наш народ такий мужній! він без тіні розгублення здолає і цю біду! от-от на днях, в останню декаду, в найближчих п’ятирічках надійде гуманітарна допомога, якої вже вистачить всім! ніякого кінецьсвіту не трапилось! більше такого не повинно повторитись! нехай живе мирний атом! колись ще приказували: мирний атом у кожну хату; та окрасою здебіління слугує таке: ше там, у діяшьпурі, кульи штавшя Шюрнобиль, ви шнаїте, пру нашь шахувурили, нашь пумітили, вші вжнали, ту є така кхаїна Укваїна — так юний олігофрен, звикнувши до штурханів і помийниць, осиротілий щасливіє над трупом матері, що його нарешті помітили сусіди; гуманітарії, що мусили б перейматись загрозою, однією з вічнопідступних форм поневолення людини небуттям, схильні гуманізувати скоріш саме лихо, аніж людину у безнадії пощезання, вони шкодують за відсутністю добірної, рівня "Чуми" А. Камю, літератури на постчорнобильську тему; про мутантів, про ліквідаторів геройства; більшість, досі причмелена комуномарою, прийняла катастрофу, як комуністичне прокляття, що розвалило і сам комунявкізм, та за розгадуванням зовніх причин, політичних пасьянсів, сама біда перетворюється в розвагу для схоластів; ніхто вже не бачить, що на відзначення одного чорнгробильського ювілею та на фуршети для послів витратилося більше, ніж на всі сорбенти і вітаміни, котрі б мусили продовжити чиєсь існування; а в перерозвинутих краях для снідоносних меншин роздають безкоштовні шприци і гумові засоби, — насолоджуйтесь, живіть, бережіться, любіть, поглянувши на тих варварів, тих дикунів, котрі жеруть свою смерть і відмовляються рятуватись! і шануйте своїх базік, і розкошелюйтесь на податки за дешеве щастя! там, далеко, в снодійній телеімлі триває експеримент на виживання, на те, як вам краще пристосуватися до майбутніх уранових зазимків — і, щоб досвід вдався на чистоту: ніяких сорбуючих збочень, ніякого галасу й шалу, що потривожив би біоценоз, ніяких плачів над погубленими! наука вимагає жертв! не слухайте, що в них безнадійно, безвірно і навзагал ненависно: трухлявіють на солому кістки, тиск розламує скроні і мозок б’є з голови, немов іржавина з вирватого кухонного крану, з дьогтярним потом витікає імунітет, судини, втративши еластичність, нагадують скло з розбитої лампочки, відмовляє шлунок, плавиться зір, потріскування піску між шийних хребців подібне до пошерху склоріза, очі западають, немов бажаючи проглянути всередину себе, в пітьму, розбавлену фосфоричними зблисками нуклідів, свідомість зближується до межі, за якою і безнадія і апатія видаються самотнім щастям — такі умови досліду! навіщо їм пектини й фільтри для очистки води, коли населення за короткий час забуло, що сталося у вісімдесят шостому році; намагаючись догнати євгробу, їхня держава забула отримати статус зникраїни, довигибаючої від неуникного лиха,— статус приречених на повальне конання, — право ослаблених на недобивання себе; малий відсоток громадян, переважно занесених з минулої інвазії, пересідали в блискучі авто, душі мучились невиплатою зарплати, отупіння проступало навподобі каторжних клейм на лобах, рештки культури прирівняли до хворобливих звичок, горе тупішало, як лом, що стерся об мерзлу цвинтарну землю; їхні діти через півсотні літ, глянувши на припочаток цвинтаріани, махнуть безжалісно: ех, дебіли! а так, дотримавшись чистих дослідницьких умов, ми залишимо про них добру пам’ять для людства! Світ, що в знаному романі А. Камю виступає одним з головних персонажів, виступає так само непомітно, як і чума, — і обоє вони дакталоскопічно однакові, мов відтиски на обох руках вбивці — світ звично нехтує людиною і середовищем зачумленого міста, шле телеграми співчуття, посилює