Безодня

Євген Пашковський

БЕЗОДНЯ

Роман

1

Станція з без’язиким дзвоном на крайньому біля діжурки стовпі, з каштановими тінями на хлібних ящиках за кіоском, нагадувала склеп, і марево понад коліями гасло від легкокрилого летива душ, що слідом за електричкою наздоганяли блудних своїх володарів; шершень пийнув соку під пругом коси, перелетів на квітник, доки молодий, голий до пояса залізничник дістав з-за халяви мантачку, вигострив лезо і заходивсь обсікати гінку парость на кущаках; Андрій завів руки за спину лавиці і уявив приятелів, з якими уграв по заробітках декілька літ: циганкуватий Сава куйовдить кучері перед дзеркалом, його інтернатський друг Сергій, вовкулакуватий опецьок, хустиною витирає піт на переніссі, а щелепастий ждановський аліментник Конопляний на підвіконні пише до супряжниці листа з настановою для дітлахів, коридорна гупає шваброю об плінтуси, і крізь лимонні штори готелю сонце надсвічує пивні пляшки на тумбочці в подряпинах корків; вчора Андрієві наснилось: під ртутною миготнею зиговиць забрідає до чорноводдя, мертвіє від дрижаків і від грімкого голосу, "твій брат гине за твою лютість", і отепер складений удвоє квиток випинав нагрудну кишеню сорочки, лихе передчуття вибілювало спогади від сорому: передзим’ям квартирували в підвалі навпроти дівочого гуртожитку, господар, на ймення Папуля, мізерний у хаковому береті пияк, за склянку вина приймав на нічліг і скиглив на кухні, що жінка барменшою на недоливі вік латалась, мене від роботи берегла, а після указу знюхалася з м’ясником, розміняла квартиру, викинула мої манатки сюди, старість під боком і пенсія не обнадьожує! запійний Папуля часом вимагав грошей, і однораз Сергій, за власним прозвиськом Сєрий, намотав на кулак вишневу краватку, підтягнув бідаку до лампочки: нівжелі ти, змій невдячний, вичіпивши оцю гаврилку, слинитимеш отуто? — ну да, повісь, як хоч, повісь, нехай моя на похорон розбазариться — нівжелі порожніх пляшок мало, признайся, упир? — ну да, вішай, все одно відкозакував своє — бракувало сісти за твою милість, — фіранки за морознечі прикипали до окрижанілих шиб, під каблуками потріскувало розсипане вугілля і незвітрена сморідь матраців по закутках перебивалась запахом берести в тільки-но розпаленій грубі; апельсиновою цнотою підкликали вікна гуртожитку, куди учащав до мовчазної, розгубленої поштарки Олени, котра в кімнаті з надувними іграшками вчилася в’язати шарф, сумна недоторканість мерехтіла на кінцях сталевих шпиць, тоді запитав: для нареченого? "облиш, бродяго, фу, як звіром несе"; того вечора, вкотре покидаючи світоносну височину, зрозумів, що мірою життя є міра любові, без якої тебе цурається світ;

влітку зводили пам’ятник вершника на сільському майдані, і бородатий, з похмілля метушливий скульптор обтирав на долонях вапно об брезентовий хвартух, погейкував на підсобників: брацє, побільш цементу у розчин, не шкодуйтеся, брацє, бо кінь відкине копита ще до авансу! село є село, розмістили на розкладачках у кабінеті географії, Сава жбурляв гризаками груш по обстріпаній карті, Сєрий для забавки розкручував глобуса між колін, полою куртки обтирав завжди спітніле перенісся, котре виліковував лишень мордобій, дощило, і заневолений свободою гурт вишевкувався до клубу, скульптор у військовій сорочці теревенив на ґанку: да, брацє, допиваємо вазу і хто ще збігає, я плачу! сільські парубки шанобливо прикладалися до кришталевої посудини з бурячихою, з двома пелюстками троянд на вінцях, і, коли мовкла радіола, по залі спалахував дівочий сміх вкупі з вицоком дощу й доміно; якоїсь весни на Кавказі Сергій наплів адміністраторці, буцім мають відкривати кооператив, загалом він любитель погомоніти зі старими, отож, злігши ліктями на поліровану стойку, читав уголос: масажний кабінет, нівжелі на ремонті, масаж обличчя потрібен під заріз, а Сава як реготне: начистять нюхало, п’ять карбованців на кишені; однак Сергій утішив компанію: терендіти — не каміння вергати, найдьом бабки; і справді, того вечора, тічкуючись по ресторані, запросив до танцю білооку дорідну киянку з санаторію, Андрій від служби пам’ятав декілька осетинських слів, і їх пригостили кукурудзяною горілкою, киянка гугнявила про можливі наслідки чорнобильської аварії для чоловіків, Сава під’юджував анекдотами про куму, тоді запросив до номеру на чай, свиснув кетяг винограду на чийомусь столі, осетини проводжали дружніми вигуками, при виході тупцяв зсутулений від нетерплячки чечен, і Сєрий, з усього роблячи гроші, схилив голову, уважно вислухав добродія, що на вихідні втік від дружини, від замурзаних дітей, від злямченої вовни на паркані, "злусай, уступі яйо, атблаґадарю, как порадошний"; пітна теніска пекла Андрієві під пахвами, мрячіло, вокзал за площею віяв трухлявістю шпал, незвітреною, як байдужість, гарячою ґумою шин таксі, відвільглою сажею на димарі з викришеною цеглиною, димком манґалу під клейончатим накриттям, зненацька в розщелину влетіла гроза, сиве полум’я градин затріскотіло по черепиці, палахнуло озоновою свіжістю грому над каламутним потоком, що провалювався в стічні решітки, крайнебо стьмяніло бузковим туманцем на завтрашню спеку, і жалість до себе зникла під капіж дощин по жолобках уцілілого листя; чечен радісно підбочився в готелі, каже: за гульки рідня заклює, хату зіпнули, розстаралися на обстановку, тесть завгар, теща головлікар, після мандрів аналізи здам, сім’я сім’єю; шарпнувся до буфету за шампанським, жіночка прала з порошком простирадла, Сава, обстригаючи нігті лезом для гоління, слухав: від нареченого курсанта втекла, безшлюбну подорож влаштувала, встигну в частині йому набриднути, думала відчути смак життя, один прикордонник, добрєйшей душі чілавек, на автостанції подарував квіти і тиждень відшивав залицяльників, самій дивно, чомусь так липнуть кругом, один картяр у поїзді стибрив сумочку, двісті карбованців, золоту сережку з лівого вуха, бо спала на правій щоці, один водій-далекорейсовик ні сіло ні впало опівночі висадив серед степу, чому? я ж нічогісінько не прошу, знаю ціну копійки, зміну за червінець танцювала по парихмахерській, мовчиш, молодчинка, а то брешуть і брешуть, віриш, красівенький? Сава не встиг повірити, бо в двері загупали і на порозі намалювалось два офіціанти, котрі пригощали аракою, "просіт девушку паґаваріт на вуліци, на мінута пайдьом, слішь, каму ґавару?" на витягнутій правиці дзенькнув ключами від машини, "у-у-у, звєрі", протягнув Сава, огрівши крайнього кулачковим трактором по щелепі, зміряв пульс на лежачому і непоспіхом розігнувсь до чорновусого молодика, "слєдующого убіваю — падхаді, сука"; голоколінна красуня на столику затулялася згином ліктя, Сергій на коридорі лічив сотню по трояку в причепі з залізним карбованцем, чечен, застебнувши на сходах піджак і притримуючи пляшку за поясом, дрібцював повз сонну адміністраторшу, лежачий попід стіною вирачкував за поріг, "на уліца жду, єслі мужчіна", пахло йодом і срібноголосим чеканням киянки, що помахала з вікна, цокнула шибку фужером шампанського, повільно заколола волосся черепаховим гребенем, поклала на язик шоколадну цукерку, і Сава замовив таксі до Орджонікідзе; згодом присватались на турбазі до практиканток з їдальні, ловили форель на вудочку завбільшки з батіг, обпивались нудотно цілющою водою, записували в блокнот адреси дівчат, доки білі валуни підсохли вздовж обмілілої річки, поближчав імлаво заосенілий обрій, і з гір війнуло холодком примерзлої глиці;

