Запалівська історія

ЗАПАЛІВСЬКА ІСТОРІЯ

Є у світі багато непомітних людей, імена яких "історія не записує на свої скрижалі". Для цього потребувався б занадто великий штат істориків.

З цієї безіменної маси інколи висуваються одиниці, на один лише момент спалахують їх імена падучими зорями на тлі визначних історичних подій і зникають у темній безвісті.

Сидить собі людина й нічого не відає, а сліпий випадок пристібає її ім'я, як ґудзика, до якоїсь "історії".

У такому ділі немає чого говорити про героїзм або геніальність особи. І діамантовим, і шкуряним ґудзиком можна з однаковим успіхом застебнутись, аби до діла він був пришитий.

За час револющї багато таких ґудзиків пришито до історичних штанів, але ім'я Яшки Перця з категорії тих ґудзиків, без яких штани історії, певне, не зовсім гаразд трималися б на призначеному для них місці.

Не був Яшка ні дуже працьовитий, ні хоробрий. Не визначався він і великими здатностями, але його не можна було назвати ледарем або боягузом чи нездарою.

Ні, і рішуче ні!

Про Яшку можна було і не писати, коли б не хвилі революції, що високо піднесли його ім'я.

Але не будемо починати з кінця. Це розхолодить читача, а письменник завше хоче, щоб його книжки дочитували до кінця.

Так от. Нашу невеличку компанію доля закинула у най-глухіший закуток українського Полісся. Кидала вона нас туди поодинці, хапаючи за порожні шлунки, ще за тих часів, коли власник запалівського тартака барон фон Кек і не думав тікати за кордон.

Коли ж він про це помислив і справді втік, ми, цебто я, Махтод Гармиренко, Митько Клюй та Яшка Перець, лишилися в убогій, колись нашвидку зробленій хатині при тартаку.

Чого ми лишилися там, для мене й до цього часу є таємниця. Певне, тут відограла роль та засмоктувальна інерція, що розвивається у глухих закутках та породжує острах перед напруженим життям великих і малих міст.

До того ж і часи настали бурхливі. Великі армії рухались у всіх напрямах. Ми чули віддалені випали з гармат, а фантазія квітчала події всіма барвами веселки. Жахні чутки збільшували інерцію, і народжувалася певність, що в інших умовах ми не проживемо.

Тартак не працював уже років зо два, а ми, постійний штат його, робили хто що вмів.

Я був машиністом при паровому двигуні, а тепер робив поліщукам відра, бідони та інший бляшаний посуд.

Махтод Гармиренко підкидав колись дрова до паровика, а тепер зробився чомусь шевцем. Чому він дав перевагу шевству, а не іншому реместву — невідомо.

Це був мовчазний філософ, талантами не визначався ніякими, а коли б і були в нього які таланти, то це однаково лишилося б таємницею. Він цілими днями мовчки сидів, латаючи селянські чоботи, а іноді вставав, брав когось із нас за ґудзика й глибокодумно прорікав:

— А знаєш, до чого розумні люди бувають!.. От хоча б Толстой... Борода в нього о-о-о! — проводив він по запалому Животі, зазначаючи межі толстовської бороди.

Далі він нічого не говорив, махав безнадійно рукою, мовляв, "хіба ти щось можеш розуміти?!", і, втягнувши голову в плечі, брався до чобіт.

Третій був Митька Клюй, молодий хлоп'яга, експансивна натура. На тартаку він був колись "за все": і ордери писав, і машину чистив, і двір замітав, і ваксував чоботи Генцельманові, нашому управителеві. А справжня Мить-кова кваліфікація була для всіх, а в тому числі і для Митька, таємницею.

Тепер він допомагав усім: мені рівняв бляху та тримав рейку, Махтодові робив дерев'яні цвяхи — шпильки та сукав дратву, а Яшці переписував "важливі" папери засмальцьованим огризком хімічного олівця на білих сторінках накладних, бо Яшка Перець був головою комбіду в сусідньому селі Запалівці, а письма не був гаразд учений.

У ті часи головувати в комбіді ніхто не хотів — бандитські наскоки були тому за важливу причину.

Довгий час Яшка був у цьому глухому закутку єдиний представник Радянської влади. Не було в нього талантів організатора або політичного діяча, але він добре наметав око та нюх і при потребі зникав непомітно й без сліду.

Цю свою здатність він широко використовував, і, тільки банди залишали село, класовий апарат комбіду повставав, як фенікс із попелу, а керманич його Яшка Перець діловито видирав із старої книжки "Ордерів запалівського тартака" корінці й на звороті виводив папера до волревкому.

Прізвище Яшчине стало матеріалом для популярного дотепу. Запалівці питали у місцевій "потребилівці" лот "комбіду" на ковбаси, і це змішування колоніального краму з головою класової організації незмінно мало успіх, викликаючи регіт невибагливих запалівців.

У часи доісторичні Яшка доглядав Генцельманову сліпу кобилу й возив цього фінансового феодала на скрипучих дрожках у різних справах і в ліс, і на станцію. Коли ж Ген-цельман за прикладом барона втік невідомо куди, а сліпа кобила пішла на компенсацію за пролиту впродовж "трьохсот років" кров одному суб'єктові в солдатській шинелі, Яшка лишився без діла.

Брався він за різні рукомесла, але без успіху. Остання його спроба стати муляром кінчилася майже трагічно — піч, яку він склав, завалилася, побила горшки з стравою, а "остання крапля", що сповнила "чашу моці" Яшкового побудовання,— дід Яцько провалився в середину печі и посмалив очкура.

Кажуть, що костур діда Яцька після того був у інтимній близькості з Яшковими плечима, але цього ніхто не бачив.

