Вся енергія, яка в мені лишилася, зосередилася на одній думці: вибратися з цієї пастки...
Коли б мені попався зараз оцей Платон, — я б його на шматки роздерла. Хто його просиз знаходили мені "вигідну партію"? Це вони удвох, удвох зіграли зі мною такий мерзенний жарт. Обоє негідники!
І. швидше б вийти до поїзду, видихати цю безглузду поїздку... Правда, Максим Наумович додержав слова. Не тільки посадив мене на поїзд, але й провів до ближчої великої станції, купив квитка у м'якому вагоні й на прощання просив пробачення за все. Ну, справжній джентлмен!
І як йому в голову могла залетіти така вигадка? Заради чого? І це — людина, яка кілька місяців тому втратила дружину й щиро за нею сумувала?
43.
Юлія Отава
Як тільки подумаю про нього, то плачу, — і це вже півроку. Чому це так ? Я добре знаю, що власне, люблю свій витвір, бо коли ця людина робить мені боляче, то я протестую, отже, я все таки, більш себе люблю.
А хіба, як воно лежить мертвим капіталом десь на споді й не дає дихати, будучи джерелом туги, хіба не однаково, — віддала ти його, чи ні? Хіба мені його винуватити за це? Він — камінь, пам'ятник, картина, яка до тебе глуха й німа, а ти її оживила й створила собі втіху. Бо він тут ні при чому. Це небо, — байдуже, ясне й холодне, це — п'ята атмосфера. А ти думала, що це таке ласкаве, принадне, блакитне небо?
Так, до останнього часу я не хотіла відмовлятися, хоч би що. Нехай на мене не звертає уваги, зневажає, — аби подивитися інколи. Цього мені треба, без цього я жити не можу.
І от настав час — треба рятувати себе. Я почуваю, що кочуся в якусь безодню. Мене знесилює хвороба душі, я скоро стану непрацездатною.
Зрадлива мана спочатку дала, а тепер хоче виманити цвіт папороті, залякує, щоб я сама віддала.
Ні, я змушу себе тішитись життям. Коли нема насущного, лише злиденні крихти, — не треба, а я не буду підкорятися цим ударам, а я буду міцна і тверда. Тяжко це переносити, так, — але жили ж люди й на галерах, у великих фізичних муках, у струпах, — жили ж!
Чому мені підкорятися цьому правилу "для всіх" ? Чому мені не робити так, як я гралася в дитинстві? В лютий холод вибіжу на вулицю і в серці стільки радости. Я кажу собі: "Адже зовсім не холодно!" І мені ставало, справді, не холодно в тому незабутньому дідовому старенькому піджаку. Треба було тільки підперезатися міцненько зеленим поясом. Вся сила в поясі!
А тепер прийшов іспит. І його треба скласти, і вийти бадьорою та оптимістичною, як сходить сонце.
44.
Платон Озеровиг Максимові Стеблівському
Коли ти вважаєш себе чесною людиною, — поясни, що все це означає?
Прикриваючись моїм ім'ям, ти шантажуєш незнайому тобі людину, граєш чужою честю. На яких підставах? Тільки тому, що тобі відомо кілька подробиць із її життя, бачив її фотографії, ти дозволив собі компромітувати дівчину? Чи треба пояснювати, що так роблять тільки останні... І чесна порядна людина з родичем, якого ти називав не раз другом, теж такого не зробила б... — вирвав з-під носа дівчину.
Тобі там здається все так просто, а ти попробував би опинитися в моєму становищі. їхав собі спокійно з відрядження додому, зійшов з поїзда на перон, почуваючи себе чистим перед усім світом, навіть перед Сергієм Михайловичем, як той янгол. І — і раптом за якусь мить став негідником, безчесним хуліганом, мерзотником, бандитом, худобою, здається, вбивцею й розбійником. Ти думаєш, це так легко з янгола в одну мить перетворитися на розбійника? І не відаючи за що!
