Де починається Гольфстрім

Горбатюк Василь

Зізнаюсь чесно: я хвилювався. Але гукнув на кухню до мами зовсім байдуже, ніби говорив таке чи не щовечора:

— Я пішов до клубу. На репетицію.

— На яку ще репетицію?

Але я вже за порогом. Над верховіттям горіхів і слив, обшарпаних вітрами і дощем, ледь світліє небо. Подекуди прокльовуються зорі, але їх негусто. А місяць геть заблукав у хмарах.

Стежка до хвіртки — наче ковзанка. Як зайшла осінь — відтоді й дощі ллють. Аж голову схиляю, щоб розгледіти, куди ногою стати. Однак що ти забачиш — темінь така. Ет, ну його, приглядатися! Хіба не в гумових чоботях? Вище халяв не вскочу.

У високих бічних вікнах клубу — в залі — ще темно. Світло виприскує з-за двоповерхового фасаду, кидає від електричного стовпа довгу тінь через усе подвір'я, лягає на дерев'яний щит з білою кіноафішею.

Втім, це не клуб, а Будинок культури. Та відкрили його лиш минулого року, до нової назви не звикли.

Хвилювання так і не вгамувалося. Бо ж — репетиція! А я скільки пам'ятаю себе — на сцені був раз чи два. У жовтенятських монтажах брав участь. Це ще там, у старому клубі. А то якось на новий рік у школі інсценували "Бременських музикантів". Грампластинка крутиться собі, музика грає через підсилювач, а ми демонструємо все перед глядачами. Я тоді страшенно хотів зіграти отамана розбійників. Чи то пак, отаманшу. Однак випала мені роль пса. Юрко Зозуляк, мій сусіда, тепер у дев'ятий клас ходить, був котом, то стрибав мені на плечі, і я тягав його на собі через усю залу. Є такий епізод у "Музикантах".

Отаманшу грав Богдан Озерянський. Це була його платівка. Та й мати Богданова — Надія Степанівна, в нас російську читає — допомагала виставу готувати.

Щоправда, на отаманшу я.зазіхав лише на репетиціях. А потім, коли вже показували казку перед глядачами, я зрадів, що мені потрібна тільки маска собаки на обличчі та мотузяний хвіст. Бо такого вигадливого розбійницького костюма, в який одягся Богдан, звісно ж, ні я, ні моя мати не придумали б і ніде не взяли б. Не вдягну ж я материну спідницю, в якій вона ходить на ферму до телят! А в Богданової сестри Світлани — студентки, в медичному вчиться — гардероб не те, що...

Отже, вбрання. А ще — сама гра. Одна справа пробігти через зал з Юрком на плечах і зовсім інша — зіграти отаманшу так, як це зумів Богдан. Здавалося, він не в шкільному залі під ялинкою, прикрашеною іграшками й гірляндами, а справді у лісі, в гурті розбійників. Ні, зізнався сам собі, я так не зумів би.

Тож іду тепер до клубу й хвилююся. І нащо я дав згоду? Це ж нещодавно, перед кіно, підійшов до нас з Юрком художній керівник Будинку культури Іван Травко.

— Хлопці, виручіть мене.

— Чим? — здивувалися ми.

— Розумієте, з району насідають, голова сільради спокою не дає — за художню самодіяльність. А де я візьму її, ту самодіяльність? Ну, вмовив кількох дівчат з ферми, бібліотекарку включимо... А хлопців де взяти? Виручіть хоч ви — прийдіть на репетицію.

— Що ти! — аж руками замахали на Івана. — Ніколи не виступали. Ні співати, ні...

Дивіться також

— А ви спробуйте,— заспокоїв нас Іван. — Ви хоч за дівчатами постоїте, погудите басками — і то добре, і то краще, ніж самі дівчата. Еге ж?.. У неділю й приходьте на репетицію...

* * *

Іван Травко зібрав нас у невеликій прохолодній кімнатці у якихось клубних закамарках. Ми посідали довкола столу з купами журналів і брошур для художньої самодіяльності. В одному кутку, під стіною, жовтіли труби духового оркестру, в іншому надув щоки барабан, а з шафи широким розтрубом звисав бас, наче велетенським вухом дослухався до нашої розмови.

