Щоденний жезл

Пашковський Євген

Євген Пашковський

Щоденний жезл

роман-есей

І

Ти був самотній, як сто вовків, що марно зрисачили ніч, зупинилися вдосвіта, з голодним підвивом, виростаючи над сірим снігом мордами, білими від інею, перегукують ліси і збиваються в ще лютішу зграю; ти, відхекавши тридцять з лишнім літ, помножених на десять чорнобильських вічностей, розгубив відмінності між вигаданим і своїм, проминулим і майбутнім: твоя постійно облавлена письменницька здобич,— мінливість часу, — спрудкішала невловимо, щодалі й далі від тієї пори, коли батько з двома мішками, згорнутими на серп під полою піджака, взяв малого з собою по конюшину: смеркалося, ви йшли повз залізницею, вороння на посадкових ялинах накаркувало дощ, поряд, обдаючи парою, чорний, немов розгодована тюремна вівчарка, проскакував один з передостанніх паровозів, од свисту морозило в п’ятах, ти, й так застраханий новинами по брехунові про загрозу атомної війни, бачив перед собою не іскри, вивергнуті в клубах диму, а намальований на плакатах сивий гриб, постаті в зелених протигазах, канавку, куди, накрившись руками, треба падати обличчям вниз, і тільки батькова спина попереду темніла заступницьки, заспокійливо; ви йшли повільно, щоб першими почути фиркання й хрип об’їздникових жеребців, пристоювали, вслухалися в кожен підозрілий шелест поблизу поля, зупинялися в просіці лісосмуги— била на сполох, скликаючи виводок, а потім радісно патьпадьомкала перепілка, деренчав стерновими пір’їнами на льоту, брив понад канавою бекас, гув повз вухом обважнілий від меду, заблукалий джміль, скрадався короткими пострибами, тріскав сухим гіллям на стежці ще переляканіший, зупинений стукотом діточого серця, заєць, скапувала з голок акації роса, пробігала в кущах спіреньї безстрашна сьогорішна миша; здається, нікого більше, — батько розмотував серпа, простягав тобі меншого мішечка, виходив на рівне, заквітчане, з окрайцями вижатого, поле і присідав, щоб далі бачити в темряві можливу засідку, а тоді махав тобі, — вже навприсядки, занісши руку з серпом для ужинку; ти тільки встигав підбирати пучки конюшини і натрамбовувати в мішок, допихати ногою, щоб більше влізло: оберемки зелені з малиновими китицями лоскотали щоку, нагадували про завтрашній сон, коли в дощ буде зранку корові що покласти, то ж нічого дообід вистоювати з налигачем, замотаним на лікоть, по обочинах дороги, по канавах, бо в яру забороняють підпасати, сльота вмиватиме вікна притишено, однаково, як туман оце витолочене зливою, низеньке, мов тічка цуценят підлащується до нас, конюшинове поле, засіяне тут для помсти, для засідок на сельчан, оскільки щороку колгосп забував його прибирати і чорні валки щодальшого й дальшого відпливу добігали за пагорб, скошена конюшина тліла, гнила, згорала в полум’ї осіннього підпалу, чий дим, здавалось, і зараз нависає над двома згорбатілими, вкляклими постатями, часто заслуханими, немов десь щось потріскує, спалахує, горить, постатями в прошитому щемним, щасливим сюрчанням коника тумані; потім ти плівся позаду з навпіл натрамбованим мішком, таким камінним, що не здолаєш і просіки в посадці, однак, ти полегшував ношу рахуванням кроків і щорадіснішим відходом від уявної облави, думками про телевізор, на який можна встигнути до сусідів; сизий, завбільшки з алюмінієве дно каструлі, екран розгориться помалу і вияскравить твоїх майбутніх персонажів, володарів небуття, бадьорих базік, ударників комсомольських новобудов, життєрадісних передовиків соцзлягання, з одностайними руками і однаково розпашілими, урочистими, мов розпечене каторжне клеймо, мордягами, згодом мило усміхненими з одемократнених газетних полос; а поки що ти згином ліктя обтираєш на лобі піт, лічиш кроки до найближчого стовпа, від одного до наступного рівно п’ятдесят метрів, шкодуєш переполовинювати ношу, коники пообік залізниці сюрчать вічно поспішаючим пульсом пасажирів, соромишся попросити батька зупинитися на хвилю, на голос попереду себе "ну, як там сину?", відповідаєш "нічого", згинаєшся дужче, щоб підкинути вагу на спині, проте мішок вислизає з рук, ви зупиняєтесь, ти непомітно розтираєш ліве плече, під колінами млосно потьохкує, батько простягає тобі камінця, ти замотуєш його в мішковинний ріг, тоді зручніше тримати, спітніла сорочка приємно холодить лопатки, кулак набубнявів незвичною силою, ще йти та йти, — а довічний оскал твоїх облавників розгорається в сусідському телевізорі — низько і моторошно понад самими головами пролітає сова, великим сосновим обрізком встає над пагорбами повний місяць, живично зблискують рейки, густіше пахне полином і викинутими з вагонів, пожмаканими, вогкими газетами, пронизлівіше відлунюють гудки паровоза на станції; креозотна ніч стає нестрашною, немов зіллявши всю тяжкість всіх степових зітхань тобі в мішок, що знову муляє спину, просякає туманом і холодом, важчає, нагадує звіра в завмерлому стрибку, злазить обвареною шкірою, просить, вимолює в тебе зупинитись і трохи викласти злишки, битим валянком товче по сідниці, борсається в двох кулаках гіллякою, що має от-от відчахнутись, смикає по-розбійницькому за плече назад, штурхає в калюжі, підбиває схмелілого взатоки, закайданює ноги в чавунну ваготу, от і ще два стовпи проминули, перекур, батько запитує, "ну, як там?" "та, нічого", "з незвички тяжко...", "донесу якось", батьків лантух учетверо вищий твого, з роззявленими ротами латок, знов гойдається попереду тебе, ти переводиш погляд і знову повзеш очима, немов двома слимаками, по стежці, прохололе за мить волосся мокрими гороховими стручками налипає на лоба, ближче й рідніше згавкують сільські собаки; позаторік, зовсім малих придурків сусід намовив винести й потопити цуценят, щоб не кусали вас на вулиці потім, ви по черзі торбичили ворухкі тіла до рівчака, накидали в торбу каміння, однак, деякі випірнули і шкреблися по глиняному відкосі на беріг, кволі й сліпі, ледь попискували, буцім, потягуючись, прокидалися в сіні зі сну, а старший хлопець біг за течією і відпихав каблуком у вируючу піну, а слідом за собачатами захльобувалась і ваша сміливість, виказана перед дядьком, що сам побоявсь їх топити, переклав зло на дітей і той твій перший тягар вмулявся в груди здогадом про жорстокість, яка перековзує з більших на менших, з дорослих на підростаючих, з віку на вік, поблажливо, довірливо, немов перевірка на геройство, раз і назавжди впуваючи чорною тугою безсовісного; твій мішок з конюшиною хоч і здавався живим, але не плакав приречено, з тихим подзявкуванням, а навпаки, здавалось, ти переловив цуценят і несеш їх додому, туди, під стіжок, де обважнівши од виття й молока, спить, поскімлює крізь дрімоту їхня непрохромлена вилами мати; рука з мішком, заламуючись за плече, починає скавуліти й вивихуватися в зап’ястку, ближчає червоне мигтіння ліхтарів на переїзді — коли опустивши за брамою принесене, саме час збігати "на телевізора", в сінях повно галошів, чобіт, розшнурованих черевиків, м’яких, розтоптаних бурок з розчахнутими блискавками, кімнатних патинків, кедів з прим’ятими задниками, сандаль, костурів, шанобливої церковної тиші перед службою: старі й малі зійшлися глянути на казкове диво, повсідалися на принесених з собою стільцях, мовчки, з притиснутими до грудей кулаками, ждуть, коли господар попід’єднує якісь там дроти, покляцає перемикачем, на стіни спершу бризкне одсвіт розжарених ламп, вигуки робить! робить! а згодом екран виплісне з синявою перемоги механізаторів, комбайни в жнивній загінці, доярок у білих халатах, вартових на сторожі кордонів, через які годі перелетіти ракетам і надяскравій сліпоті, виплісне урочистості, паради, кремлівські з’їзди, передчуття тривалої важкої вчаділості, а потім, вдома, дід, відмірюючи на аптекарських вагах порох, надсипаний на шальку з картонної пачки, забиваючи дерев’яним товкачем пижа в латунну гільзу шістнадцятого калібру, розкаже тобі про шершнів, що восени сідають на лоток вулика і міцними щелепами перекусують підлітаючих бджіл, а, коли перенищать сім’ю, залітають