її, затягся й випустив вгору цілий сувій диму..
— Не кади, як паротяг! — говорить йому Бойко, що лежить поруч. — Нас можуть помітити!..
І Сльозкін, який в захопленні від тютюнового диму забув про небезпеку, починає пускати дим у пісок. Коли б дим був матеріяльніший, Сльозкін викопав би ямку й закопував би його в неї. Торока й Зеленко, що скоцюрбились у ямі, теж закурили. Тютюн трохи заспокоює. Вони не хтять позбавляти себе цієї насолоди, бо тут однаково небезпечно, курити чи ні.
Муславський, що лежить трохи спереду, обережно розсунув кущі й вдивляється в сірий краєвид кущів, ям і горбів. Покищо ніде непомітно ніякого руху, але це не відкидає того, що там спереду за кущами так само лежать і курять свій тютюн німецькі солдати й теж напружено вдивляються в цей безрадісний краєвид.
— Нічого не видно! — говорить Муславський.
— Тут така місцевість, що людина може сховатися, як кріт, — тихо відповідає Торока. — Я б тут пролежав цілу війну!..
— Пропали ми, хлопці, Стер'ятніков зажене нас у гроб, — вголос закінчує якусь свою думку Зеленко.
Зеленко не помиляється, всі його товариші відчувають, що навряд, щоб вони вернулися цілі з цієї розвідки. Вони загинуть усі, або в кращому разі лише хтонебудь з них повернеться назад. Вони нарвуться на німецький роз'їзд або секрет і тоді доведеться битися до останнього.
Голуб'ятніков добре зважив, де він зможе, нарешті, позбутися крамольників, що розкладають армію. Це один з радикальніших його способів розправлятись з солдатами. Огонь німецьких рушниць, на його думку, може прохолодити будь-яку гарячу голову. Голуб'ятніков — офіцер, що підтримує дисципліну. Це деґенерат, він має свою традицію, за ним стоїть ціле покоління такихож деґенератів, дворян, що створюють обличчя всієї російської армії. Він один з небагатьох, що дбає за примхливу честь старовинної, заіржавілої в музеях зброї. Шпіцрутени і мордобій — його катехізм, що його вже порушив машинізований час. І Голуб'ятніков вишукує інших способів, щоб примусити слухатись свою армію, це гарматне бидло, до якого він не має ніякої поваги.
Бойко роздратований. Він лежить під кущем і не страх, а роздратовання, що він буде вбитий, в цій військовій операції, хвилює його. Він висловлює свої почуття Муславському і той співчуває йому й заражається його настроєм, як динамітний льох, що детонує на близький вибух.
Вони обидва обурені. Їм огидно вмирати з примхи Голуб'ятнікова за його розхрістану й дурноголову батьківщину. Таке ж, мабуть, відчувають індуси, що служать в англійській армії. Ціла культурна нація, що несла європейську освіту в Азію, тепер підібгана смердючим чоботом російського самодержавства. Україна — нещасніша з колоній, бо її посіли некультурні варвари, яких вона колись учила абетки. Хто звільнить її синів від тієї темряви, від вогких павучих обіймів, що несуть з собою брутальні завойовники? Лише татарське ярмо можна порівняти з тим ярмом, бо воно брудне й не несе з собою ніякої культури. Воно несе з собою культуру пригноблення, дресировки й випікає з м'ясом будь-яку свіжу думку.
Невже Бойкові й Муславському доведеться загинути за це ганебне колоніяльне ярмо, як гинуть тисячі їхніх братів українців? І ця нестерпуча думка страшніша за самий страх фізичної смерти. Вона дратує й підбадьорує Бойка й Муславського до боротьби й життя, вона лякає їх, що вони загинуть тут, не виконавши покладеної на них місії.
Війна. Сіре, безрадісне поле, вкрите кущами й продірявлене ямами від вибухів набоїв, лежить перед ними. Це поле сумне й безрадісне, як безрадісне обличчя війни. Настирлива ідея володіє розумом людей — вони не хтять умерти, вони хтять вийти цілими з цієї гарматної трясовини й розправитись з тими, хто послав їх сюди. Над ними біжить час, як летять хмари. Вітер посвистує в піску, як свистить солдат, що вийшов з касарні погуляти.
Десь одноманітно, як метроном, вистукує кулемет, але це метроном, що збожеволів, захворівши на хворобу швидкости. Наче косою підкошує кущі, коли кулемет випадково погляне своїм каламутним оком в їхній бік.
Розвідка посувається далі. Люди стали зайцями. Вони перебігають і переповзають від куща до куща, з ями до ями, вони завмирають і прислухуються, їм здається, що їхні вуха ростуть від цього напруженого прислухування. Шкода, що не можна помахати вухами, як ними махає слон, щоб збутися від цього неприємного почуття.
Муславський і Бойко повзуть вперед, за ними ще три солдати. Годинники їхніх сердець дають перебої, накручена пружина нервів зривається. Рушниці міцно стиснуті в руках і пальці щохвилини можуть викликати грім пострілів. Всі вдивляються вперед. Очі болять, вони червоні від вітру і піску. Пісок неприємно хрумтить на зубах, він муляє в чоботах і повзе по мокрій спині під сорочкою.
Там далі лісок і в цьому ліску на них може чекати несподівана смерть, що гучно вирветься з десятків рушниць і покладе їх тут на перині цього піскуватого поля.
Між останніми кущами й ліском — долоня чистого поля.