правда, той зачучверілий курдупель Конопляний прибився на Донбасі і сватав до Жданова по чорну ікру, ще неговіркий, миршавий після лікарні, виручали, тримай по карбованцю за кожну спродану пару кооперативного взуття, тоді добре приторгували в Дебальцево, потім обридло стовбичити за лотком, і Сєрий знов по осі розкрутив у протилежний бік глобуса, посміхнувсь до продавщиці канцтоварів, і за лісосмугою засльозіла жовтосвічкова стерня, кленове листя налипло на вікна автобуса, яким везли на хміль: в’юнке плетиво між бетонними стовпами хлопці обривали вагою тіла, сідницями гепали в притолочений спориш, дівчата з місцевої школи десь доп’яли бінокля і з воркітливим смішком розглядали галасливу, незвично жваву паруботу, бригадир слідкував, щоб не жбурляли піску в мішки з пуховими шишечками, одноколірна з осінню жовта імлавінь, випаливши туман над бузиною в долині, розкрилилась над стежками в подзьобинах від каблуків, наркотичний дим проти волі паморочив голови і під транзисторне "Бабине літо" Сава з Сергієм підбили до танцю двох старшокласниць у спортивних костюмах, Конопляний на хуторі вижебрав пазуху картоплі, за автобусом у рівчаку розклав багаття, вогонь зметнувся по жухлому різнотрав’ї, насилу притупав кедами в яру, мелодія згасла, і Сава розлущив тугу шипшинину, запхнув лоскітні зернята за комір своєї любки, що вдавано боронилась поглядами на вчителів і обіцяла над’їхати на побачення в місто; лагідний струм любові тис груди, і вперше Андрій відчув скорботну вмирущість хмелевого пилку, забутого чорнохрестого цвинтаря за селом, джерела в дуплі осокора за річкою, куди вбрід жодна школярка не поспішила за ним, і світле натхнення юності перекипіло в божевільний листопад під кам’яним небом, у тиші змілілого озерцяти, де пацанва з мулу витягувала міднобоких карасів і вицупила знечая медянку, з якою, мов батіжком хльоскаючи по ґумових халявах, бігала лугом під захоплений ґвалт вихователів, під горобинну пожежу обвислого гілля, під золотавий, тихіший від тиховоддя, димок, що застилав густі вруна за стерновищем, бур’янистий видолинок на місці колишнього ставу, кілька вербичок і сонну череду з пастухом, котрий, розтеливши дерматинового плаща, полуднає здьором, натертою часником цілушкою і молоком з баклаги, з-за потилиці насуває на лоба дірчатого капелюха, дрімає з козячою ніжкою на губі, доки хміль безліччю блискавок розпорошується над кротовинами в байраці, над покосом, звідки проклюнулись молоді трави, над миттєвим багрянцем падалішнього листка на обличчі, над цегляними тінями рогози по стрімнині, над сипкою розламаною картоплею в хрумкій шкоринці, над спутаним жеребцем із обреп’яшеною гривою, над скопирсаним торфовиськом, над дзвінким зірколобим іржанням, над помідорами й сіллю на лопухові, над піснею горлиці на стовпі; звідтоді осінь кликала на привілля, дорога обзивалась блукальним азартом, супутником мужності.

Залізничник прихилив косу до діжурки, накинув кітель і на пероні, червоним жезлом підбивши картуза, попрохав Андрія завантажити порожні хлібні ящики в поїзд.

2

Сутеніло, коли, прокинувшись від незвичної тиші плацкарту, Андрій вийшов на перекур: тітка на пероні тисла до грудей дійничку абрикос і з-під вицвілих брів німо поглядала на курортників, які з оберемками динь перестрибували колії до вагонів; згадалась мати, солоний окріп різонув у тамбурі по очах, і вкотре подумалось, що вітер зіткано крилами перелітних душ, які наздоганяють блудних своїх володарів.

