Камю, він сказав, що й на нього накочувало щось подібне; і все миналося, причини звивались попереду, наслідки одбігали в позаминулі століття, ти запитував у пітьми, чому доля терпить нікчем, так довго, немов аж благоволіє ницості? в спорохнілому домі, в цвілізаційній обжитості відповідей нема, та й самі запитання стають міфами про міфи; ти бачив: людини лишилося з пригорщ для попелу— і що тутай, що там: однакові осквернителі, та й прах однаковий; події вилуплюються для того, щоб засохнути курчам, ніщо не долає писклявого віку; нові свободи всього лише початкують новий вибір, лише райдужний, з аміачною задухою безплатних громадських срачів, подієвий мерехт, лише звичку до нічого; спостерігати громаддя праху, то з литаврами, то з плачами, знелюджене, всепоглинаюче і безслідне дійство, і, скільки б ти не дивився, скільки б не пробував назвати, тугою втраченого пробуючи передати справжність всякої прохолоди, перепочинку, миті, виходитиме з-під пера, здебільшого сага про сажу, ніщо про нікого, а згори просіватиметься безплідне, вимучене, як злягання мерців, розбуяле в обітованності міфу,— процвітання, і, коли засипаний по горло, беззвісний громадянин зненацька, спрагло, немов помираючий безсмертя, запрагне сліду, плодів, будь-який плід стане тягарем обов’язку, клубком тривоги, непосильної, мов прокляття; процвітати і гинути, звільняючи обшир, стільки спраглих економічного розквіту, пелюсткової легкості, розкутої цноти, нарцисичної суворості розіллято в грайливому ефірі, скільки мудрих і впевнених зафільмовує щозбляклий цвіт, стільки прекрасного в нічому, що й нікого упізнати по плодах, запитавши: нащо Богові така парафія? збіговисько хитровірів, мета яких: обдурити покликання і занапастити домовину. Надивляйся міста, немов вирви в поросі, від п’яти збитому й піднятому обтріпуванням сандалів, заклики до чогось, спонуки, а подеколи й відлихварені в кредит цілі філософські кредо; ти вчора вітався з Ноєм, він повідав, мовляв для тебе і ще кількох, та ще декого, з перепустками типажів, заброньовані напостійно місця, гріх печалитись, тільки час від часу, іноді, в зручний, бажано в чистий, понеділок треба надзвонювати, обзиватися в адміністрацію, пливеш, чи ні, бо на сей раз всі довідались, прямо на пристані збудували курорт, поназвозили філістимлянських блудниць, в казино крутять рулетку на квиток, преса, пропивши відрядження, перейшла на підножний корм і вже об’їла худобу в трюмах, найбільш забобонні приймають резолюції з вимогами про потоп і створюють лоббістські групи в конгресах і гідрометцентрах; поки ти випив козиного молока й простягнув прабатькові кварту, віфлеємська зоря знову наблизилась до Землі по розчаклованому колу,— щоб узріти: що ж трапилося з людиною? відколи відмилосердніла віра і пристрасті поколінь закопали талан та таланом, людина спотворніла в жадібне, споживаюче ніщо— і демволодарі ґзяться ненажерніше тиранів; розкуті, спортивно підтягнуті, взірцево свої, та якої б схвильованості за долю нас не навчили їх поплічники, в горлянках кавкає пересит, як вода у стічних решітках катівні; прірва між князями й смердами поглибилася знадливо; на відміну від недавніх потрясінь, більшість відає, що творить і нагадування про верховини приймає за брутальний виклик— процвітаючи, ніщо прагне недоторканості й невловимості, рівновельможної зі смертю; мистецтвознавці в розпачі— це модерн, чи це постмодерн? оце відморожене всихання м’язів, ниючий свербіж у кістках, пора по суглобах відсікати кінцівки, щоб припинити ганґрену,— так це модерн, чи постмодерн? ніщо з уважним маніакалізмом нумерує, класифікує, заганяє в комп’ютери спокій злету, вигероїнює з нього наркотик зречень і ступає в невідомість досвітнього тисячоліття; ти повертався з дороги, жалісно, жадібно непритомно спав і щось казало до тебе в пітьмі й безчассі: життя стає справжнім, коли жнець, перед виходом у поле, звечора назублює серпа, тиша, немов сосна живицею, наливається таїною прямовисного зросту, стрімкішають гудки поїздів, коротка липнева туга вістить середліття, світає, струмінь молока з полегкістю пінить дно дійниці, пастух пригадує смак помідорів, коли підлітком, простеливши мішка на стерні, полуднав і впівока дивився за чередою, все невимовне диво, мов вулик, що світиться всередині гречаним медом, акумулює струм нескінченних зусиль, звичку до перетворень у якість