Травко збуджено совався на стільці, широко усміхався, сяючи золотими зубами. Наше завдання він пояснив так: підготувати концерт до Жовтневих свят. Деякі пісні та вірші він підібрав сам, а тим часом пригадуймо і шукаймо іще, може, новіші й цікавіші.

— І ще одне,— обвів Травко всіх довгим поглядом, не перестаючи усміхатись. — Нам треба вибрати... як-то їх... конферансьє. Словом, ведучих. Дівчину і хлопця... Ну, ведуча в нас є. Це Рада. Радислава. Ось вона, перед вами, якщо хтось іще не знає. Медсестра нашої лікарні.

Ми звернули свої погляди на дівчину, що сиділа з нами. Вона ледь-ледь почервоніла, доторком руки поправила хвильку золотавого волосся, що спадало на чоло з-під рожевого мохерового берета.

Вперше я побачив її ще влітку. Стояли ми з хлопцями у вестибюлі клубу, аж тут пройшла повз нас білявка. "Добрий вечір",— і до дівочого гурту. Медсестра, кажуть хлопці, знооу прислали з училища. У Карменних на квартирі живе.

"Ет, медсестра, то хай собі медсестра,— думаю. — Хіба вона перша така у селі чи остання? Мені до неї байдуже*.

— А нашим другим кон-феран-сьє... — Іван боявся затнутися на цьому слові і вимовляв його повільно, ніби іронічно. — Думаю, що другим ведучим буде Андрій Максимчук. Він у нас хлопець високий, показний, так що якраз буде Радиславі до нари.

Тепер усі повернулись до мене, мовби оцінюючи. Наші очі — Радиславині і мої — зустрілись. У неї вони були — голубі, сяйливі. Я ледве-ледве витримав їхній погляд.

* * *

Мене мовби хто припнув до високої тумби кіношного динаміка на сцені. Можна до Юрка Зозуляка й Богдана Озерянсько-го підійти, вони он віддалік регочуть чогось, можна в залу порожню податися й звідти дивитись на репетицію...

Ні, стовбичу біля тумби з динаміками. На ній — програма майбутнього концерту, написана кострубатим почерком нашого художнього керівника на аркушику із зошита в клітинку. Вже напам'ять вивчив ту програму, навіть те, що закреслено, та все беру аркушик в руки, щось читаю, знов кладу, а сам ловлю й ловлю погляд голубих очей. Таких очей не бачив ніколи. Ні в кого. Просто не віриться, що вони є насправді. І я все дивлюсь і дивлюсь на них.

— То це ми будемо виходити на сцену разом? — Тримаю програму в руках, а сам в очах — мов у синьому небі.

разом. Там же написано. Спершу мої слова, потім твої. Ти вже вивчив напам'ять?

— Ще ні,— безтурботно сміюся.

— Як, досі не знаєш?.. А я думала, ти хлопець серйозний. Ясно ж було сказано, вивчити на сьогодні.

Он вона яка!

— Та вивчив... Збиваюсь трохи...

— О, це вже інша справа — підівчиш.

Репетицію проводимо не в Івановому кабінеті, як перше, а на сцені. До концерту ще далеко, але це щоб ми звикали, каже Травко. Він зараз зосереджено грає на баяні, напружено дослухається і до його звуків, і до співу дівчат. У дівчат виходить непогано, та коли починають свій дует Юрко з Богданом — наш керівник гнівається: ніяк у хлопців не клеїться. Не ті голоси чи ще яка морока.

Ну, та це нас — мене й Радиславу — не дуже обходить. Ми ведучі, кон-фе-ран-сьє. У нас свої обов'язки: вивчити слова. А поки що стоїмо собі збоку, біля динаміків, і я ніяк не втямлю, що зі мною коїться. Балакаю щось до Ради, та все, здається, не так і не те. Починаю одне — збиваюсь на інше, до пуття нічого не довівши. А все — через очі Радині, такі незбагненні й бентежні...