Біля вікна жіночка в чорній хустині виповідала смуток провідникові: полінувався в кар’єрі занести зайву вибухівку на склад, підпалювали, а там детонатор, то геть розкидало; Андрій подумав, що мати, мабуть, поховала його; звідтоді, як залишив Київ, чорнокосу, безжурно звабливу Анну, першого чоловіка неїного, художника Ігоря, бідову з немовлям сестру її Лєну, хліб асфальтувальника, хлорковий страх безпритульності по кімнатах відпочинку, і вимріяв по заробітках розстаратися на кооперативне житло, куди там, гроші щезали за стойками буфетів, витверезників, залізничних кас, і серце на велелюдді скинуло вовняний светр самовтіхи, білизну сумнівів, заосеніло над балкою листя, звіддалік схоже на вузьку, лілову на зап’ятку жіночу ступню, що дрібним золотолистом від неба до мілководдя засвічує шляхи в розлуку: то при зустрічі в Одесі Сергій уперше розкрутив глобуса назад, каже, братва і хлопці, вип’ємо за мать порядку, скупимо по хуторах маковиння, крізь м’ясорубку пропустимо і здамо по два четвертаки за склянку, питається, чого ще тра? була втіха: випаритися з дороги в лазні, до приємної втоми вистояти в черзі за квасом, на таксі підкотити до підвалу Папулі з гостроязикими замашками спортивного коментатора: ну да, кохала мене дружина без памняті, ну да, розчісувавсь біля вітрини і впевнено стріляв недопалком, прочиняв двері перед знайомими, перед ситцевим вихором простоволосої подруги, чий ротик нагадував ґумового еспандера, — знов хорову привели, хлопці? — розгублено, хтиво запитувала жінка, на сірник не доливаючи коньяку по мензурках, — один твій відпрігся, бідний, — одказував котрийсь друзяка, Папуля дзьобав носом над чашкою кави, й дружина хмеліла від соромітної своєї відвертості — завтра вихідна, подзвоню, добре? — домовлялася з тим, що заступався за чоловіка; ну да, осиротів під старість, спасибі, що пам’ятаєте, хлопці, ну да!

восени Сава з Сєрим гайнули на платне карате, і вдавано добродушний, натоптуватий відставний десантник в окулярах чекав їх на галявині за містечком, закладав кулачища за спину і, біліючи кросовкою на пеньку, дививсь, як заголені по пояс, бородаті і стрижені, вузькоокі й оскалені чоловіки гамселять стовбури сосон, лівим плечем захищаючи лице, один супроти одного січуть повітря, навприсядки кружно оббігають акацію і ляскають комарів на спітнілих лопатках, а тренер під липою розводив вогонь, забадяжував чай у погнутій каструльці, доки вони викупувалися в ставку і втома від ключиці дерев’яніла вздовж тіла, соснові шишечки на березі нашпигували босі ступні, глуха вода лоскотала вуха, біло сохла живиця на подовбаному ножами стовбурі, на узліску перегукувалися останні грибники, і тренер, міняючи голос із войовничого на дружній, казав, що необхідно в робітничому селищі випробувати здобуті знання; десь на вимісяченій алеї гатили першого стрічного мозгляка, котрий марно тікав од інфаркту, розстібали браслет і без озлоби, мов відганяючи дрімотну кволь, молотили сержанта міліції, поспішали з його посвідченням на дискотеку; дрантя модне, по туалеті накурено, вуграстий у тільнику здоровило цвиркне крізь зуби, самий раз окультурити, тримай під дихало, тримайся, пошлакуй у пісуар, правильно, тримай по схабах, годі колінкувати; і таксі гальмувало за квартал до підвального пристанища, де Папуля загодя пошаткував на дощечці суху ковбасу, вино розставив по краях столу, на одну скибку надрізав кавуна і підпалив чотири конфорки, щоб газом висушити пріль по кутках; Сава й Сергій під краном мочили голови, по-собачому обтрушували волосся, за справну службу обіцяли старому дівчаток, і вдячний Папуля нарікав їх синами, припалював сигарети від запальнички, збивав попіл до сміттєвого відра, ощасливлений третьою склянкою, ліз цілуватись, і Сава, злегка в хмелю, за краватку тяг самозваного батька під стелю: плати за охорону нічліжки, ну! видзігорний хазяїн слинив на замшевий рукав благодійника, болісним пихтінням гасив тривогу: повісь мене, повісь, проте лучче збігаю за винцем, гик-гик! Сава лоскотав худі під вельветовим жилетом ребра, і старий дужче засмикував зашморг, сліп від лампочки з білим пекучим хробаком, що виїдав сльози, і тоді світло, втративши прозорінь, кишіло мучними червами: за свої візьму, п’ять флаконів, чуєте п’ять! — Андрій рвучко підводився з крісла, за рогом будинку дощосіч пухирила капюшон куртки, Олена в гуртожитку дов’язувала шарф і віталася млявим покивом голови, жовтів над тумбочкою світильник у вигляді лотоса, за електрокаміном сохли устілки на розстібнутих чобітках, мовчання іскріло на кінчиках шпиць, від протягу цокала защіпка об кватирку, безголосий штучний вогонь тремтів бордовими переливами на сталевій решітці, туго заплетена дівоча коса пахла сургучем і нерозламаним смутком уявних листів Андрія, "дужче любові прагну чекання, щоб, вбігши знадвору, з плеча зняти сумку з гостинцями, кинути мокру одіж на камін і зцілувати твою здивовану посмішку", звична до скалооких залицянь на роботі, стомлена мовчанкою, обворожуюче приємна, така, що замиловує кожним поглядом на годинник, Олена, перегнувшись через ліжкове бильце, вмикала радіо, і Андрій зводив капюшон на сходах, які рівно вибілила сльота, від недосяжного віконного світла човп до просмерділого риготнявою підвалу, пив холодний з лимоном чай, засинав на матраці у ванній під капіж води, під тверезу відвертість невимовних признань, доки останнього вівторка листопада Олена обмовилася про звіра, і він зрозумів, що саме непротивлення мало оберігає від проклять, він, отруєний неправедним досвідом, важко збувався думи про благальний час каменепаду;