Ні, вона зразу, як побачила мене, то хотіла звернути вбік і загубитися в натовпі, що вихлюпнув з поїзду на перон. Та їй не вдалося. Я забіг поперед неї й заглянув у лице. Зоя!? Звідки? Куди? Невже одним поїздом їхали? У суміжних вагонах?
Я потягнув у неї з рук валізу, але вона з силою пірвала її назад до себе й тут же, не звертаючи уваги на людей, що великими натовпами бігли повз нас, почала мене відчитувати найдобірніши-ми епітетами, які тільки існували в її лексиконі. А я стояв — і нічогісінько не розумів.
— Та в чому ж справа?
— Не прикидайтесь дурником!
— Що за лист?
— Це ви його вдвох, із дурного розуму, написали!..
— А можеш ти спокійніше говорити?
— Еге, ви мене попоганяли четверо діб у поїзді — а тепер "спокійніше". . .
— Хто це "ви"?
Ну, як тільки вона сказала "Максим", — то мені стало все ясно. І куди ділися фотографії Зоїні, і твої натяки, і Зоїна лють.
От уже, не чекав від тебе, що ти справді такий "мальований дурень"! Хто ж так по-дурному сватається? Яка дівчина, що поважає себе, не розлютиться? Вже коли так дуже хотів попробувати щастя, то міг би з нею в Києві познайомитися. А то понівечив дівчині відпустку, на яку вона чекає цілий рік, мене вмазав, себе на глум підняв ...
І найголовніше, — яв цій історії, — якої я й не підозрівав, яка мені й уві сні не снилася, — став головним винуватцем. Зоя ніяк не хоче повірити, що я тут ні при чому. Вона люта на мене, як сто вовків, і я її розумію, — якось навіть страшно стати жертвою такого обману.
Тільки при чому ж я тут?
Я б тобі не писав, бо ні за друга, ні за родича тепер тебе мати не хочу, такого йолопа. Але вимагаю, — яким хоч способом доведи Зої, що я до цієї справи непричетний і вина моя хіба в тому, що необережно поводився з її картками. Всі ті фотографії, які ти вкрав у мене, негайно вишли, а також і ту, що я послав.
От, наробив, а бодай тебе!.. А я тепер мушу все це розсьорбувати ...
Максим Стеблівський Платонові Озеровигу
Любий Платоне!
Я твого лайливого листа одержав і він мене немало потішив. Який же недалекозорий з тебе простак, скажу я по-правді! Я ж для твоєї користи старався, клопотався. Скільки мороки набрався, — на роботу не вийшов, коли проводив її, і тепер маю неприємності на службі, — зрештою, ще й у всьому винен зостався. Та й роби людям добро!
Адже, коли б я справді хотів скомпромітувати дівчину, то чи не міг би я це зробити, — як ти гадаєш?
Але чи не подякував би ти мені, — невдячний бевзню, — що я розкрив перед тобою її справжній, чудесний образ. Я гадав, вона й справді така-сяка, недалека, пуста, — аж бач, ця камея з золотим волоссям таїть у собі незчисленні скарби відданости (і тобі, бевзню), самоповаги й призирства до таких негідників, як я. — Розкішна дівчина і коли ти й тепер її проґавиш, то я тебе перестану поважати.
Ну, чи ти вже зрозумів, для чого я це зробив? Я знав, що ти й цікавишся нею, і боїшся назавжди зв'язати себе, а потім розчаруватися. Знаю я вас, підстаркуватих парубків: "А як ловить?", "А може теє? .. А може сеє..." Та ти ж і сам казав: "Як би так пожити та роздивитися, бо хто його знає, що криється під тими серпанками..."
Ну, а тепер можеш не боятися. Благословляю і прошу не сердитися на мене за цей невинний жарт. Зою ж я якось і сам ублагаю.