Життя і на тартаку, і в Запалівці текло повільно, як болотяний рівчак, що звали його річкою з гордовитим назвиськом "Орел". Літом Орел робився чистісіньким горобцем, пересихаючи до стану поодиноких багнистих калюж, але восени надимався зеленкуватими водами, закладав спілку з сусідніми болотами й одрізав Запалівку від усього світу,— аж доки не замерзав. Чи не це й було причиною орлиного назвиська.

Події почали розгортатись на початку осені, коли саме Орел обхоплював запалівську територію своїми водами.

Літо давно згасло на попелясто-сірій стерні, а разом із літом згасла і надія в запалівців на свій хліб "до Різдва", а в нас — тартатників — перспективи на заробіток.

Уже місяців зо два було тихо в околицях Запалівки. Поляки пройшли, не зазирнувши в село — не до того їм було.

Коли у віддаленні скрекотали кулемети та вибухали гармати, з села зникали з кіньми хлопці, а добро із скринь переносилось на горища та закопувалось у землю.

Люди пошепки ширили чутки.

Нарешті навколо затихло. Заспокоїлась і Запалівка.

Осінь миролюбно хлюскотала дощами. Менше забрідали в село мішечники із своїми убогими лахами, а разом із тим і поривався зв'язок із зовнішнім світом.

Одного разу прибіг Яшка з села стривожений. Розповів, визираючи у вікно, що коло Запалівки бачили банду Чухрая... Лютий бандит... Убиває, ріже, палить, а комітетчи-ків халащає... Тут Яшчин голос увірвався.

Ми тривожно слухали, а жах холодними пазурями лоскотав наші спини.

— Ховатись треба, братця!..

— Не бійся, Яша, сховаєм! — втішали ми його в один голос.

"Ослабла гайка" у Я піки та й у нас також.

Ночувати Яшка пішов у паровичню й добре зробив. З паровичні легко було чкурнути до лісу, а там піймаєш чорта пухлого!

Коло каганця схилився Махтод, складаючи мозаїчну підметку з шматочків ременю. Коло нього колов дерев'яні пшильки Митька, а я варив куліш на вечерю і думав про Яшку.

Ритмічний шум дощу за вікном нашої хижки раптом порушив кінський тупіт, а невдовзі хрипкий голос гримнув у вікно:

— Одчиняй!..

Тон був безапеляційний, що коли б я почув замість "одчиняй" — "скидай штани", то я, не прогаявши й хвилі, лишився б без штанів.

Схопивши каганця, я тремтливими руками відчинив двері й ледве встиг одступити, як у сіни вдерлося кілька чоловіка:

— Мовчи...— дуло нагана чогось настирливо вертілось перед моїм бідним носом.— Веди до хати!

Я ніколи так ретельно не виконував наказів.

— Хто з вас голова комбіду? Ми в один голос:

— Голова на селі... він сьогодні не приходив...

— Брешете, сукини сини! Показуй документи!.. "Сукини сини" як один простягли свої заялозені пашпор-

ти з благонадійними двоголовими орлами суворому гостеві...

— Ну, це нам пригодиться...— розглянувши документи, сказав бандит і поклав до своєї кишені.

Ми мовчали, втупивши очі в обличчя "пана отамана", що з виглядом знавця окинув оком нашу хижку і, видимо, не-задоволений, пішов з хати...

Тільки з сінець ми почули:

— Перекажіть Перцеві, нехай яйця береже!.. На цьому й кінчився візит.

Коли я зачинив двері й повернувся з сінець до хати, Митька стояв і дивився на двері, а Махтод сидів уже на своєму ліжку і прорікав:

— ...і що воно за люди такі?.. Приїде, нагримає і геть... А Митька:

— Як же ми тепер без пашпортів будемо. Га?.. Довга осіння ніч не приспала нас, хоча ми й вірили в

Яшчин талант тікати.

Лежали мовчки, загасивши каганця, але почували, що ніхто не спить.

Сопливий ранок десь плазував за лісом, але незабаром висякав свого олив'яного носа і несподівано подивився з-за лісу вогняним прискаленим оком.

Яшки у паровичні не було — певно, подався до лісу.

Тільки по обіді зайшов він обережно в хату і розпитав про все. Митьчин олівець вишкрябував папера до волревко-му, а ми сиділи мовчки, час від часу кидаючи один одному короткі слова.

Але папера не встигли дописати, як із села прибіг хлопець і вже у дворі зарепетував:

_ Дядьку Якове! Більшовики приїхали, вас требують!..

Сіру пелену з Яшчиного обличчя немов хтось здув. Просвітлились очі, ноги забули про нічну втому...

Вийшов на двір:

— Скажи, що йду!..

А в хаті, шукаючи шапку, задерикувато приказував:

— Подивимось, хто кого халащатиме!.. Скуштуєте від Яшки!..

Ми з Митькою раділи не менш за Яшку, а Махтод мимрив своє, немов кашу розмазував:

— Ну, що там? Радіють!.. Люди як люди... зі зброєю всі однакові...

— Мовчи ти, малаканський віхоть!..— озлився Митька.— От виріжуть тобі яйця, побачиш, чи однаково!

Яшка випередив нас, і ми з Митькою бачили, як він зайшов за першу хату.

— Ходімте швидше, дядьку Пархоме!..— тягнув мене Митька, але швидко йти не можна було. Болото лізло у драні чоботи, ноги липли на сухішому та сковзались.

От і село. Назустріч нам ішла баба підтюпцем, поспішаючи до двору, а зобачивши нас, помахала рукою, а сама швиденько заскочила до хати. Коли ми наблизились, вона з сіней махала нам руками, щоб ми швидше йшли до неї.

Біля сіней почули ми шепіт: "Швидше ховайтесь...