всередину і п’ють, напиваються на зиму меду з сотів; розкаже про різницю між вовчим і собачим слідом, виявлену простим накладанням соломини на відпечатки лап, так, щоб вона вільно лягла за мозолями, про звіра з могутньою грудиною і широко поставленими вухами, про слід самця, більший і овальніший від сліду самки, про гостроту його чуттів, слуху і особливо спостережливості, яка дозволяє на віддалі відрізняти мисливця від подорожнього, запам’ятовувати кожну зламану гіллячку, вчасно перетягувати виводок з лігва і дратувати беззбройного пастуха, йдучи собі галявиною, куди надумав іти, хоч той навприсядки розривається криком; дід розказуватиме про переваги пострілу з коліна, про смак бекасинього м’яса, коли найкраще хутро в ондатр, як викручувати звичайним дротякою лиса з глибокої степової нори, де його й трактором не розкопати, а добрих норчаків немає, хоч сам візьми та залізь туди, вихідного сліду біля нори катма, і ми давай його там мотлошити, — зачіпив гачком, тягни, тягни! насилу пара чоловік подужує і, коли передихують, чути кляцання зубів об дрота; підтягуй, підтягуй! бери за хвоста і, наступивши на тулуб, рубни ломакою по хребтині! та дивись, коли підчепиш за задні лапи до сучка і почнеш дерти шкіру, перевір, чи здохлий, краще переломи йому шийного хребця, бо скільки такого бувало по мисливцях: вже облуплять наполовину, а він піднімає голову і кляц за пальця! дід послиненим хімічним олівцем номеруватиме картонні прокладки, вказуючи шріт,— два нулі, три нулі, чотири нулі, такий вже перековбасить вовка! стеарином з палаючої свічки заплавлює набої і напихає в патронташ, віддаровує тобі стріляні капсулі, пару дробин, стару, розмочалену під дощем, паперову гільзу, та все одно, які б дива й чудасії тобі не розказувались, тебе тягне на телевізор, немов дурного козла в капусту, там безкінечне свято, жарти, пісні, а з погреба під підлогою тягне мишачим запахом і земляною сирістю — проте, скільки б домашнього ти не вигадав, а додоми неблизько: вже й батько перекладав конюшину в свій лантух з твого мішка, вже й зупинялись частіше, передихували довше, сидячи по нафарбованих чорним підмурівках стовпів, місяць сосновою стружкою з рубанка зазолотів над посадками, вирізьбив кожну травину на обочині, кожну калюжу, яку перепірнали налякані кроками жаби, ти загубив думку і впевненість колись дочалапати до брами, за два роги, задки, дотягнути скинуту ношу до хліва і витрусити в кутку на підлогу; зустрічний поїзд примушував заходити в посадку, де ближче до села смерділо повальним смітником і сморчковидними грибами під назвою панна, смердючішими розкладеного собаки, і, не знімаючи мішка, ти опирався спиною на дерево, блимав червоний ліхтар на останньому вагоні, можна знову йти й забувати через десятиліття розказане батьком: про пожежну бочку, пофарбовану вохристим, повну дощової води, поцяткованої чорними, стриботливими, як коми першокласника, найпростішими пожильцями; тебе дивом помітили і встигли витягти з посоловілими очима; перехилившись, ти бльовкнув туди, залишивши на поверхні білого картузика, яким ловив водяних бліх; тобі впам’ятався тільки початок телевізійної ери, страх за рідних, за близьких, котрі приїздять ненадовго і тільки роз’ятрюють тугу, бо може прощаємося назавжди, страх за розгублену з сливовими очима корову, за нещодавно розведених кролів, що петлюють молоду кукурудзу і гупають задніми лапами об підлогу клітки, страх за підмурівок нової хати, біля якого доведеться впасти, простягнутися ниць і наслухати вихор ударної хвилі, що корінням дерев зриває комини і дроти, котить залізну бадю, де вимішували цементний розчин, завалює в хліві телят, зриває з петель браму, трощить збиті з ящиків кролячі клітки, заплющуйся, пригинайсь, зараз вогняні зазубні дернуть і підкинуть дахи нахромленим на граблі сухим листям, — йти з мішком, нагинці, в напрямі до безпросвітного злидарства, кроки повільніють, меншають, мов масштаб пройденого на карті, батько мовчить, ноги ватніють, тіло зростається з непосильною