Доречі, заїжджав до нас на цукроварню Сергій недавно. Як тобі сказати про своє враження від нього? Він, правда, став поважніший і сухіший, ніж був у нас, але покажи мені людину без вад. Та й ти добрий! Як тільки тебе погладити проти шерсти, так ти й почав шукати вад у людині. Питав я його про ту догану, то він всміхнувся:
— Жаль було, — каже, — але з пісні слова не викинеш. Треба було й було за що!
Ну, а раз Сергій так каже, то, мабуть, він має рацію. Дисциплінка, брат!
Крім того, Сергій, на мою думку, — людина надто середнього рівня, а на плечі звалив собі важку роботу. Де ж йому взяти тієї широти й різнобічности, яких ти вимагаєш від нього? Не забудь ще, — виснажлива, хронічна недуга, з якою він бореться вже давно. А ви там усі звичайнісіньку людину підіймаєте на п'єдестал героя, — і ти так само, вимагаючи ідеалу. Там може кілька підлабузників ахають, охають (де їх нема?) — що ж, Сергій їм може пельку заткнути?
Чекаю листа, в якому прочитаю, що ти вже перепросився із своєю золотоволосою камеєю.
Твій Максим.
46.
Юлія Отава
Туга доходить зеніту, — і після цього буде спустошення, провалля. Як стати безтурботною? Я повинна тікати від себе й нікуди мені тікати.
І на струпах цих наростають слова: не здамся! Нехай мене крутить і викручує на всі боки, а я хочу, щоб при всій силі почуття моя думка була ясна, провідна і вела мене в широкі поля рівноваги, твердого кроку та самоповаги. Крізь провалля й ущелини треба йти мені, як крізь голубі поля.
Так, ця свідомість народилася, коли я зустріла його востаннє. Він ішов і дивився на мене колючим поглядом, закутий у панцер начальника. Як я сміла всміхнутися, тоді на вулиці вітаючись? — так казав його погляд. Ну, то коли він так хоче, —
я не знаючи, звідки в мене таке взялося, подивилася на нього відзеркаленням його ж погляду, — колюче.
А хіба це було те, що я відчувала?
47.
Платон Озеровиг
Я не знаю, писати Максимові, чи ні? Я... одружився.
Еге, так несподівано взяв та й одружився. Годі вже з мене цього втомливого полювання за жінкою. Я знеохотився до цього. Чи не має Максим рації, коли каже, що тільки ідеалісти шукають якихось надзвичайних жінок, а корисніше приглядатися до звичайних. В кожній, уміючи, можна розгледіти своєрідне й гарне. І я не буду засуджувати Максима, коли раптом почую, що він уже розкопав під звичайною зовнішністю якусь дорогоцінну перлину і одружився, — хоч не минуло й півроку, як померла Галочка.
Я, звісно, зробив Зої ту жадану їй поступку. Ти не хочеш шлюбної ночі без загсу? На тобі загс, будь ласка! Для мене це справи ні міняє. Якщо треба наліпити ярлик, запротоколювати наш статевий союз, то по-моєму, хоч од й профанує його, але справи не міняє.
Так, тепер я хочу сім'ї, — багато дітей, дядь, тіток, бабусю, дідуся ... Хочу, щоб у мешканні було шумливо, гамірно, щоб діти гралися, весело билися, а за хвилину знов, помирившись, бавилися ...
Ні, я повинен Максимові написати. Мені цікаво знати, чи й йому так було, коли він одружився з Галочкою. Річ у тому, що поки я не одружувався, — мені чогось не Вистачало. Одружився ж, — прибавилося щось зайве в моєму житті. От, зайве! Де ж знайти ту золоту мірку для гармонійного життя?
Мені інколи хочеться бути самому із собою. Раніше це було надзвичайно просто. А тепер, — завжди При тобі хтось ще є, кому треба відповідати, стежити за течією свої* і чужих думок. Навіть, коли вона заглиблена в свої думки, мовчить, ■— однаково я не сам.
Або хочеться мені кудись піти.