сторожу на брамах, просто мовчить, ніби його й нема, а одна лихоманка пошесті б’ється під небом, спокутуючи за всіх; нехтує не через загрозу своєму існуванню, а буцімто сам наклавши на себе карантин, відчувши своє безсилля, вичерпаність, зужитість, без постатей, без хворих, без видужалих, без дієвого, дійсного співчуття він ще мертвіший, ніж вимираюче місто, — і в згадуваному майже нема його зовсім, — і, коли доктор Ріє слухатиме на балконі крики щасливців, світ прийме роль валізи, де в складках білизни послужливо берегтимуться останні бацили. І свої, і їхні бояться визнавати розпачливий переляк, як ти малим лякався втекти з сільклубної сцени і, не відаючи, що ти блеїш, присягав нелюдові, вмармурованому, вгранітненому скрізь незгірше нуклеарної пошесті — і отримував пакунка з надгризеним, буцімто самим ним надкушеним, шоколадним цукерком; ти й сам, погодься, більше здогадуєшся, аніж знаєш, про масштаби явища, змішуєш стилі, зводиш велике в ніщо і приписуєш велич тому, чого ніхто не бачив; ти пригадуєш, як вовки й олені в тундрі на час віхоли збиваються в одне і разом перечікують погибель, так серйозне й незвичне в оповіді свідчать про навкільну загроженість; але ти пробував здогадатись про дещо — так блискавка, ще закипаючи в хмарі з чахоточною судомою, вже впізнає і розгадує анатомію рівнин, легкі, гойдливо обвислі, немов знекровлені судинини, нитки водоспадів, обзеленені світлом полів, немов рибальські сіті, мережі електричних ліній, інтуїтивно, з точністю бувалого діагноста, розгніваного на зачаєність хвороб, вгадує найвразливіші місця, залізні набряки під грудьми пагорбів, поліатричну ломоту гір, найвище над лісом дерево, за яке в поспіху втечі крилом одвітреного фрака зачепивсь чорт і сукає тонкими, як у зеленого коника, ногами; яскравий крик б’є з горла вкляклого, навислого над степами, хмар’я і злютований, вигострений скальпелює страх на стінах твоєї оселі, в серці прихистку, де ти не спиш, загадуючи— що ж нас чекає далі? Так складалось відразу; ти ходив у різучому, позбавленому запахів, провокаторському повітрі, розсував гострі невидимі очерети, на кожному кроці минав оказію, хтось залазив у душу, хтось плював межи очі одним своїм виглядом, хтось сикав роздвоєним язиком і ти одного відштовхував, другого стискав за горло, мов полоза, звислого з ліани, третього обходив стороною, не знав, на якому кроці тебе що жде, і вже починав здогадуватись, чому благі наміри тут збруковані в протилежне, дія вислизає з рук, повітря січе до кості, а питання про книжки виникає тільки в тюрмах і лепрозоріях, де так і не довідались про демокрадію та існування туалетного паперу; та й там на вахті конфісковували твої тиражі, в бібліотеках розпаровували томи з невиданого вибраного, в деяких випадках просто залишали обгортки, а сам зміст опинявся в потаємних читальнях начальника— і ніхто не протестував, цвілізований світ дивився на розгул охлократизму, можна сказати, крізь пальці; ти починав розуміти, що впхався в засерйозну і для письменника гру, перед якою всрались уряди, президенти й набичені мафії разом взяті— цілі народи, обпалені в кислотному вогні, втомились носити в собі надганґрену і за всіма показниками доклигують до самогубств, хтось же їх поводирює; чи так і має статись? і уникаючи містики, кажучи словами політпримітиву,— цей піддослідний матеріал має змінитись іншим, вищим; зловмисність захована в традиційному "якось та буде", в притерпілості до незвичного— бо, коли вечором, пустивши руля, з пучком молодої рогози на плечах, їдеш на велосипеді з невисокого пагорба, крізь медоносний багрянець і благодать росяного різнотрав’я, хіба зможеш тоді уявити безмежну ніч понад