Вона нагадувала кращі дні незрадливості й віри, тепло співчуття і майже рідного затишку, напам’ятовувала його самого — замір мати дружину, а не любку, мати дітей і сім’ю, а не втіху, що висотує сили, — вона нагадувала всі сподівання, всю святість, все погублене і невоскресиме, завражене болісно, "вона сама у всьому винна".
— Замирилась з Ларискою.
— Вона завагітніла, бідна.
— Від кого?
— Від Льоньки.
— Сильно страждає?
— Бач, пижмо купує.
Сукня магнієвим спалахом пливла крізь пухову золкість, бузок не пахнув, зелений тунель, порубаний лезами косуючого сонця, заглушав кожен ступінь і німували жалі, впокорені лагідною відчуженістю, поділ ситцевого вбрання вирізняв її смаглі литки, туго налиті, від туфликів на шпильчатих каблуках із латунними набойками, що мерехтіли двома незгасними іскрами на попелищі згорілого світла.
— Прийди хоч речі забери, Андрію...
Надя відвела голову і вперше зблизька поглянула на Андрія — довга жіноча волосина чорніла на комірі тіснуватого френчика, — і тоді побачила все: худі випнуті вилиці, намулисту змору під зцілованими кимсь до байдужої теміні очима.
— Давай вернемося.
— Куди й по що?
— До мене в гуртожиток.
— Воду в ступі товкти?
— Куди я без тебе?
— Мала оказія, всі це переживають.
— Ну, повір, ну куди я...
— Раніше чим думала?
— Тоді вертайся до чорнопатлої.
Андрій зупинився, припалюючи цигарку; в замружених очах біле плаття попереду змаліло на пушину й звітрилося за течією людей.
18
Насмолена дратва шосе танула в мареві; Едикова напівзігнута в лікті рука випирала крізь приспущене вікно "Москвича", Юля гортала "Радянську жінку", на задньому сидінні Анна головою схилялась на Андрієве плече.
— Едя, будь умнічка, підгазуй.
— Тільки для тебе, Ань. Твоє слово закон.
В полях, в придорожніх роваках земля ясніла від білого пуху кульбаб, по селах тітки на ослінчиках продавали картоплю в кошівках, збігали назад забинтовані вапном тополі; а перегодом крутнули на втрамбовану ґрунтовку, "Москвич" підгецнуло на бакаях, жовта піщана пилюка осіла на вікнах — враз поширшало і загусло зелене марево лісу, непроглядна, як очерет, соснова гущавінь обривала закут села, а вітер долиною до штучного моря зелено й сиво брижив вершки різнотрав’я.
Вода плюскотіла в низький крутосхил, коли, затесавши кілки і розбивши на піщаному косогорі палатку, гуртом метнулись до плеса, на бігу роздягаючись і вилискуючи молочними лопатками; Андрій бачив засмагу жіночих литок і похмарений обрій, що відокремлював море від високого прірвища; рвав обійми води, плив подалі від берега, ні судома, ні буря не відлякували згубою, плив незнано куди, відчуваючи крижану легкість в тілі, що здавалось безсилим потонути.
— Годі купатись, — капки обтікали занесену руку Анни й золотили плече в серпантині купальника. — Хоч, гайнем по квітки?
Анна рвала конвалії, уклякнувши на соснову шешітку, що червонила й нашпигувала шкіру колін, відтак випросталась, вгледіла криничку в тіні шатристого дуба і, мелькаючи витертими об пісок ліловими п’ятами, збігла в долину — пук туголистої зелені засвічував руку.
— Вони зав’януть до завтра, — сказав Андрій.
— Давай в криничку опустимо.
Сміючись, Андрій зліг на долоні — дно обзелененої мохом цямрини вирувало піщинками, тремтів і не танув торішній дубовий листок, — пригубивши води, відчув люту підземельну стужу, що розливалася в грудях спиртовим жарком.
Гладив сироти на її руках, відчуваючи, як від доторку твердих пальців шкіра шовковіє, буцім од сонця. Упам’яталась береста м’ятого ситцю, молоде різнотрав’я й блакитна до різі увіччю яскравінь води, коли, впершись долонями в землю, підводивсь помалу, суха лоскітна травина у жіночій руці, даленіючі хвилі, що чмокали вздовж прибережжя і закипали шумою: кожна хвилина здавалася вічністю, кожна близько синіюча хвиля пливла нескінечно, поволі, осідала в жагучий пісок, — закинувши голову, бачив все небо, все море, весь світ під собою і встигав помічати, як море щезає із хвилею солодкої млості.
— Втікаймо, дощ накрапає.
— Дай плаття накину.