Та ось, врешті, черга дійшла і до нас. Ми з Радиславою проказали свої слова (насправді ж почнемо ними концерт), Травко похвалив нас і поніс баян у свій кабінет. Усі подалися у фойє.

Кіномеханік Анань Крутенчук, що тільки й чекав на закінчення репетиції, одразу ж став у дверях до зали, дістав з кишені пачку квитків і гукнув:

— Хто в кіно — заходь!

Ми теж, "артисти", купили квитки й знову опинились у залі. Коли я ввійшов, Радислава сиділа в самому центрі, трохи віддалік від усіх, вдвох з Олею Пташник — теж медсестрою, але нашою, сільською, дочкою Варвари Дмитрівни, що математику в нас викладає.

Ет, раз козі смерть.

— Можна до вашої компанії? — питаю якомога недбаліше. Перезирнулись обоє.

— Сідай, будь ласка.

Все ще вдаючи із себе впевненого і незалежного, я вмостився у кріслі, що тонко завищало піді мною.

Тієї ж миті згасло світло, спалахнув екран з назвою якогось фільму.

Це мене врятувало. Інакше, мабуть, я згорів би від сорому. Вперше ж на очах усіх я сів у кіно коло дівчини. Не біля однокласниці у фартушку, а коло дорослої. З обласного центру, де я почуваюся, як у незнайомому лісі.

Та це було не все. Дужче пік мене сором за інше. Я ж добре бачив, що вона після репетиції залишається в кіно. Бачив, як вона, між дівчатами і хлопцями, поволі підступає до Ананя. А коли опинилася перед ним — я одвернувся. Відвів очі, але ніби наяву бачив, як Рада кладе гроші у широку Ананеву долоню з чорними борозенками (вдень Крутенчук працює на тракторі), як кіномеханік спроквола, повагом бере квиток, відриває контроль, кидає собі під ноги, а решту зеленавого паперу тицяє їй у долоню.

І зараз, уже сидячи поруч Радислави, чуючи якісь голоси, якісь вигуки з динаміків, та, ні словечка не тямлячи, палахкочу від сорому за ту хвилину в дверях до зали.

Це ж я, я мав узяти квиток! Цілий вечір говорив з нею, намірився сісти в залі поруч — отже, мені й квиток брати!

Але як це зробити? Я читав у книжках, бачив у кіно, як хлопці беруть квитки дівчатам. Але ж то у місті — пішов до каси, взяв квиток... У нашому селі так не заведено. Дівчата заходять самі по собі, хлопці — теж. Траплялося, звичайно, що хтось із парубків брав квитка для дівчини. Але це вже ген-ген коли. Та й тоді на бідолаху звідусіль сипались дошкульні жарти.

О, якби ж сталося так, що мої шістдесят копійок якимсь дивом самі собою опинилися в широкій долоні кіномеханіка Ананя і він без будь-яких пояснень одірвав би два квитки — для мене й Радислави!

Але таке може бути лише у мріях. Я ж сиджу поруч з Ради-славою принишкнувши, щоб знов не озвалось піді мною рипливе крісло, косую очима на дівчину і мовчки згораю від сорому.

* * *

— Використаємо теорему про похідну оберненої функції... Варвара Дмитрівна метушиться біля дошки, аж пасмо сивуватого волосся на голові вибилося з-під шпильки.

Але голос учительки добивається до мене лиш зрідка, уривчасто, мовби з далекої далечі.

— З цієї теореми випливає, що логарифмічна функція диференційована в кожній точці в області визначення...

Я не бачу, чи функція справді диференційована в кожній точці. Я бачу перед собою Раду, чую її голос, відчуваю в долоні її руку — теплу, ніжну, лагідну.

Не знаю, де й узялась у мене така сміливість, але вчора я — мов головою в ополонку — взявся провести Радиславу додому. Точніше, на квартиру, до Карменних.

Ми брьохали вузькою, темною вуличкою, порослою обабіч кущами дерези і кленчуками, пильно вдивлялись під ноги, щоб не послизнутися в калюжу.

— Якби знала, що тут стільки багнюки...

1 2 3 4

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(