полем? коли так мирно і свіжо, змовкає перепел, спека спала, корови, по шию в лісовому озері, надовго припадають до коричневої води і тихо, з напівсонним блаженством напиваються донесхочу, виходять, ледь стоячи під вагою молока, і думають, чи йти додому, чи тут засинати? коли так натомлено, мов повернувшись із вигнання і розуваючись до порогу, так помалу смеркає літо— хіба запідозриш тишу, що проколисує в безтривожність? а чи не воюєш ти за таких умов із замислом того, як має бути? ти пробував жити звичками, як в старі доквітневі часи, та, однак, не виходило; ти повз повільніше слимака, тихіше осіннього змія, що напівсонний виглядає пригріву на узліссі, ти хотів постаріти, притупити чуття, махнути на дзеркало, від якого немов одсахнувся стоокий зір Провидіння, стільки дурної вовтузняви в посейбіччі; нехай інші; ти знаєш кількох, приречених на пильність, вони так само нажили від свого народу по десятку духовних гриж, що випирають, як лікарняні банки, пухиряться синьо по тілі, мов вішальницькі язики, котрими востаннє прагнули обізватись— і плоть скам’яніла в судомних набряках; ти, принаймні, здогадався про дещо; благі траси брукувалися за незмінним планом виправдань вірою— "і всякий, хто зустрінеться зі мною тут...", рекли каїніти і стільки тесали каміння, рачкували в піску, викладаючи за єрессю єресь, кривулясту, мов знята скалепетля, дорогу, стільки вбивали Закон милосердя в собі, що атомізоване людство не могло не трапитись — і всякий зустрічний тут себе випалює мстою розщепленої себелюбові; а довкіл— о, вітчизно авелів!— згромадилась без вини винуватість, без причини причинуватість, без злочину кара, одна нерозкаяність! одна вдоволеність душогуба, розперезаного від безкарності; одна сита лінь самовиправданств, одна глупота невідаючих про воздаянність! в незрушному вигнанні, в самотньому каїнстві, в соромі жертви за братовбивчий мотив без нічого буяло ніщо; винний так втомивсь ждати, так доконало чекання, що він, спраглий дії, згоден віслючити цілосвітні жахи і обіймати кожного, хто приходить по душу; ти в постійному відштовхуванні ложки з ліками впізнавав упертість рідної, зрідженої з тілом, ріднішої від здоров’я, хвороби, щось морозив про душу, загноєння мороку там,— і викликав спазми гіркот: вона вже розклалася, як печінка; ти розгадав понурість обдурених, що заднім числом спохоплювалися, розтирали коліна, затерплі в повзанні сошем, пригадували свою авелівську чесноту і чистоту, свою тиху святу простосердість, та дух неспокути, перейнятий від доріг, тяжіє ще гіршим каїнством, що розчинилося в глупоті переконань, буцім, чим більший злочин, тим менша плата; тим далі до окремих спокутувань, чим масовіше братовбивство; закони писались так, щоб під злочином розуміли посягання на власність, а не мільйонні горлорізтва мети й посвячень людського духу; ти часом переконував себе, що це всього лиш закінчення одного з романів, написаних тоді, коли ще вміли писати по-справжньому: вві сні героєві бачиться, що вони збігатимуться на великі справи, аби розбігтися, ітимуть захоплено, аби позбутись мети, пізнаватимуть, аби проклинати; і справді, все гірше, збезглузділе йшло, як по писаному— і лишній раз приємно було пересвідчитися в силі прози! щоб якось зарадити небезпеці, ти приставав до тих, до цих; пізно! всюди визрів і вбувся новітній примітив, наскубаний з трап’яних ідейок, міщанських рис, гідний свого призначення, для простору звичний і обов’язковий, як грати в тюрмах; ти мріяв утвердити декілька справедливих речей, віддавав ближньому дещо більше віри в спокутливе, близьке, та в обставинах античасу всюди пізно; і завжди на порі: плодити сваволю, піддурювати хекономічним