Село як метафора

Медвідь В'ячеслав

СЕЛО ЯК МЕТАФОРА

Тільки не любив ото, коли батько стане й дивиться, як він товче поросяті. Ну не знає, що зробив би, але ж то така злість, що й у думці не було заподіяти батькові лихо. Вони собі йнакше й не думали, що — батько хворий, тому цю злість можна було пояснити й батьковим колишнім офіцерством, — а то ні: не може напевне сказати, але щось таке в голові крутилося, мамині буцім слова. От за це саме його офіцерство. Ну не згадає. Але якби ж то тільки й думок що про це; нема йому й так, кажи-но, роботи? Товчи цьому поросяті по три рази на день. "Він з того офіцерства такий прийшов, — хіба, може, так, — і до хазяйства руки не дуже лежали". Але ж ну що тут, як мама десь спересердя була сказала, й щось зовсім інше думала, але, бач, якраз найшло, що вже терпіти не мала сили. "Він на тій службі розбалувався", — або й так. Взяти до прикладу, то мамині слова не дуже чогось там багацько пояснювали, це спробуй тако уявити, як та служба розбещує, але все, що в його душі назбирувалося й просилося мовою у такій формі, що тільки дорослим властива (от коли про щось хочеш сказати одним-двома словами, як це чутно од людей, скажімо, те ж слово перестарок, почуте цеї зими на базарі, — забувся, чи до людини воно стосувалося чи до тварини, і вже так кортіло про себе подумати як про перестарка), було неминучим виявом і його ж дорослості; бо помічав це осьо і в своїх рухах, коли замішував поросяті, — така аж радість бувала,

що кропива, покришена й розпарена у картоплі, зовсім-бо не пече, ну то й поросяті ніякої шкоди не зробиться. А що вже на людях слова з нього не витягнеш, то це тобі не дорослий, кажи-но. Траплялося, отож, і йому долучатися до цього дорослого світу виношеним і виболеним словом, яке вбирало тільки його досвід, й це слово випадало промовити хіба от у присутності матері, людини, яка могла його зрозуміти чи втішити. "Я такий лихий на батька"; й слова людини були продовженням у формі того ж таки слова-символу: "То що ж ти зробиш". Іноді долучалося ще одне слово, яке з невідомих причин робилося для нього аж зайвим, вносячи ноту жалоби — "сину", — й коли йому доводилося почути "то що ж ти зробиш, сину", непевно якось зринало в душі роздратування, після якого неодмінно приходило усвідомлення легкої поразки. Тоді материна сила немовби перемагала його, й він мусив хоч як усвідомлювати, що він син цеї жінки і що за нею завжди буде право втішати його; тому й благав так часто в думках людину не доточувати слова "сину", щоб не завдавати ще більшого смутку його душі за того часу, коли він прагнув бути дорослим. Таке само-виправдання було досяжне, бо в іншому чомусь його проймала непевність або й страх. Але це такий страх, що можна було щось передбачити. Вгадати, навіть до слова. Навіть — коли це станеться. Але ще не осьдо-го, коли він обшкрябував руки од картопляної каші об край банячка, — в ньому не зникала злість, що батько дивиться. Було одне спасіння, й хоч зрідка воно рятувало, але хоч так міг висловити свій мовчазний протест, бо вголос то не випадало сказати, — пересипаючи картоплю у відро з посіченою лободою, повернутися до батька спиною. Наче аж у горлі стоять ці слова — "Ну чого ви дивитеся?" — готові зірватися на крик, але перша злість десь дівається, вгамована втечею од батькового погляду; а вже другій злості то сама обставина раду давала: повернувшись до батька спиною й низько схилившись до відра, він не тільки позбавляв батька можливості спостерігати за роботою своїх рук, але й собі затуляв світло з вікна. Ось уже батько занепокоївся, не усвідомлюючи зумисності його дії, обидві руки засовує до кишень і обходить його з іншого боку, од дверей, бо біля скрині недуже й пройдеш. Що сутінки за синовою постаттю, то батько аж нахиляє голову, щоправда, нітрохи не зрушуючись своєю худенькою рівною