пригадуєш серпень? коли сторожували садки з рушницею без патронів, а по суботах на бригадирському мотоциклі гнали на танці, відтак самотиною верталися до куреня? опісля жорстокої спеки так милосердно розплескується прохолода по селищі, рідшає гул моторних човнів під мостом, і від хлібзаводу злітаються на брукований майдан голуби, розлякані стукотом дерев’яних молотків, якими два бородаті верхолази в колисці при тіньовій стіні церкви латали купол, терли піт на лобах обіржавленими рукавицями і тамували спрагу білим наливом із солом’яного бриля на ринві; так благодатно, лагідно, впевнено йти від клубу за смагляво стрункою студенткою з кумедним лисячим носиком, передгроззя надсвітить далекі садки і вітряну кам’яну тіснину провулків на схилі, — зрозумій, загостювала на тітчиних хлібах, собаку відв’язує, горище замкнене, хіба трохи в бесідці? — пам’ятаєш дорогу до знайомого браконьєра? смерч степової куряви збрижив течію, обсік дзвіночки на донках нічних рибалок під верболозовим укриттям, загукав у димарі літніх кухонь, розхилитав рейку і обірвав відро на пожежному щиті причаленого хутірського порома, зеленооким від блискавок чорним котярою стрибнув на розпашілі шиферні дахи і, за кожним стрибком підгинаючи до живота обпечені лаписька, чухрав верховіття тополь, злизував запах тушкованої риби з картоплею та кавунів на весільному столі під яблунями, змітав розгублене шаленство польки, яку духовий оркестр витинає для молодих на тирсовому подвір’ї, доки свати в рушниковій перев’язі, обганяючи жінок із тарелями салатів, притьмом до хати зносять горілку в графинах; ще накрапає, ще ліхтарі обік мосту ояснюють маршалків на валунах, ще запитаєш куриво і не відмовишся від теплої помідорини до склянки домашнього пива з каністри, ще хтось пірнатиме, обірвавши квітку на лацкані піджака, туман на кладці запахне суничним змилком, за щастя буде "сім-сорок", живиця бакена на білих басах баяна, сизі сливи над парканом, оселя на кручі; можна лягти під навісом на тапчані під забутою стройбатівцями шинелькою, довірливе тепло двома долонями грітиме груди, можна тихцем, щоб не збудити господаря, вшилитись на веранду з купою сіток; гроза одійде, покропивши бляшаний коньок на хліві, місячне між винограду огниво на повітці недбало, поспіхом нагадає стоптану сукню з пластиковим пояском, спокій окрилить провалля сну і розсіче морок над скелями, за єдиної безтривожної миті полине, щоб вмилосердити тугу матері, сахнеться від бакена на ворожбитний голос, "потім поїдемо звідси, поберемося, правда?", можна курити і слухати дощ, за диван збивати попіл "примини", потім досвіток, барвистіючи між ясенів, одягне небесну одежу з повітки, господар заледве добудиться на роботу, дасть на дорогу в’яленого ляща і нагадає, аби при нагоді підкинули в колясці пару мішків антонівки на саморобне вино.

Звичайно, Сергій посів роль натхненника, Сава опинивсь добродушним виконавцем, а Конопляний так собі, непришийкобиліхвіст, тільки щось не по його, відразу "а-а-а-а", прикриває газетою рота від позіхів; бувало, під’юдиш: подасть твоя на аліментики і припаяють за невиплату строк; розпозіхається і мовчить, кнур ефіопський; добре, що Савка вибив стільця, коли я замахнувся на ждановського стидомирника, котрий серед ночі дотерендякався про малоліток, "будіш? нібудіш? за румку водкі, за хвост сільодкі, пачіму ніззя? при собі всьо оставиш, отако, кицуля, ді суда", тож мусив тріснути по риляці заболоченим черевиком: скочило з ліжка з чинариком на губі, порожніми консервами торохкає на підвіконні, кварту перекинув, зацівкотів на підлогу чифір, ножа під розгорнутим журналом "Здоров’я" налапує, ах, растакут-твою, з розмаху хтів розчерепити стільцем мозгівню, аби сигарета в мізках зашкварчала, однак Сава ногою відбив, кричить: обоє рабоє, той галюцинації ловить, той святенника корчить, ша! Конопляний посумирнішав якось раптово і захропів догори животом, геть забув відпозіхатися гнилорото; коли серед тижня притягує до готелю торгашечку перелякану, сіла й нюняє, що ревізія розтрату знайшла, "кинь тушуватися, тисячу в борг достатньо? виручу када надо, завтра з книжки зніму, годі, виходьте, дядьки, надвір"; бідна влітає суботнього ранку, Конопляний обіруч лоба схопив, заприцмакував сторопіло, "годину тому одіслав аліменти за рік, ждав-ждав, друзя виглядали, нема красотулічки, да, прокукурікала свободу, ладнуй сухарі, ох, ох, ох", розпозіхався до гикавки, дівча заплакало, каже, боялась до мандаринників іти, тепер всьо рамно, пропадайте пропадом, злиднюги заглищені! це вчора наснилося падалішнє дерево, на смітнику за магазином тоскно вив пес, воля обвуглилася в безвілля, даремні гроші пекли поглядами найбідовіших жінок, котрі на ящиках торгують пучечками щавлю, перемитою морквою і половинками гарбузів; це присновидівся згусток темряви, звір на фосфорних копитцях, гарячими, буцім ковальські кліщі, лапами стиснув горло, прийшла на згадку мамина заповідь, тра запитати: на добре душиш? на зле? стиха шемерхнули на грудях позолочені терези на срібному ланцюжку, слизький жах змалів на гірчичне зерно, і крізь заплющені повіки Андрій побачив зеленкуваті, мов жабуриння, фосфорні сліди на ковдрі з лишаєм праски, встиг почути вицок копит по карнизі, по шиферній, деінде глухій від моху, покрівлі, почув скрегіт зубів Конопляного, стаєнне хропіння Сергія і свист прикритої долонею Савиної ніздрі; братва відпочивала, щоб завтра при вході на базар гукати над кооперативними туфлями, "беріть, міряйте", прикладатись до банки квасу і цівкою диму лучити в обґратовану халабуду годинникаря з рондолевою коронкою, звично замруженого на ліве око; тоді спакував до спортивної сумки штани, кип’ятильник, крем для гоління, зафутболив під ліжко відклеєні капці, спиною зліг на поренче і до світанку слідкував за грою мошви під ліхтарем за ялиною; чекання світало посмішкою до приятелів, яким за хвилину сповістить про від’їзд і подарує радіоприймач "Росія" з обламаною антеною.

З тамбура Андрій побачив радісний березовий льодохід по соснині, підперті ломаками стоси дров, за посадковими кленами вороння над водогінною вежею, ближчі й ближчі прикмети маленької станції з каштанами, які слугують для прив’язі конячин, що після пасажирського потарабанять ґрунтовкою на село сітки общипаного хліба, алюмінієві термоси з пивом, рій ґедзів, тінь пужална на білій гриві і блудних сельчан, котрі, йорзаючи на драбинах, мовчки скубтимуть старий горох і кидатимуть лушпиння в пилюку.