вагою, йти, по-блошиньому намагаючись вистрибнути з водяної товщі, йти додоми, в запах ясенового жару, підгрібненого в кубаху печі, щоб через кілька десятиліть, в умовах ядерної холодриги, прокинутись і почути себе самотнішим ста вовків, що з голодним підвивом збиваються в лютості зграю; того ж літа, опісля крижаних дощів, ви збиратимете навильник за навильником ячмінь на покосах: немолодий вже батько закладатиме копицю, ви з братом стягуватимете жниво на широкому брезенті, мама з тіткою підгрібатимуть на стерні колоски і підноситимуть граблями на купку, і, коли ти забуватимеш обставини краю, відсутність серпневих запахів нагадуватиме про них, копиця підростатиме помалу, немов виглядаючи ту пору, коли скінчаться колгоспні жнива і комбайн підкотить до людських городів; батько, збиваючись з ліку, раз за разом перераховуватиме, скільки на його пам’яті спорожніло, опустошилося хат, скільки тутешніх виїхало, вимерло, зникло, та їхні прізвища нічого тобі не казатимуть, буцім дитині на старому, закущеному безом, цвинтарі — перележане колосся вигублюватиме зерно, навильники соломи вперемішку з бур’яном доведеться закидати вище й вище, а потім копицю накриють вільгою отавою, накошеною в садку, від надвечірнього світла стернь стане ще порожніше в спорожнілому до лісу хуторі, сирітська тисячолітня тиша вмозольніє в руках і ти подумаєш про сумну долю краю — обмолочувати після всіх! — чому так сталося, що нас випередили інші народи, котрі шістдесят чотири роки тому вивозили звідси урожай, а тепер подарували нам буси цивілізацій, дзеркальця загальнолюдських свобод, рівність і надію на одцвітання? чому ці скромні трудівники бірж, що самі не сіють, не жнуть, але й не ходять в одежі із білих лілій, так посмутніли від перспективи, що ми прийдем і поцікавимось долею вивезеного, — і вперше, так чемно роззброїли третю по силі країну? чому історія повторюється тільки в тому, що наші річки за тисячолітнім звичаєм зсукуються в мотуззя работоргівлі, племена дикуніють, юрби вклякають, черговий цивілізатор наказує помахом всохлої, як жаб’яча лапка, руки, і валка, вщасливлена тим, що не добили тутай, з однієї безнадії вирушає в іншу — але нема тобі відповідей: і хліб стає прісним, і вино загустає на жовч, у чорнобильському безчассі ти між покинутих і забутих, немов ягнята в зимівнику, в щовечірньому телеепосі ти не побачиш і пригорщі викраденого зерна, навпаки, тобі залишать докір, зрідні тому, який полишали єретики висповіданому за потаємним обрядом, вже вготованому на згин і оздоровленому випадком, тоді його чекала ендура: молоко з товченим склом, — виздоровілий не мав права вижити після злого причастя єресіарха; цього літа закривають останню лікарню на десятки ближніх хуторів і сіл; твій дід, обкрадений змолоду, розкуркулений з родиною батьків, після висилки мусів за чесне слово віслючити на колгосп, працювати їздовим на будівництві дороги, з свого хазяйського минулого винісши відразу до лайки, пристрасть до полювання і звичку змовчувати, на бузувірства влади маючи одне знаття "банда!",— він так і прожив притишено, відпущений ними не з милосердя, не з похмільних лінощів убивати, а згідно замислу витонченого, задля примножєнь загроженості й самоти, тієї приреченої, глибоко захованої і всепам’ятної тривоги, коли щоранку, щомиті, щодня до тебе постукають, аби знову забрати; а до того, що б ти не діяв, куди б не поспішав, ти розноситимеш повчальну безсилість, необхідну тій владі, немов розпач жертви маньякові; твій батько замурував молодість і зрілі літа в стіни п’ятнадцять літ будованої хати, у виживання сім’ї, в риття фундаментів, у босий заміс каланичної глини з кінськими кизяками й половою, в могоричі допомагальникам, у щось більше самого будівництва, котре в умовах тодішнього села означало двожильну каторгу: скільки потрібно виміняти, дістати тієї дерті, щоб вигодувати тих бичків, які, здані на заготпункт, обернуться цвяхами й шифером, цементом і цеглою, лєгарами, фарбою, дверними коробками, скільки треба