безсмертного: рука з пером так само прокреслює ніч, як і прорізана блискавкою сосна, що скорботніє бурштиново; смиренна, похилена колоссям, безберега німота здогадується про доречність і спам’ятовує себе раніше, в доолюдненому часі,— і слово, зчорноземлюючи папір, мов повертає муку з помолу в болісні сподівання сіяча, туди, звідки розвиднювало наокіл відборгованим існуванням, позиченим до пори, коли життя стане справжнім, як переджнивний ранок, коли серп ще подрімує під стріхою, та знеболена названим вічність прозріває вночі і, низько схилившись над хатою, світиться стиглим, м’яким стеарином антонівських яблук, де кожен всихаючий корінець, кожна ляглива зіниця ґнотика мріє заплющитись, придмухнута вітром, і, позбуваючись чистосердного тремтіння, ковзнути в траву, обважнілу від роси і снива, і ледь чутним відлунням душа обзивається в тобі, що час уставати; іноді ти безсилів так, що не міг ні здогадуватись, ні писати, мов переводити подих під водою, ти забував Бога, як благість дихати на повні груди, крижана каламутна судома наливала по горло легені, немов дві охололі грілки пообік трупа, сердце спинялося й зціплене нило, мов кулак від удару в стіну, зневіра, мов ураніти, просіяні на камінь, обтяжували тебе однією смертоносною присутністю, та щось всесильніше, чесніше чеснот, правдивіше правди, бо обоє вони, якщо споріднені з людиною, вже передбачають наперед протилежне, щось дитинне, розгублене спросоння й щасливе від рідної руки, котра поправляла ковдру, щось обнадійливе, ти не сам, не покинутий, не безпорадний з притиснутим обіруч страхом, як м’яким зайченям за пазухою, щось співчутливе, проникне, тишею і розумінням схоже на мовчазну сільську бабцю, що одним поглядом вмилосерднює від тривог і нагадує осінь, щось віддаленіше далини, ближче останньої сповіді вмивало від чорного поту лиховість, образ, предчуттів, погорди і, голосами всього сущого воскресивши світ, наказувало писати: скоріше записувати віднайдене, ніж вигадувати присутнє, скоріше чиєсь, ніж власне, під дією стронціанітів мембрани мозкових клітин тоншали і нагадували крила осінніх бджіл, посічені і чутливі; злиденство, в якому ти жив, непорівнюване з тюрмою, з сумою, об’їдками митарств і черств’яками вигнань, це було дистильоване, чисте, без надії на приробіток, ниюче немовлям, живодерне злидарство, зрідні виглядинам і безсиллю допомогти навколо юрбиськ жеброти; злидарство зціплене, безутішне, без понюху знеболення, незриме і всепроникне, тоскнохолодне на доторк, мов спирт на ваті, котрою протирають шкіру перед тим як скальпель розсіче живота; злидарство натхненне, покликане, професійне, доленосне, таке, що збридило поглумом і втомилося виживати, знаючи, що не годиться князеві йти в свинарі, священикові в каналізатори, письменникові в гімнороби, сплутувати ієрархію смиренністю паче гордині і розчинятися в звичаях свого часу, буцім жаба в негашеному вапні; ти писав просто так, не за грошву й не за славу, на випрошеному папері знайденою ручкою з погризеним ковпачком, писав, немов би залатував на бджолиніх крилах дірки, а в години перепочинку благословляв банкірів на гіперінфляції, мов слідчий, що підкладає хабаря і викриває всесвітні змови, дзвонив, довідувався в секретаріаті ковчегу, на коли там призначено потоп, остання сподіванка на дезактивацію вітчизни, і, втомившись ждати, посилав своїх володарів, як старих циганок— з торбами: пройтись по селах, по хуторах за курми і розвести підсобне господарство на монетному дворищі, а, коли сито за ситом підуть золоті яйця, чесно й неоподатковано, профілантропити їх на літературу; бо інші бюджетні надходження осідають в іудиній сумі, а той, як відомо, і миро Господнє ладен був розпродати і з прибутку фінансувати тих, що завсіди з нами; і в тій сумері грошики за армади літаків, за рівні, догоризонтні, мов солома після комбайнів, копичища танків, за авіаносці, продані поштучно і на вагу, за стільки снарядів, що можна змести, як павутину, сутінки з лиця півсвіту, за стільки патронів, що мона перебити на льоту всі злочинні з кажанім писком думки на світі, та зиск поглинають ті, що завжди з нами, та ще світові борги, виявляється, ми невчасно проплатили транспортні послуги, кораблі й ешелони, якими звідси вивозили пшеницю в голодний рік! тепер набігли проценти на проценти, чи хочеш, чи не хочеш, а плати, призначай у себе в