3

Мати кописткою помішувала вариво з кисляку й сухарів, на підвіконні в тарілку олії висіялись насінини розрізаного огірка, сох марлевий квач на дверцях плити, коли Андрій сів на ослінчику при літній кухні; "буцімто когось Бог послав?", півобернулась змарнілим лицем із сажею на сивій брові, обхопила хвартухом і поставила каструлю на втоптаному собакою котовилі, сіла на поріжку і тріскою відкишнула голозадих курчат, що дзьобали її босі ноги, "подужав би й написати, півня б зарубала; та й надовго?";

впізнавши мамину осторогу, Андрій вкотре пізнав стежку повз малинник до закущеної безом криниці, погризеного пилкою козлика на дровітні, очі, пам’ятні з польотом ластівки, з липовим паром чайника, з пробудженням на першу ходку автобуса, що відвозив до школи, з білими від смальцю вчорашніми дерунами на пательні, з одсвітами полум’я на випеченому в сволоці хресті, з пір’їною на паперовому мішку, з інеєм муки на качалці й на ситі; "горечко моє бідове, іди хоч на паливний склад вантажником, хоч у колгоспі працюй, та обсядься, годі казитись", мати розпарювали черствий хліб, а син, вступивши в кирзаки, витягнув курям води і виполіскав розрубаний скат, собака потягнувсь над каструлею і гаркнув на зайду в обпавутинених чоботях, підстрибувала алюмінієва покришка на чавунці, і лихе здивування "як тута вживаються люди?" зникало швидше, аніж колись дорога повставала в савані з циганського поту, самогубного гріха, байдужих до власної долі вершників серед місячного полину, швидше, аніж ріка світала за кручами пролісковим сподіванням незрадливої любові, — на миснику в склянці помітив свічу, котра яріла на останні відвідини; віск розтанув і ґніт зотлів, менший за його наївність, яка то вергала в креозотовий морок залізниць, то свічковим прозрінням запалювала осінь за восьмикласною школою: на перерві, гасаючи у футбола, блиснувся головою об стовбур сливки, і хлопці, покинувши гру, об’їдалися сливами, і молодий географ, знявши капелюха з глобуса, коротким мізинцевим свистом на порозі згукував учнів на урок, і, осліплений золотими бджолами, Андрій таки зафутболив м’яча між ялин, що слугували воротами; а на великій перерві четверо старшокласників пихтіли від чайної з емальованими відрами пончиків та окропу, географ по партах розставляв гранчаки, Степан, голодне барило, надкушував добрий десяток пиріжків і облизував повидло, радесенький, що ніхто не стибрить; за вікнами колишнього маєтку голосила над парком кленова золотінь, від смачного запаху на карті півкуль прокидалися таргани, і після скорочених трьох уроків старші класи тьопали на буряки, морозний туманище клубився по видолинку, і хлопці хто збивав картузи гулюмахами сухих реп’яхів, хто цеглиною старанно мантачив ножа і спотикавсь об кротовини, хто сірниковими голівками натрамбовував пикуху і цопав гвіздком об каблук; примерзла гичка вислизала між пальців, і гинула оскома яблук колгоспного саду, притолочена сльотою стерня з кукурудзяними чубами, радісна жвавість силосного холодку від дороги до короварників, по схилі пагорба млявий пізньоцвіт суниць і болісні, обпечені вітром, посмішки дівчат серед морозної, яскравої понад скирдами, імли, предтечі снігопаду; і текла за обрій байдужа рілля, а впоперек родючої течії пастух на коні пострілював гарапником над отарою, вівці буцкались об мерзлі скиби, нагадували гребені терплячих хвиль, що злизували першу непостійність перших морозів; і Степан нашморгував сухого щавлю на куриво, піддоб— рювався після оказії з пончиками; згодом над бомбовими вирвами в яру туман скресав від теплого людського подиху, і отепер Андрій порадів, що підмануло готельне передчуття, однаково сирітське, як і морозний над кагатами нашатир, що, обпікаючи ніздрі свіжістю кмину і втоптаного в землю зерна, розвітрювавсь від єдиного погляду на рідні околиці;

смерком подався до клубу, а мати з вузлика обсіяла обійстя диким маком, лягла за дерев’яною відгородкою на топчані, забалакувала подумки, аби зітханням не спровадити хатній сон, "надовго вистане? аби вженити, сім’ї тримався б, які тутай жінки, горечко? розвідна завклубша Зойка хіба йому пара, залицяльників, що куряви на току, якийсь зурочений! старший Микола по службі обсівсь на Донбасі, доньку має, Зіна, та справніша, позаторік хусток понавозила на свята, кофтину ловку, кришок для консервації, Таня, та геть бідова, на бухгалтера вивчилась, собою видна, а заміжжя не випадає, чи то погулює, чи вередлива, всяк теперечки заведено, хіба дізнаєшся, подруги дітей до школи віддають, а тута печатки в паспорті не прибито, соромиться над’їхати, а раніш було, як руку не поцілує, не ступить за поріг, Андрій совісніший", згадала копання картоплі, земля під руками холодніла в росі, хробачнею й бадиллям пахло, коли бабуся забідкалась "згорділи, людочки мої кохані, і Бог забув за вас, доглядає, щоб війну відхрестити, і твоїх дітей талан обійшов, пам’ятаю ворожку; чоловікам дорогу переб’є, з косовиці вертають, чию корову примітила в череді, або здує, або вим’я порожнє принесе, страх вреднюча, аж принадила слобідського коваля, жіночка його бідна дітей шле, вікна грудками повиставляти, та ж пані позіхає від подушки: ходи-но своїх гонучників кишни; виходить, діти коли груддям зайняли, ех, його як сказило, слідом за ними до свого двору добіг, сів і плаче на призьбі; забув за курву, а воно то жабу суху, то сича під клуню підкине і таки дала дання: обприщило чоловіка, горлав, аж до Бога чути, насилу преставився; може, й Андрій зурочений?", ніч закидала ріллею сутінків, і зміркувалося матері, що чоловікова зрада довічним прокляттям таврує сім’ю, і бабця видлубувала картоплини, гниль відкидала до межі, дріб’язок на ряднину, здавалось, обоє вони вросли в чорнозем і з їхніми білими хустками щезає світло зі світу; мати шкрабнула лопатою об щось міцне, хрестика викопала і хвартухом відтерла тьмяне срібло, спини дубіли кілками, і пахла пилюкою мішковина, коли вмостилась на возику і давай хукати: букви дрібні, вушко, подряпина від гостряка лопати; бабця згадувала священика, котрий хресним ходом освячував ікони й уклінних мирян, голоси півчих роздмухували лампадний вогонь, і старці дякували за милостиню при вході; мати по два мішки клала на візок, запрягалася в дишло, переступала гінке гарбузиння, щоб не беркицьнутись, земляна доля тремтіла покірним сріблом у кулаці, бабуся підпихала, вголос думаючи, що до Різдва мусить покинути свою хату і зазимувати вкупі; роїлись оси над сушиною на повітці, і кіт рядочком поскладав мишей біля погрібника.