дивом, помилятися, шкодувати, зосереджуватися над вирішенням, розуміти очевидне, переплавлювати розрахунки в ефективний результат, відкривати горизонти, рости до рівня цвілізованих націй, подавати приклад, заради майбутнього, заради дітей та внуків підніматись над політичними пристрастями, стояти насмерть, звично мостити свої благонамірені шляхи, де кожен зустрічний вітатиме схилянням голови, як жертва; історики перебрешуть обставини, знайдуть якусь причину, однак, ти бачив, що доля подибується в однині, а недоля в деякій кількості людей і печерних звичок; сором опівночі, сором здармувань,— гільйотинний, вішальний, розстрільний,— настрій всіх страт і катувань, відомих від початків несвіту; єдину, що, здається, вдалось, як тому дивакові і в гонконгському шпиталі,— побачити й описати нову ієрсинію пестис у людській подобі, бубонну моровицю, більше відому як совєтікізм, про який дослідники, вважається, сказали все, підсумували з ретельністю лаборантів, приписали постільно-дрімократичний режим, завезли свої сиворотки, однак, сторонньому споглядачеві, з висоти роману-вітрильника, вадив їхній педантичний дилетантизм; ти не вірив листкам про одужання і прищеплював вірус собі, був у самому його череві, в лихоманці, в могилі, в пеклі, в корчах зневіри, в бажанні пити, в існуванні за межами клінічних меж, і тепер, як один з практичних знавців цієї проблеми, можеш засвідчити наступне: бацила совєтікізму невловиміша від звичайної чуми, переноситься гризунами, птицями, підданими єресіярхів, практично всим, на що падає заздрість інфектованого; цей вірус ніякий, пристосований до безчесних умов, надживучий, пронирливий, нескрізь брехливий, чужий всякій святості, схильний до святкувань, заляканий, потаємний, байдужий до засудів і привселюдних страт, доброзичливий, дружній, нав’язливий, як потяг до зрад, сльозливо щирий, то піднесений, то маніакальний, мов найчорніша туга всіх депресій, запоїв і звиродінь, на перший погляд незагрозливий, цілком безпечний, але в земному горнилі нема вогню для блискавичного спалення ієрсиній; саме завдяки ніякості, повному знелюдненню носія, вона жива і посміюється з досліджень, засудів, заборон, небезпечних для неї, мов дулі ідолам; вона розвивається в здиранію, в підлократію і тьмократизм, розчулена розмовами про свободи, про демохрякію, про черговощастя; зацікавлена в книжних цілителях, знаних своїм безсиллям, сама шахрайка поважає шахраїв з буцімто оздоровленого світу; іноді ти неозброєним оком бачив цю гидь, що лихоманіла в руйновищах і архімедила простір об’ємом домовин, аж води залляли сусідів по історії, іноді вона зникала зовсім, плюючи з підставки на скло в мікроскопі, іноді, як перетрахана лошиця з усмішкою школярки, пнулась, напрошувалась на роль попелюшки, опускала вії і на підтвердження цноти наводила тобі цілі зграї посередніх персонажів— півоберт окуляра, і ти бачиш комуноїдів, мужніх, чесних, святих, найближчих ближньому, зроджених пожирати чиюсь живу і безсмертну душу; ти був менший смерда, смиренніший тлі, привчений тремтіти в покорі й гинути, але так склалося, на диво самому собі, ти почав їх вивчати— і коли бачив руку, притулену до серця в хвилину присяги, звідти, мов з лисячої нори, де здох підранок, віяло смородом і червою; знаючи розумом всю середньостатистичну ймовірність заразитися, пригадував минулі прищеплення і свою буцімто бережність, та, скільки б не покладався на імунітет, точне ниття всередині час від часу, раптово, виказувало хворобу й, виконавши застрашливу мету, зникало так само миттю; тебе тьмарило вступати в комсомол, збиранням характеристик, сидінням на політгодинах в армії, в інституті, і коли ви нарешті зустрілися з А.