країні подушного по сто відсотків, дванадцять лишай на ліквідацію наслідків, щоб на Заході мирно спалось, то ж, якщо наших достойників запитаєш про культуру, очки в них збискують і займаються, як у шлюх від непристойного натяку, з катерининським кобилячим сміхом вони похвалять вас за брутальні жарти; коли гроші і підлократія приневолять собою все— від нацюцюрників до виборів— в поколіннях наступних зродиться інша полярність: терор і терор, удосвіта, на злеті літаків, недалеко від смуги, звівшись на ліве коліно і перехоплюючи повільне, важке, нажерте, дюралеве черево в стінґерівський приціл, терор і терор у вестибюлях телецентрів, того вечора охорона замість звичних панцерів отримає жилети з пластиковою вибухівкою, а мікрофони гахкатимуть в пельки єресіярхів, зірки політичної естради з підвивом, напівприсівши в сяєві прожекторів, зриватимуть з себе труси і запихатимуть ними співучі уста, щоб не лопнути від ніжного крику й жаху, вцілілі побіжать вішатись на унітазних мотузках, вода з лету в Лету відсурмить, відспіває приречених, незгірше охриплих плакальниць, по людських хатах екрани спершу почервоніють, наллються кров’ю раптового страху і з сичанням погаснуть, немов циклопічне око, прохромлене ще димуючою головешкою; по зовнішніх тоталітаризмах запанує, злютований, уєдино тоталітаризм внутрішній – тоталітаризм відчуження – і його надщастям, надрадістю, його надлюбов’ю і серцетрепетом буде: вбивати, вбивати, терор і терор, одних проти одних, усіх проти всіх, срібного віку проти стронцієвоґо тисячоліття, розгодованих міфів проти самого процвітання, і сверблячка останніх імперій мине, немов чиряки від припарок на невсилючому місці; терор і терор, за твердженням тодішніх дослідників спровокований, викликаний тотальним примітивом, відсутністю вічного, зокрема й декількох десятків тисяч слів, записаних за прозовим звелінням; терор і терор, ненависть натрію до води, понадкласова ворожнеча між колискою і домовиною; терор і терор восьмисот зхіросімлених з чорноблереактора бомб, що міражними дирижаблями, нехтуючи ППО, зависатимуть над столицями і тісними вуличками вздовж причалів, куди посивілі натовпи побіжать топитись, та в мить над’яскравого вибуху вона перетвориться на рідке скло і, скам’янівши, зведе нанівець потребу в акваланґах і пароплавстві, зате між Африкою і новосвітнім узбережжям влаштовуватимуть щорічні конкурси ковзанярок; терор і терор, об’єднані миротворчі сили власночобітно, мов крейдяні мітки на плацу, затруть кордони, щоб не наврочувати ще більшої напасті, а внести в лави зловмисників захват перспектив і по одному переловити роззявлених, чорноротих; але не так-то сталося; потрапивши під заборону, насильство стане модним, як спорт, подасть заявку на олімпійські ігри, порятунок зноситься, немов посічений міллю комір; занафталінені обивателі мріятимуть знайти пекельний пристрій, як загубленого гаманця, главарі світу вербуватимуть для себе й своїх сімей добірних, накачаних нуклідами, суперохоронців, гарантів безпеки на відстані бета-променевого кола; вечір наставатиме, як облапування повітря сліпим, як наближення до суті дороги, як марнодія проти безнадії, накликаної вичерпанням попередніх дій, малокрів’ям історії, а головне знікчемненням і неспроможністю до високого, "і висоти їм будуть страшні",— терор, як засіб антикультури, утвердивши свої цінности на рештках людських ціннот, стане панівним, незборимим, незаперечним, із періодом піврозпаду тривалістю в тисячоліття; а поки що науково-фінансова цивілізаційність, втративши силу співпереживати, і пошановувати життя, кидає на масовий прокорм свої вітамінні добавки міфів із квітучого проминання, аби заткнути тривогу окремих вершників, піших одинаків, що загубилися в неквапних розмислах, вкриті курявою з магістральної траси; спочатку відмовились жити і щось означати слова, стільки охочих до пустослів’я огиналося по світах, стільки невиказаного розпачу ятрилося в розстрільних стінах, подовбаних так, ніби на них дерлися з обламаними нігтями; надто в імперії, де навіть камінь, креснувши хмари, прометеоривши виднокіл і набачившись дива й пітьмави більше, аніж за всю свою мільйонолітну блукальну темряву, вирячено, безголосо кричав і пар валував позад нього і його засторог у морозному надвечір’ї над обрієм; тут всякий, проїхавши обшир туди й назад, занедужував графоманством, поспішливим