було притарганити назбираної на осінніх полях кукурудзи, мерзлих цукрових буряків, скільки необхідно крутити січкарню, сікти в кориті оранжеві гарбузяні половинки, вичесані від бубок, тягати лантухи з гичкою, впрошувати когось підкинути з хуру соломи на підстилку, обчухувати залізним згреблом і припинати теля в провулку, кописткою розмішувати йому тепле пійло, забілене кисляком, заводити від спеки в хлів, несучи припона на довгому гримотливому ланцюгові, поправляти в яслах лизунцеву сіль, підкидати на ніч свіжого сіна, прокидатись серед ночі й слухати, чи не бутить корова, і виходити в холодний морок з ліхтарем, ждучи нового отьолу — тільки після сорока років він зміг заочно здобути освіту і працювати так, як йому призначала доля; і, коли загальна праця здармувалася й комашиньо змаліла в ядерних льодниках, ти на їхніх терплячих, неозлілих прикладах зрозумів просту й вічно спраглу повторення істину: про неможливість витруїти богоподібне з людини, якщо навіть така людоїдська влада, докладаючи надзусиль до перетворення біомаси на подобизну самої себе, безсила була зробити з господаря розбійника, з душі, розтопленої на похвалу свічок, на великодній віск — велетенську тремтливу ропуху, що з прочинених сутінкових дверей зненацька вплигує на поріг хати; коли ж заявились цивілізатори, принісши такі звуки, як "людство", "права", "свободи", звуки, вигадані, аби приховувати попередні злочинства, виправдовувати попередній скотинізм, ти зрозумів дещо з того, як підозріло усунулись людоїдські порядки і, замість поновлення справедливого, основ співіснування, світ загелготів щось неримське, мов щойно підгодований ґерґол, і ти остаточно переконався в різнознаковості досвідів: для нас виболіле, для них смішне, для нас насущніше хліба, для них знехтуване навіки, для нас щиріше од сповіді, для них відразливіше блюзнірства — то ж кому кого рятувати? запитував ти, співіснуючи серед своїх, що працювали в святій доброзичності на себе й на вічного злодія; ти запідозрив, що прифургонені сюди гасла, піддемокративши попередньо закатований грунт, здатні плодоносити незгірше притарахтареної сюди в кайзерівських вагонах комунії, — приходь і збирай, все обрушене, все лежаче, немов покинуті райські сади, забур’янені вище пояса, приходь і бери, тут кругом демокрадія; коли вже нікого ніщо не обходило і вибрані носилися з собою, як вдоволені ідіоти з нічними горщиками, ти, ленмаючи певну природню пам’ятливість, вирішив сам пригадати дещо і дещо співставити з огляду на небувалість реалій, таких скупих на каяття, мов наново сфабриковані вироки; подеколи, правда, ти збиваєшся з розповіді — чоргнобильське літочислення так ущільнило час, що слово записується за пів літа, доба налічує по триста шістдесят п’ять годин, поки ти спиш, сонце латунним дзвоником десятки раз перелітає обрії, будить з летаргічної дрімоти, по кілька днів минає, аби пригадати попередню мову, розім’яти суглоби на турніку, ковтнути чаю, з гупання яблук і запаху сирої шкіри на ціпах здогадатись про пору року; по декілька тижнів іде на те, аби назбирати сушняк, розігріти чорнило в чайнику, добути на полюванні козла, вичинити пергамент, і ось ти продовжуєш: якщо доля тебе позбавила найпекельнішого страху і третя світова війна, — сотні зсаркомлених в атмосфері, попід землею, в воді, осьо під боком вісімсот одночасно, вибухів, — триває без обміну полоненими, без обліку жертв, триває так ненав’язливо, мирно, так навально й всезнехтувано, то вона має щось на меті, щось більше всезнищення, панування, цих альтруїзмів, покинутих на самовтіху благодійним фондам, щось неозначене досі, і чомусь саме тобі, недомореному, недовченому, недовикупленому з кріпацтва спало на гадку записатися в безіменні графітові стрижні, вартувати під грубою дотліваючий жар, затикати димохід шибером, а самому стелитись крізь ніч, літописніти одним з непересічних димів вітчизни; якби раніше ти не каторжанив на лісорозробках прози по шістнадцять годин на добу, не списував руки до кісток, не