Хмара з ламаною золотою каймою покрила вилісок, шелюхалися внизу очерети, коли вони пірнули під лопотючий брезент, — Юля з Едиком різались в карти, — небо вибарвилось густим фіолетом, верболозове листя блищало від холодного сяйва блискавок. Острах, що блискавка шарахне в найвище над берегом місце, вгинав плечі, а небо спалахувало, блискавиці, ніби подихом видовжений свічковий вогонь, обсвічували вилісок, вода завалила намет і вони перебігли в машину.
Шерех пагіння і розкотистий перегрім заглушали думки, а далі тиша, з листка на листок цюкотіли дощини, дзуремів потічок повз підмиту палатку, хмари загуслими синцями спливали і вищали за селом, вечорова прозорінь ясніла над обрієм, наче вдруге розвидніло. З лісу пахло грибами, живичним теплом, і приглушені грозою голоси не краяли тишу вигуками — звели палатку, розвісили одіж на мокрому шелюжинні, і поки Едик, цокочучи зубами, тягав з багажника провізію, а жінки відкривали консерви і скибкували хліб, Андрій увихнувсь до соснини, натрощив оберемок зеленого гілля і перегодом синюватий димок закуривсь над узвишшям, четверо тіл затупцювали круг полум’я.
— Хіба на піску житло будують? — настановляв Едик. — Хіба встоїть дім на піску?
— От мудрагель, — зітхнула Анна. — Де раніше ти був із порадами?
Підвечерявши, захопили пару пластикових вудок, банку з опаришами і, ковзаючись мокрою травою, збігли до води; Едик тупим кінцем захромив вудилище в пісок, привалив його брилою, відкликав Андрія від жінок і сказав, що Анна розповідала про Савину справу, позавчора вони зустрічалися на головпошті, оказія владнається нагаразд, якщо знайдеться деяка копійчина для потрібних людей, Сава зобов’язався вручити гроші на майбутньому тижні, дивне прізвище його, Петльований, буцім Аніне дівоче, сестра її Лєна, — чув про таку? — досі Петльованою нарікається, дивно, звідки він родом? Андрій сказав, що не знає, і жахнувся від здогаду: "Савка — Лєнин дорослий син? Савка шукає батьків, мати знайшлася, а батька лихим вітром звіяло, Саві не все однаково, він на все здатен, диявольська кров грає, ліпше змовчати".
Осипаючи схилом жорству, Едик і Юля подались до багаття. Густий падолист надвечірнього сонця, черкав водосховище, і втішно було знати: ще не осінь, не вереснева позолота, а перісте хмар’я каламутно затягує виднокіл, всеньке літо попереду.
— Нехай ідуть собі, — сказала Анна.
— Недолюблюєш їх?
— Давно мала сказати...
— Кажи люба.
— Едик ходив до мене.
— Нічого дивного.
— Скільки знала їх, а бридкішим ніхто не був.
— Чом же терпиш його.
— Довга історія.
— А ти це... близько була?
— Да.
— Все одно вже.
— Люблю тебе, віриш?
— Помовч, слова ковзкі.
— Душу не вийму на показ.
Тихосумно і ясно було бачити вимите морем крайнебо; світ застилала заграва, і дві присмучені щастям душі грілись од вогнища збагрілого тиховоддя.
18
Смерком, опісля дощу, Сава вибрів з гуртожитку, обмізковуючи, звідки доп’ясти тисячу карбованців, закомандуваних адвокатом, "рідко з якого фраєра літом вицідиш штуку, зимою лафа: дублянки, шапки, тому цеглину продаси в підворітні, тій сумки піднесеш, приголубиш біля під’їзду, найперше культура і компаньйон при машині, ех, закрили Метиса на периферії, Сєрий намилився до Одеси, Андрюха десь чухнув, підпрігся б може, блатна наука дипломів не потребує, аби відчайдушність, а толк знайдеться, воно й Метис дрейфив зразу квартири шмонати по телеграмі: дзвониш на першому поверсі, відкривають, ах, вибачте, сплутали номер, дзвониш, замкнено, головне шасьнути на балкон, двері відкруткою сколупнути — сам пан, сам господар! — Метис примітний, його сліпий зашухерить, не розколовсь, молодчага, прийде, віддячу".
Вирішив спершу промацати громадський транспорт, "розкошу мало, проте часом на підмальованій фіфочці лишній золотий ланцюжок із підківкою висне, часом ногу підхмеленого інтелігента з перехнябленим галстуком лишній дипломат муляє, потертий шкіряний гаман випирає задню кишеню джинсів", на задньому сидінні автобуса Сава запримітив худого вилицюватого бороданя з мольбертом, "свиснути б його між роги, картини, кажуть, в ціні, та замороки до біса, хай процвітає мистецтво", художник зійшов, на зупинці повітався з чорноволосою в бахматому светрі жінкою непевного віку — безброве потворне лице посміхалося розтягнутими губами, рука похитувала дитячу коляску.