називанням безлічі простих речей, що, перш ніж відкритися і дозволити дати назву, благали любові й цноти благоговінь— і таїна відкрилася б словам, як поглядові; тою недугою карались найперш віршарі, присягали над трупом, щоб розділити прокляття з малими світу, демонізувати побут, стосунки і почуття, поетизувати безмірність, називаючи криве прямим, вщент скарлючене гармонійним, а збоку, напохваті, банда естетів, аплодувальників і сівілл похвавлювала ауру трагісу,— це наша надія, це наше все! а ще поодаль, за окремими столиками, в прохолоді судійствували старійшини, священнодіяли академісти, всі ті, хто, надихнувшись непродихним, мавзойлєнінним труп’яком, ішов ним захоплюватися з кафедр і газетних шпальт, ішов закликати на риття траншей під чорнгробиль-станцію, під невгасиму морильню всім, ішов додебілювати заголоджених і застраханих, зашуганих селюків, що ховаючи під інститутські лавки ноги в подертому, білою дратвою залатаному взутті, мріяли чимхутніше вирватися по відро картоплі, банку сала і слоїк консервованих огірків, і дивилися на професорів благальними, в отупінні закляклими, немов перед обухом, очима; де тепер віршарі, коли за блазнювання ніхто не платить? попередньо, виховуючи з них людей, ти робив всеможливе, вчив переходити вулицю і пити святкові трунки з фужерів, а не бульбенити з горла і обливатися "вермутами" до пупа, ти навчав їх розважливості, простоті, вчив цінувати великі і вічні справи, полювання, рибалку, вірність собак, діалоги наодинці з собою, вціджував гідності замість вина, ждав, коли виростуть, тобі поменшає смутку в знудьгованому сторіччі, слухав кінські, жилаві, вдавано трагедійні, голоси, всоте перебрехані походеньки, слухав і знав, що вони не вміють ні дякувати, ні плавати— і так, бачиш, сталося; ти запускав їх, немов повітряних драконів на пострах вороння, і, каблуком наступивши на мотузяного хвоста, вчив шанувати висоту за те, що вона вільна й істинна з часів Аврелія; вчив угадувати силу вітру по газетних сторінках, що там, внизу, тремтять і вириваються, як школярки, з млявих старечих рук політиканів; вчив пролітати над списами звуглених лісів, балансувати між тюремними вежами, на хвилях розлунених стрілянин перековзувати через фортечні мури, втихомирювати бунт шаленства, невтомно дбати— та вітер злощастя виривав мотузка з-під ноги і здирижаблені слимаки виривалися у вседозвіл з гучним карамазівським гаслом, а, коли, донесхочу налітавшись, начухавшись об стіни свинарників та об весільні столи, приземлялись на сусідньому полі, замість "вітаю!", ти чув кнурячий щасливий хрип, відрижку амбіцій і глупства, радість віднайденої подоби; під енну пору загнулась совдепія, віршаві скисли, довго і безпробудно плакати і пили, похмелялися і ридали, відчуваючи, що це востаннє, та й це механічне дійство, зрідні тому як трактор жере й випахкує з себе солярку, тільки посилювало непотребство, тепер злютоване в непохитну манію розбагатіти; народ під ту пору приколисано, провіршовано, вчаділо спав, до краю знесилений і забреханий, напівживий, скоріше ніякий, ніж схильний до видужання, нещасніший сироти, згорьованіший вдови, зраділий відвідинам ворога, як обіймам брата, а хижість нових експансій приходила за вовчим звичаєм— трапляється, що старий вовчара виманює з села собак, при повному місяці качається на прилісній дорозі, заграє з ними, щулиться, підтискає хвоста, то відбіжить недалеко, то знову наскочить, дурнувато пострибує на чотирьох лапах, схиляє голову до плеча, падає в пилюку і буцімто висікає бліх, а сам прискалено, украдьки стежить за собачам, що от уже і повірило, от уже і признало в ньому свого, біжить обреп’яшене, дрібцює до узлісся і ще не встигне задихнутись від лютого духу, смороду лігва, зіпрілих хащ, не вспіне з вереском кинутися назад, як чотири різці бритвенно, смачно перекусять шию; організована спортивність, користуючись легковірством демокракал, вигризала загальну власність, на яку горбатів, гнувся, надривав пупа безневинний громадянин упродовж дармового століття, потім спортивних молодиків вкупі з їхніми касами і приватизованим добром прибрали до рук статечні дідки з непохитною вимовою, з чемними, м’якими рисами і азартом розпалених, юних коханців ув очах; один кнуроподібний реготливий верлібрист признався тобі, "зароблю мільйон доларів— куплю інститут літератури", та все пішло прахом.