звозив підводами бересту, спотріблену на перегін дьогтю, не здогадувавсь про початки марнот, не встеляв сторінками крізь мглу манівці і дороги своїх заблукалих героїв, ти б, узрівши буття, розпорошене на смертоносні частки, змалів на вошу в тюремному, скрученому сувоєм здьору, матраці, який несуть на прожарку; ти б уподібнився розкутим, хитреньким, до виродкуватості хихотливим мистцям, чиї очки так хутко-хутко пострибують буцім нулі в машинках для ліку грошей, або змушений був би зважити на мисткинь, які народились позбавлені цноти, а потім всеньке життя відвертим бісерним стилем горювали над втратою дівочості і закликали в свідки людство; а так дечому ти звідав ціну, — крім гаманців і гінеталій їх ніщо не печалило, — а так тебе іноді одвідує сто минулих злопригод, сто невдач, сто наївних надій, сто соромітних соромів, сто перешитих з одного лантуха торбин висне на шиї, в згинах ліктів, на плечах, приторочені намертво, мов обов’язкова амуніція парашутиста, скинутого в безвихідь; і, навіть, якби ти втомився писати, поїхав велосипедом на рибалку, по першому снігові вибрів на полювання, твої торби напиналися б вітром і в умовах гравітаційного вакууму піднімали б тебе незгірше вітрил, і, скільки б ти не мовчав, не дивився з жахом униз, вони б за звичкою злиднів до співчуття ділилися б з усіма зустрічними, кричали б стома роззявленими ротами, а ти б ледь встигав записувати, чорнилом спогадів на лейкемії тривожних, чистих і виплаканих днів, розпростертих далі обжитого обрію, далі богопокинутої всіхньої уяви, ти б писав серпнем, знемогою, судомним бажанням жити, відчаєм диких звірів, що ламаючи ноги, кігтять, копитять, гребуть лісові дороги, лази і просіки, вже охоплені пожежею; ти б перемірював простір косинцями відлітних птахів і звідомляв сутінь, простерту й роззявлену ліловими ротами риб, на скільки вимерзне, зменшиться повітря до ранку; ти б умочав своє школярське перо в чорнильницю комина і переучувався писати на поклітинених аркушах грудневих полів, обзиваючись до пустелі зрозумілим їй давньогрецьким з альфа-бета-гама променів, воланням усього й тростини, сколихнутої вітром; ти б обома руками, похапцем, постуляв розгойдані брами, зачитані книжки, і, осідлавши дорогу з нахиленою шиєю мосту, здибив пагорби, підкопитив біду, віднадив затемнення від околиць; ти б розказував про наближене кривавими деснами закапканеного бобряки, що обламав різці об сталеві дуги, чує кроки мисливця, кидається з боку в бік, замотує потаска на прикорінь і, безсилий перегризти лапу, м’яшкорить оголене сухожилля і косує оком, — і кожен спогад би пропікав різучою міткою на залізі, — ти б з відчаєм переярка, проваленого в морок і затхлість вовчої ями, нахромлений на кілок висповідував зіркам у калюжі крові щодень і щоподих чорнобильської зими, і так само боявся бути почутим своїми вгорі, що розпалені хрипом, оскалюючи зубиська, походжають кружкома і натрушують снігу в провалля; ти б дотягувавсь до читачів корінням рудого лісу, заритого в могильні траншеї, ти б зашіптував полуду, шепелявив повінню грунтових вод, що підтоплюють реактор, аж смердить смаленою ганчіркою, котрою знімають каструлю; ти б, зашпиливши глицею туман, мов респіраторну марлю, повідав улюбленим, ближнім про зміни якостей речовини, гемофілію долі і корінь сокири, зрослої вище безплідного дерева, але присутність розуміння відлякувала дужче зримих і намислених збожеволень, страхів, закрадалась поміж невічні радощі телездебіленої юрби виттям з четвертого антириму, і ти, побачивши сутінь совдепу, випеченого з урожаю тридцять другого року, розквіт телевидовищної ери, — відтак місце першого посів хлібний міф процвітання, — ти зрозумів задоволених і одійшов од літератури, як відходили з обжатого поля, несучи за пазухою три колоски, став мисливцем, рибалкою, димом вітчизни, одним з невідомих графітових стрижнів, протягом в електричках, і від імені навстіжних дверей обізвавсь голосами, доторками, сліпотою непомічань тих, що входять і тих, що вийшли.

