Горбате життя

Слісаренко Олекса

ГОРБАТЕ ЖИТТЯ

Потворна постать горбаня наблизилася до вікна, і на високому чолі людини збіглися глибокі зморшки невимовної скорботи.

Щоразу, як горбань підходив у присмерках до цього вікна, що своїм підвіконням не вище за пояс нормальній людині, він особливо гостро відчував своє каліцтво і його не до речі високе чоло та великі блакитні очі поймала туга, така давня, що обернулася вже на солодку пристрасть, і така безкрая, що втратила свій початок і кінець десь за народженням і смертю.

Та сьогодні було не так, як завжди, і до стародавньої печалі прилучилося щось нове, що поглиблювало борозни зморщок пекучими різаками скорботи.

Підвіконня прийшлося під підборіддя горбатій людині, і вона мала змогу бачити з своєї кімнати покрівлі будинків, що на них погасав метушливий міський день, але зір не сягав вулиці, що шумувала голосами й грюкотом, котячи каламутні води життя брукованими своїми річищами.

Так щовечора стояв горбань, поклавши голову на підвіконня, і коли б хто зазирнув з вулиці у те вікно, то Подумав би, що вродливий велетень з високим чолом і блакитними очима, пустуючи, присів на підлогу й виглядає

1 У видання 1932 р. не ввійшло.

у вікно запізнілу кохану. День згасаючий золотив його кучері, й кучері тьмарилися разом з небом.

Волохаті сутінки поволі заливали кімнату й згладжували борозни чола, й тьмарили блакить очей, що дивилися в небо й бачили землю з темрявою минулих подій, в яких билося шкарубке його серце. Тепер воно болем стискується за минулим, за потворним минулим, що було таке криваве й могло бути таке прекрасне.

Горбатий думав про своє хороше дитинство, що його сплюндрувала хвороба, скалічивши восьмилітнє струнке тіло, про низку терпко-глузливих років потому, що привалили прекрасне дитинство важким тупим камінням. Думка дійшла до того місця, коли він метнувся розкидати те каміння і зашкарубле серце його вибухло мстивим героїзмом.

Легенький стукіт у двері повернув горбатого до сучасності, і він, засвітивши електрику, відчинив двері.

Брязкаючи острогами, до кімнати з коридора ступила кремезна людина у військовому строї. Через плече йому напнувся од ваги маузера ремінь, а руку одтягав важкий портфель. До горбатого господаря усміхнулося широке обличчя привітного монгола, але в очах не міг затаїтися вогник непокою й тривоги.

— Ти, Вітю, знову мрієш у сутінках?.. В кімнаті темно, думав — тебе немає вдома...

Прибулий ніяково затупцював коло порога.

— Чого це ти в такому параді? Чи не чергуєш сьогодні?— замість відпрвісти, запитав горбатий. Він звик бачити свого друга у цивільному, а тому й шукав пояснення військового одягу в чергуванні.

— Я до тебе в справі... Трохи в чудній справі,— іде ширше усміхаючись, пояснив чи то своє вбрання, чи то свій прихід гість.

І горбатий господар, і кремезний монгол от уже п'ять років живуть в одному будинкові, і їх в'яже стара приязнь бійців, що не раз бували в смертельній небезпеці й навчилися цінувати мужність та відданість.

— Я до тебе... У мене химерна справа до тебе..." пояснив знову гість, і од цих слів, а швидше од тону, Ш° сказав свої слова гість, на обличчі горбаня промайнула радісна усмішка, немов він почув те, на що несміливо сподівався.

— Сідай,— припрохав господар, показуючи на крісло коло столу,— сідай і кажи, а я послухаю...

Він сам, господар, сів проти гостя і, з допитливою усмішкою на тонких голених устах, чекав.

Кремезний монгол сів був до столу, та за хвилю підвівся і, повернувши ключа в дверях, зачинив вікно.

— Що це ти взявся господарити? Адже ж надворі теп-л0| — спитав господар, і в словах його, і в запитанні чулося, що він добре розуміє, навіщо друг зачиняє вікно та замикає двері.

Гість нічого не відповів, а тільки, справившись з дверима та вікном, повернувся до столу й сів на своє місце.

— Я до тебе в дуже важливій справі... Більше ніж у важливій...— сказав він ще раз, і по тому в кімнаті запанувала гнітюча тиша. Горбань дивився через стіл на свого зніяковілого друга й думав свої думки, що сунули вулканічною лавою спокійно й важко, не викликаючи дріб'язкового хвилювання, а тільки каламутну нервову стуму. Ті думки сунули з минулого й, заливаючи сучасне, спалювали на своєму шляху і жаль, і тривогу, і жадобу жити.