Мати прокинулась від іржання, побачила: син повертається з досвітків і від городу нагонить миршавих коней; помітила вогник цигарки, широкі в тумані плечі, за кожним стрибком підвіяні білі гриви і почула крик деркача, наляканого чавкотнею копит по грузькому березі.

4

Пообід Андрій надумав одвідати бабу — гаряча, цементна під сонцем пилюка звітрювалася за тракторами на череду по розритому торфовиську, і звіддалік блакитніла Зоїна веранда під черепичним дашком, "шелестить стрічка і кіномеханік гримає коробками по будці, малеча в клубі пече радіолу, над перекинутою трибуною на сцені сопуть картярі, гасне світло, і під свист глядачів плівка строчить догори літерами; Зоя пошепки розказує про брата Михайла: після школи повіявся на баштани, на заводі десь працював, сеї зими домовину прислали з армії, мама померла, хазяйнуємо з батьком, онуку бавить, добре хоч ревнувати нікому, чоловічок коханий пошився в прапорщики, живу собі, а ти як?, при розгубленому світлі згадав, що батько Зоїн відрікся від сану священика, сторожував на пекарні, відлюдькуватий, здитинілий характером, брати, здається, під Чорнобилем побували; а Степан, однокласник, геть запанів, агроно— мує в колгоспі, уазиком під клуб підкотить, за лікоть бере, та сказись ти, спротивіла ще за дівоцтва, пригадуєш, упадав за мною, якась ляклива цим літом, проведеш? — відверті й жалісні світлотіні проектора молодили жіноче лице, різьбилися на обручці, коли долонею розгонила сигаретний дим над рядами; згадав чуте від матері: священик звістив прихожан про закриття храму, і богомільні бабусі заночували на церковних лавах; наспіли на вантажівках солдати, зірвали з образів вигаптувану янголами парчу, вивезли до райцентру мовчазних бабів, добре цитьнули, та й по всьому; — сошейка під каблуками туфлів обзивалась весільними дзвониками, тяга вихоплювала іскри з димаря, пилок соняшників заколисував теплою віхолою під грибком на Зоїному дворі, між яблунь над вуликами недоторкано сохла білизна, бив на сполох цвіркун, і привіконна світлінь яснила отаву на комірі блузки, чувся сміх на стурбований батьків голос, рип ліжечка, звідки перекладала доньку на свою постіль; на околиці хтось неголосно награвав на гармошці, і, приставши до гурту з надпитою банкою, з щедрою закускою на колоді, згодом підспівував "я не смутна, не сердита, бо я з ночі була бита"; осінь заходила, а сором боронив зітхнути: це ж знову вдома, де охмелілі від багнових суцвіть бекаси ширяють, нагадуючи мекання тремом розчепірених стернових крил, де сіра чапля годинами випантровує здобич, і, віддзеркалюючись чорним чубом, збиваючи лапами брижі, маліє фіалкою з гнучким стеблом тонкої шиї, де неосушені ще озера, окрилені серця поліського краю, женуть до лісових коренів листяну кров кожного вересня; окрай лісу безодня з кришталевим дзвоном джерел, осріблені пісні водяних товщ вигойдують зачарованих сонних метеликів на татаринні, по селах молодь, боячись глянути за кригу вікон і пам’ятаючи чуте від прадідів, що на місці прірви пишалася церква о кількох маківках, які проковтнув трус землі, на рипучих ліжках мліла від скрадного шалу в безсиллі насолодою збутись тривоги;

бабця обскубуючи під плотом нагідки, буденно зраділа; "о, якраз обкосиш межу, бо геть забур’яніла"; поки до рейки виклепував косу і стріпував іржу на колінах, знайомо запахло димком керогаза і здьором у розігрітому щавлевому борщі, обідаючи, слухав, ніби до матері засватується Антон, ще ветхого завіту парубок, по калюжах до суглинку примерзав, доскіпський, уїдливий, ласий на крадене та на хмільні пригоди вантажник паливного складу, батько Степана, — за вигоном бовванів ліс, звідки ріка гнала по течії вузлакуваті корчаки, гіркоту глиці, обламані стебла приворож-зілля з дівочих рук, що мили в струмках крохмалисте туге коріння, — слідом за харчанням комбайна по завулку огніздився бензиновий пах, почувся регіт дядьків, які з кишень комбінезонів витрушували копійки, сунули до кооперації, і безталанний дзвін чомусь нагадав бабі старшого онука Миколу, котрий підпасав череду на галявині, ріка пересохла, оклени лопотіли по мілизні, довга, замазана мулом гадюка здалася в’юном, що, обмотавши правицю, жигонув вище ліктя, а хлопець трусив рукою, янчав од жаху, потім до пухлини клали товчені ракові шийки, миколайчиками від переляку поїли; з сичанням погасло полум’я керогазу, і Андрій попросив розказати про рід Холоднючки Зої, знаєте, ба’?