Сава здригнувся; може, й мене доля скарає за дядька на автостанції, де сцапав мою руку в кишені, хрипів, об’юшений кров’ю, тис вибиту шелепу, справді, кастет річ путяща, за підвипившу сміхотливу блондинку, роздягнену догола на бирковецькому цвинтарі, дрантя Метис подарував своїй Ноні, за прищуватого міліціонера, викинутого з фастівської електрички, жаль, посвідчення десь посіяв, за посадженого сідницею на подольські трамвайні колії грузина з двома пачками червінців у шкіряному пальті... та хіба всіх упам’ятаєш? Били й мене, як снопа в голодовку, били на танцплощадці на Нивках, де Сєрий виплюхнув барменові в рило його свинячий коктейль, били і відливали водою з чайника два провідники в тамбурі, де спіймавсь на валізах якоїсь мимри, били стельвагою сільські ґевали за поцуплену з короваю сулію перваку, морили в льосі до приїзду "мєнтів", правда, один сердобольний похмелитись приніс, там і зліг пластом на відкинутій ляді, били в баришівському "кепезе" за позрізувані по городах маківки, били два хахалі одної гімнастки на хрещатицькій хаті з високою стелею, казалось же: не вчиняй, баба є баба, бив на днях, вимагаючи за проїзд, якийсь піжонистий з боксерськими вихватками таксист, спасибі всім за науку.
З автобуса пірнув у метро, жалкуючи, що час пік минув, люди схлинули, "ех, пора на валюту, на фарцовку переключатися, пора підвищувати розряд, правда, поезії там малувато, ризик поросячий, народець хлипкий, один одного в ложці втопить, ех, вовка ноги годують", у вагоні підсів до смаглявої стрункої дівчини в джинсовому платті, розстебнутому вище колін, одним поглядом оцінив білу сумочку, прикраси на пальцях, на шиї, загомонів, нахиляючись до вуха з коштовною сережкою, "і чоловік не побоявсь відпускати таку красуню" — обручка потягне на пару стольників — "невже ви розлучена? звати Любою?" — сумочка затовста для парфюмерії — "дозвольте провести, правда, я поспішаю в Бориспіль, повертається головний режисер", — обручка в’їлася в шкіру, доведеться попріти — "можем випити кави на днях, у ресторані Будинку кіно майже домашній спокій", — якщо в глушині живе, хапну й плаття — "шеф зніматиме Гріна, підбирає дівчат на пробу Ассоль, там і познайомлю вас, згодні?" — цікаво, що там у сумочці, — "запишіть мій телефон, маєте ручку?" — ага, пачка "Космосу", косметичка, два пожмаканих трояки — "24-00-20, да, в центрі міста" — вона так нівроку собі — "біда, старий прилітає скоро з загранки, замордує мораллю, уявіть собі мускулистого радника, солдафона" — хутніше б сходити, — "нє, він ненадовго" — ніяк не втелиться — "вас чекають біля ресторану "Метро"? може, прогуляємось по Володимирській? ну подумайте? ну я вас прошу, хочте прилюдно впаду на коліна?" — от паскудина — "давайте о пів на дванадцяту змотаєм до мене" — якраз устигну прочесати вокзал — "ах, він дуже ревнивий?" — невдача спонукає до дії, вперед — "цілую руки, привіт нареченому від кіномистецтва".
Зійшов на Вокзальній, "путькало! розтапша! мокрий валянок! забув телефон записати, можна б завтра опрацювати клієнтку"; минувши пелену сигаретного диму при вході, опинився серед гамору й штовхітні: сліпий з високо піднятою головою, матюкаючись упівголос, розштовхував натовп двометровою тичкою, гурт студентів у обмальованих чортами штормовках навсидячки різався в карти, міліціонер обтирав на лиці піт мокрим, у тютюновому натрусі, носовичком, красуня підв’ялої вроди напирала грудьми на майора авіації в черзі біля буфету, механічні наглядачі по стінах стригли юрбу, прилавки, столи, захламлені кістками риби, "задуха, як у газовій камері, певно, боячись блискавок, вікна позакривали, вік живуть, вік страхаються, що за люди, ні добрі, ні злі, аніякі; моє добро розтравилось сльозами, коли вихователька в третьому класі перед сном гладила по голові, втішала, мовляв, знайдуться батьки, цілувала кожну вхилену над подушкою голову, "бійтесь вкоїти людям лихе, як зіпнетесь на ноги", і вчителька літератури за непослух вискубувала дівчатам косички, запихала волосся в рот, "попробуй виплюнь!"; фізкультурник кричав на хлопців: "Смір-на, мужчини не плачуть, хто загидив пісуари бичками? Смір-на, сволочі", його дворічну кудлату доньку Метис нагодував насінинами блекоти, "які вкусні буби, спасіба, дя", фізкультурник розрахувався, посивівши й позеленівши від безсилої люті.