постаттю, й далі спостерігає. І надійде та незбагненно коротка мить, коли він одважується підвести очі на батька й своїм поглядом, у якому стільки муки, готової ось-ось перетворитися у якесь слово-символ, зустрінеться з батьковим — безпорадно-невтоленим, з неусвідомлеиим подивуванням (що це, що я нічого не бачу!), повним того жагучого прагнення проникнути в саму суть будь-якого дійства, хоч би й цього товчіння картоплі, до чого він був неспроможний сьогодні, вчора ще, й не буде спроможний усі кілька наступних місяців свого життя, коли собою не володіє. Треба було ще зробити цей рух, й він його неодмінно зробить, у якому змішається все: і загнуздана злість, і радість від того, що може рухатися, що в цьому є потреба, що зникне ця гнітюча тиша в кухні, де тільки й звуків було, що дзенькне дужка об нерівні краї поросячого відра, через що й звук той приглушений, аж м'який; й він аж смикнеться у легкому пориві, підчепивши відро мало не одним пальцем, — але батько, мовби чатуючи на цей його небезпечний рух, вчасно відступить на один крок, пропускаючи його до сінешніх дверей. І він встигне побачити батьків погляд, мовби той самий погляд німого, що дослухається до чиєїсь мови й вдивляється в обличчя того, хто говорить, але вже й трохи інший, насторожений, спрямований безвість куди, й він ударить мізинним пальцем вільної руки по клямці, щоб не обвезяти всієї ручки, й провалиться у темряву сіней, пройде в тій темряві по глиняній долівці, не забуде нагнутися під драбиною, й так, нагинці, налапуватиме клямку, не боячись уже торкнутися до неї всією долонею, ще вогкою від картопляної каші; й там що — пройде коморою, де зовсім не видно од світла, яке потрапляє у дірочку для курей і крізь щілини в ляді, такою ж само земляною долівкою, от тільки невимащеною, відімкне — на дротику — вузенькі двері й почує, знов у темряві, яку звеселяє трохи світла з каламутної шибочки аж під стелею: порося жде. Його з їжею. Й хоч вік тут простій, зіпершись об перекладину, яку не раз доводилося знанова прикручувати дротом, бо це рило де хоч дістане, й спостерігаючи за цією нещасною кнурячою спиною, яка нічого ж такого не винувата, просто діждалася своєї пори, й ніякою силою її не одтягнеш від корита. Не було хіба такого, що вдарив би чим попало по цій твердій, як держално, й упертій спині, що й з ніг звалить, добиваючись свого, — а всеоднак не мине тебе вертатися знов у хату, до батька. Він пробував згадувати ті кілька слів, давно створених батьком як слова-символи, й хоч кожного разу це могли бути інші слова, та перше рідко коли опускалося в батьковій мові, за нього, це перше слово, він був певний. Сину. Але більшою мукою було вгадувати наступне чи наступні слова. Диво: аж якось малішала ця поросяча спина, кудись у таку глибину поринав поросячий карк, біліючи безпорадно у скупому світлі з тієї глибини, аж хотілося говорити не так: "Спинка моя бідненька, я ж тебе часом сапилном штовхав, коли гній вичищав, карочок з ріденькою довгою щетиною, наїдайся, бо це ж аж до вечора вже". Що ближчала розмова з батьком, то щодалі розросталися ті слова-символи; він здогадувався за їхній зміст, міг тако про себе ворушити губами, наче промовляючи той зміст. Але що перше мало бути сину, то так. Він тут не міг закинути батькові, що навіщо ти мене жалієш, я й так, якби міг, то пішов би, але ж тобі цього не можна, нащо ж ти мучиш себе і мене. Оце то братіка маєш, кнурця цього, — голови не звів, поки він вибирався з хлівчика, — о, може, це тепер, коли він защіпав на клямочку двері, бо щось втихло над коритом. Він з радості якоїсь штовхнув двері назад, але кнурець не подивився, то просто од подиву, що так швидко доцямкався до вчорашньої ще їжі на дні, зупинився, розмірковуючи над хитрістю свого хазяїна: хто ж так робить, не вибравши старе, насипати нове? Але, видно, пробачив господареві таку нетямковитість чи зумисність; нічого, я й тепер не торкнуся старого. Що відчинялися знову двері, кнурець не помітив. У хаті він зустрів непередбачене. Батько тримав пляшечку в кишені сукняного, не військового вже, галіфе, — це наче збирався сам кудись іти, у що було так мало віри. Якийсь це був зовсім інший батько, з таким веселішим, аж зовсім добрим поглядом, от тільки хіба ця риса одна псувала обличчя — такого улесливо-винуватого вигляду. Хіба він синові що погане сказав. Чи зробив. Такої розгубленості своєї він міг чекати, але щоб це довелося самому немов жаліти батька й приховувати таку небажану аж зневагу, — не так до батька, як до обставин, що змушують іх обох перебувати в цьому нестерпному стані, — ну, це щось нове раптом відбулося в їхніх стосунках, у всенькому його невеликому житті. У всенькому світі. Біг би, просив — для

батька, для їхньої наче сім'ї; щось збрехав би, як це вже робив, принижувався б, аби не відчувати в собі цього жалю, цього болю за батькове приниження. Й хай тепер хоч як пролунає це слово — як грім, як благання, як шепіт, наказ навіть, — він уже не злякається нічого. Аби тільки щось пролунало в цій великій хаті, щоб уже бігти, втікати, не бачити. Сину, збігай. Добре, він побіжить, скаже Клікмаїрші чи Ліді Порохнючці, що батько потім віддасть. Осьо він скоро піде на роботу. Пляшечка якось так швидко перебралася до його рук, але батько ще не відпускав її, пробуючи, чи міцний паперовий корок: отако його, отако, щоб не виліз. Батько такої пори знав замикатися; ось він став поза двері на вулиці й чує, як шарудить і в якому місці батькова рука, шукаючи засувки, а потім уже залізо тернеться об дерево, далі — об металеве вушко; ще ляпне голосно клямка на хатніх дверях, і вже не чутно батька. Він десь ховається аж у тій кімнаті, щоб ждати. А йому треба зробити крок назустріч цьому великому світові — з цегляним будинком на дві половини, з базою та церквою через дорогу; а потім ще перейти містечко, на якому цієї обідньої пори можна зустріти кого хочеш, навіть тих жінок, до яких посилав його батько. Але що ця дорога; він знав її до найменшого; взяти хоч це подвір'я, між аптекою та їхньою хатою, де вони з Петром Андрійцем і Славкою Колоднюком грали у ножика. Став боком у хвіртці, щоб видно було на містечко; тамо плиг через канаву, перебіг шосе й ще одну канаву, за якими завжди такий таємничий, аж страх іноді бере, світ емтеесівський. От ще ж було, коли його мама трохи робила там чи тітка Параска, батькова сестра, то й йому не страх бувало навідуватися, — як господар же ж увіходив на те дворище з майстернями, гаражами.

1 2 3 4 5 6