диво що так, то слухай: на горі пан Рачковський жив, коли ж почали присікуватися, стара Холоднючка відкупила в нього корову Саньку, така мура, дійки, як морквини, удойна вопшем, ми свеї первістки позбулися за першої війни, гостювати вчащали: наллють молока з пінкою, п’єм, аж прицмакуєм; пан, правда, вибравсь по-доброму; гайдабурили собі по порожніх хороминах, на стінах жовті горби, комусь приспічило, по підлозі ступаки білої глини, а Холоднюк, забула сказати, за панського конюха був, пригнав од маєтку пару гнідих коників, потягнув хомута з ремінною супонею і дзеркало, більше від хатніх дверей, боязко залишати серед подвір’я, блудний люд швендяє, що вороння по ріллі, насилу дзеркало до хліва впхав, спер на ясла, чує досвітком: корова бутить, може, здуло? господар заскакує: дзеркальні скалки по соломі іскрять, певно вздріла себе худобина, як стій та дивись обірвала налигача; а порозкошувала біднота єдиним обнадійливим сном! ще й на нові землі заперли; стара на горищі вспіла заховати сімейну фотокартку в іконній рамі, половою притрусила, наказує хлопцеві, гляди, дістанеш зі спрату, коли за новими хмарами обагриться престол диявола; по війні якоїсь суботи бачу: син той везе сліпу матір на драбиняку, людям кланяється, вдома розправила загнуті кінці фотографії, забалакувала до кожного: ти, Іване, за дівулю побився, вилами прохромили, ти, Антоніно, злягла на виселці, під повіткою похована, на цвинтарі ґрунту забракло, досі хреста на розпал обламали шинельні христопродавці, тобі Петре, впечінилася, казав, шахта, голівоньку розчерепило, назаробіткував мені сліз, чию землю з-під споду продихуєш? нехано досліпаю, прийду, звідти ніхто не дістане! доки парубок метнувся в долину за оберемком їстівної рогози, мати захолола, відспівали селом і впослі громадою послали хлопця в науку на священика, — підсікаючи на межі полин, Андрій дивувався міцноті бабуниного характеру: вік звікувала без нарікання, оберігає свою латку городу і, ледь відзимувавши в матері, тікає сюди на пагорб, мабуть, згадує пору, коли на сироватці розводила тісто в довбаних ночвах і під лляною укривачкою ставила при теплому боці плити, вдосвіта вимітала піч надсмаленим гусячим крилом, черінь кропила і посипала буханки кмином із троєперстя, саджала їх на капустяні листки, пухкими скибками обдаровувала їдців край столу з мучними променями між дощок, вишкрібала ночовки з пречистими сльозами на очах, погідний спокій ріднив сім’ю, і старший спаковував хліб на дорогу, вирипував кминну теплінь всепрощаючої злагоди, і чоловіки мало різнилися від жінок пошуком ласки, забували стару в безголосій хатині, забували себе по запійних бараках, на випадкових простирадлах, що пахли однаковим відчаєм лободи, по плацкартах, де гармошки між тамбурів скиглять снігом і димом, вічним запізненням і дрижаками злопригод, ганебним горем і сміттям на совку провідника в затяганій майці під кітелем: довічно прощальні вагонні марші з цинковим присмаком крові, з смердотою пітних гонуч, коли знають, чим бити, випалювали крик повернення в горлі, доки вдихнеш на вокзалі знайомий дух від хлібних ящиків на пероні і помітиш далеку приреченість грози, що наповзає на півнячі гребені каштанів над станцією.

Баба клала бур’ян на мішковину і зносила сусідським кролям, — як качок порубала, нікому згодувати, тако гарбузів трохи натикала, огірки вигорають, ти ж гарбузяну кашу любив малим, діждемо осені, накашоваримо, — Андрій, злігши на кіссє, бачив луги з гусячим пір’ям по копанках, куряву по большаку за жовтим молоковозом і бабцю, яка заклопотано вклякала перед тінню коси на межі.

5

Дід бавив на гойдалці онуку, а Зоя, підбочившись, сікла в цебрі буряки, і лезо сікача бухкало об днище; близька стріча з Андрієм нагадувала зимові мандри до міста, коли останньої неділі місяця на пероні вимріювала ловкі замшеві чобітки, мерзла від сліпучої заметілі за електричкою, від висклявого смороду коліс, від остороги, що вітряно продувала рукави картатого пальта; в теплі вагона мати за шалик знімала корзини з плеча, хукала в рукавицю, і насуплений парубійко шкріб нігтем замерзле вікно, сусідка обтріпувала засніжений комір плюшки, три залізничники чаркувались між грою в карти й закушували гарбузяним насінням, базарювальники гомоніли про ціни на поросят, робилося затишно, і вона ховала під лаву ноги в розчалапаних бурках; за вічно скреслими відстойниками, за сірим єврейським цвинтарем, за купою трухлих шпал, за ліхтарем у руці зчіплювача на приступці товарняка, за тюрмою стрімко ріс шпиль вокзалу з цибулястим годинником, а над шашличною хурделила снігосіч і ковзанка штовхала людей до зупинки трамваю, що сміхотливим дзвінком засвідчував сторопіння, яке перекипало в сором за голосну мамину балачку дорогою до універмагу (з дротяної підставки знімала чобітки з м’яким розрізом хутра, пітнів від нової шкарпетки лінолеум, коли, перевзувшись, погойдувала носком, красуня, викупана молочною стрімниною дзеркал, які зорею надсвічує наперсток лаку на долоні касирки), знов калориферний подих розгублення, знов чужина будинків з матіоловими бурульками на карнизах, гуртик дітлашні за студією грамзапису, строката матерія на вітринах крамниць під вартою манекенів, костьол, де в надії на нелукавість вінчався безнадійний француз, два пакети лаврового листя і плавлений сир за спродані яйця, сизувате на відлигу хмар’я, сніг на транспортері, що закидає в кузов машини з мигалкою, шкработня загребущого трактора на майдані, міліціонер у кожусі, з жезлом за портупеєю, вогнянолиций прапорщик несе акваріум на витягнутих руках, земляним вибухом зринають над пекарнею голуби, солдати лижуть шоколадне морозиво на сходах кінотеатру, замерзає повидло на виделці продавця пончиків біля базару, цілоденна боязкість тане шовковою нічною сорочкою, аміаком пахне ворухкий мішок з поросятами, неспокій цілує мандариновим вогнем, хмелить багровим од свіжини снігом і кучерявою м’ятою на лотках, — кинула розмочену кисляком хлібину, струснула цебром, щоб вимішати з буряками, і над оскаленими рилами виплюхнула їдло в корито; розігнулась і подумала, що Андрієві обов’язково донесуть про заїжджого комбайнера, жнивувати допомагав, пустила за приймака, коли законний привештався: за ножа лап, запінився, приймак за столом перехопив лезо, той шарпнув на себе, до білої кості пучки обсік, сухожилля порізав; до ранку тисячу по друзяках напозичав, пре до лікарні, погонами дорожив, куди твоє діло; упослі приймак, розбинтовуючи руку на автобусній, заусміхався знічено: справжню жінку завжди виривають з судомного кулака; колишня зваба впевнено розтопила млосний всередині лід, і вона заплющено поцілувала доньку, котра, зістрибнувши з гойдалки, дихала в горідчику чорнобривцевим медком.