Зачни з дитинного: з віри в прочитану сторінку, з шелесту перегорнутих назад ночей, коли малий, з підібганими, як закладка, ногами засинив, уявляючи зоряну глибінь над хатою, неісходиму, незміряну, склепну пітьму і пронизливу безсмертність світла, що вирушило до тебе від зір мільярди років, пришвидшених мільярдами чекань зустрічі тому, повз тривогу і співчуття заблукалих астероїдів, на мить торкнуло, замружило зіницю планети, і, поки ти закутувався в сон, слухав поскрипування кватирки од вітру, висіялось чистою свіжістю, мов свяченою водою з кропила — за межі сонячної системи; малим ти мріяв про зорову трубу — спостерігати опівнічну велич зір, а при денному освітленні оберненим кінцем приладу розглядати людей і бачити їх у дещо змалілому, але чіткішому од природнього вигляді; ти мріяв пізнати простір, віддалене на світлову неуявність життя, мовби вдихнути матіоловий туман галактик, ти марив космогонічними теоріями, перечитав наявні в сільській бібліотеці томи й брошурки по астрономії, пригадується, батько виписав тобі журнал по авіації і космонавтиці, та всі ті формули і малюнки мали з величним безсмертям неба стільки ж спільного, як зменшений обрис людини з її таємничою сутністю; тобі бракувало математичних знань, здогаду про тяжіння, що приземлює всяку земну істоту, аби податися першим шляхом; ти став роздивлятись людей, перейнявся суто літературними вправами, потаємно для себе маючи на меті пізнання пристрастей, характерів і, звідти, з нелінійного тлумачення часу, пригадати дитячий подив нахилених до тебе зір, чиє мовчазне чекання, ти певен, жде здогаду про себе з родинних почуттів, інакше звідки ця суворість, ця засоромлена тривога, наче б мають щось наказати, застерегти, та син давно за порогом, — буваючи в містах, бачить приїзд виставки комп’ютеризованих динозаврів, гортає газету і на енній сторінці, після амебного розплоду подій, перечитує статтю про відкриття античасток; якщо ти не жив на початку світу, в добу романтичних рептилій, або не лишав відтиск долоні посвяченого в мисливці в альпійській печері, то необразливо жити в добу практичного доказу: світ , з його сліпократіями і вселютіючим здичавізмом , невипадково печерніє , недарма волає , не без вини кровопінно шкварчить , як від від головешки в оці; пришвидшений мерехт останьостоліття зіллявся в грізноабсурдне видиво, — започатковане розщепленням атомного ядра, розкладом великодержав і владожадобних звичаїв , століття, без надії на видужання, досі судомиться лихоманно, то з кощеївським скнарством збирає знання на вістрі інтернетної голки, то в наркотичному ступорі чманіє від зміни самообманів, мерзенств, то втішається обайдужінням у гиблорадісних прогнозах, то провіщає еру всевідань, багатств, блаженств, але однак чамренне; й перезнавці й гавканалітики, і найзапальніші футудристи доісновують у вимірах покинутого без відповідей часу, що залишається, мов нерозкритий злочин, і тим тяжіє над майбутнім; заважаючи їм признати, що богоборність не зборена! владорозум пекельнить їх! і, велетенськіший велета, самоосліп триває.

1 2 3 4 5 6 7