Старий взув обрізні битих валянків, пошкріб на підгорлі щетину і заходився носити воду з бадді на грядки: витка квасоля по тичках переповзала на помідори, солодко віяло висапаним бур’янцем і розсипаною з мішка селітрою вздовж велосипедного сліду; по жагучому піску пам’ять розплескувалась за скиглінням дужки: за огорожею згасли протитуманні фари ЗІЛів, солдати в розвітрених шинелях стрибали через борти і, молодий лейтенант, лайковою рукавицею прикривши носа, шмаркнув на обидві ніздрі і гайворонім крилом козирка кивнув на світлошпаристі двері; священик на паперті розвів руками, його відіпхнули, як відмахуються від диму, крайній сержант гикнув зо сміху на слова покаянної: Царю предвічний, сине Давидів, побережи тих, що співали тобі осанну; два єфрейтори запхнули священика до кабіни, звідки бачив: від біготні гасне полум’я на латунних під образами свічниках, рукавиця з розмаху штовхає царські врата і, ліхтариком обсвічуючи стіни, шукає утеклих, молодші жінки зриваються на прокльони, баби тісною купкою плачуть одна одній на плече, — і доки солдати висаджували їх на кузов і минувшина мертвіла теплом покинутих голубиних гнізд на дзвіниці, ліхтарний квач гасив зелений лампадний мерехт над розп’яттям, сновидна втома падала на маловірів від уклінного чоловіка край Гефсиманського саду, пісок холоднів під сандалями римського легіонера зі списом, на вістрі якого кров скам’яніла від оцту безліччі зрад, — і голосу молодих на вінчанні не буде чути в тобі, і служка над головами мирян на таці не понесе порізані для причастя проскурки, і відтуманіє іконне скло без поцілунків жінок на Великдень, і побільшає сліпих атомів під безпритульними небесами, — скловата жаху сверблячим вогнем заштовхала крик до закапелків безсилля, що отруїло ближніх на декілька поколінь, — і відлунали дзвони, і відхлипало дитя, при хрещенні скроплене свяченою водою, і над розтоптаними кіотами в осінньому мороці відпульсувала надія, посестра милосердя, — відтак священика пересадили на кузов, солдат штик-ножем дер сухозлотицю на образі, з лавки змітав на носовичок і гиготів навколішки; "повставляємо золоті зуби, братва, легше кирзуху жувати, удобняк"; на автовокзалі в містечку селян відпустили, солдати припалювали цигарки і при кволому спалаху священик встигав оплакати книги в оксамитовому окладі, латунну з кришкою кварту для жертовних мідяків, урочисту єпітрахиль, корогви, що на бакаях важко бухкали об борти; за будинком культури з туману виринув довгов’язий директор музею, гундосить: кращі культові предмети комісія відбере на показ, решту знищить шляхом спалення, — за нинішньою покорою бачився гнів сельчан, чиї душі дозволив скривдити, мабуть, царство небесне все вищає від землі: восплачте, пророки, сини Божі, ви відтерпіли лукавство, ви знаєте день, коли праведний вітер змете злозачаті обіцянки і посиніють єхидні вуста, пересичені скорботою убієнних! восплачте, пророки, згадайте нас на суді, позаяк ближчає літо Господнє! — звівши комір благенького плаща, прямував до автовокзалу і мріяв довікувати без люті; тим часом на кухні будинку над парком секретар підкреслював розважальні передачі в недільній програмі і жалівся тонкошиїй манірній супружниці, що заварили кашу з цими-го віруючими: клопоти, скарги, понемаш; а дружина вишкрібала пригорілу гречку з каструлі, казала, що мусить на тижні закликати робітників, аби поміняли меблі в кімнаті, донька на виданні, свати на порозі, а в каміні попіл торішній, жах, умивальник тече, лампочка в люстрі перегоріла, йому ж одні державні амбіції на умі, лучче за воєнкома було вискочити, аніж мордуватися отако; муж скипів, кинув газету на холодильник; годі, я поснідаю до наради чи ні! — відшторив вікно і побачив зсутуленого в плащі дядька на лавочці скверу: священик заспокоювався тим, що земля однаково пеленатиме біснуватих і жалісних, віддана людям для захисту, для збереження, владна вберегти від сатанинського перлу в короні безглуздя; отож, скидаючи гріховну коросту, земля ще слухає марнотну клятьбу, більше спрямовану проти миттєвої любові, аніж хворобливої втоми втрат листопаду; тільки на горних висотах зважать попіл найблакитніших крил, і те розуміння щасливим видихом наостанку потьмарить дзеркала безсмертя, гадаєш, ні?

Старий поставив біля порога відро і помітив, як донька у смоляній куртці з білою блискавкою красується супроти вікна і насварює малу, котра проситься з мамою на роботу, незлостиво подумав, "біжи, рознось по народі культуру", згадав літа, коли дурняли працею сторожа на пекарні, дорікали за спротив до загального відчаю перегарних пісень, і подумки вибачився перед Зоєю, що перекинула косу через плече, потерла рутою пальці і каблучком туфлі присунула під двері порожнє відро.

6

З понеділка Андрій почав працювати на складі: відбивав люки вагонів з брикетом і бічною драбиною залазив до рудого курища, де чирвою на обшмуляному держаку обсовував, далі вигрібав паливо в нішу, а трактор-лопата відвозив руді плескачі до асфальтового майданчика.

Андрій облизував пилюку на губах, сідав на чому стояв і дивився, як товариші по бригаді пчихали й шмаркали на обидві ніздрі і несердитою лайкою крили молодого майстра, що забув видати респіратори, — урочиста прохолода вмивала люки за стогоном поїздів, — без поспіху вимітали вагон березовим драпачем і брели в душову, розстібаючи юхтові коміри сорочок.