Горбатий спокійно дивився в монгольські очі свого друга і, як і роки до того, чекав на слова, що той мусив врешті сказати, бо розумів він, що його таємниця не з тих таємниць, що її щастить людям заносити недоторканою в могилу.

— Ну, кажи ж...— промовив нарешті господар, і ласкаві очі з-під високого лоба теплом війнули на кремезну постать друга.

— Я, Вітю, нічого не розумію...— видавив з себе слова монгол,— я одмовляюся розуміти, бо це стосуються до тебе... Хоч я й старий чекіст і мусив би такі речі?р<&зуміти, але почуття мої зраджують мене, бо ці речі стосуються до тебе, з ким я стільки перетерпів... стільки сил поклав у боротьбі... А тепер...

— Ну, кажи вже,— тим самим тоном мовив горбань, * очі його на мить одну затьмарила смертельна туга.

Замість слів гість рвучко висмикнув з кишені грубезного пакета, припечатаного солідними сургучевими печатками, 1 подав господареві.

Тонкі пальці горбаня прийняли пакета, і зміст його ^идко опинився перед очима. В рівних рядках друкованих літер він спіймав своє ім'я і слова "...заарештувати й секретно під посиленою вартою відрядити..."

Тонкі пальці, не хапаючись, згорнули пакета й, ніби нічого не трапилося, передали гостеві.

Твоє діло виконати наказа,— по хвилі мовив горбань, так ніби мова мовилася про якусь службову дрібницю, що не обходила його особисто.

— Вітю, я же бачу, що це якесь непорозуміння! Ти ж такий спокійний! — радісно вигукнув гість і од радості аж підвівся з місця.

Господар погладив кучері звичним рухом руки і од цього його чоло стало ще вище, а тіло убогіше й нікчемніше. Кривими ногами він заступав по діагоналі кімнати, заклавши скорочені рахітом руки в кишені. Його постать нагадувала постать школяра, що, пустуючи, начепив собі на обличчя непомірно велику різдвяну машкару класичного філософа.

Він довго ходив по кімнаті з пекучим жалем у серці, що він є причина неприємностей цього доброго монгола, що він його любив, як брата, і поважав, як батька.

— Тут, на жаль, немає ніякого непорозуміння,— казав горбань, дивлячись у підаогу,— це мусило колись статися... Я всі ці довгі й найпрекрасніші роки свого життя чекав на це...

Від цих слів кремезний гість підвівся у кріслі.

— Але ж це якась нісенітниця! — вигукнув він майже з розпачем і з надією та благанням дивився на господаря, чекаючи, що той своїм словом розплутає цей клубок непорозумінь.

— Тут немає ніякої нісенітниці. Мало того, це розпорядження запізнилося на кілька років... Ти не знаєш мого минулого... мого справжнього минулого, що його можна спокутувати тільки смертю...

— Вітю! — благаючи, простяг гість руки до свого горбатого друга.— Вітю, ти верзеш нісусвітню дурницю! Це ж чистісінька містифікація!

Він з надією стежив за горбанем, чекаючи, що той врешті покине ці дурні жарти й розсміється своїм добрим сміхом, але той дивився в чесні очі свого друга, і на віях йому блищала туманна роса.

— Я кажу правду. Мене чекає розстріл. Я це знаю і не боюся. Смерть — це єдине, на що я заслуговую.

Гість побачив правду в очах і сталевий відблиск непохитної рішучості. Він рвучко схопився з місця і підійшов до вікна. Рука шарпнула защіпку, й тепле повітря червневого міста полилося в кімнату. Вузькі монгольські очі дивилися на огні електрики, а ті огні розпливалися світлими плямами і капали срібною росою на підвіконня. За плечима стояв жах і холодом дихав під саме серце.

Похитуючись з боку на бік на кривих рахітичних ніжках, горбань носив по кімнаті свою горду голову з високим чолом філософа й губив байдужим тоном важкі, як оли-вом налиті, слова:

_ Тут немає ніякого непорозуміння. Я не те, за що ти вважав мене ці прекрасні п'ять років. Звідти мені немає повороту. Та в мене немає думки про втечу. Я не боягуз. Ти це знаєш.

Монгол слухав слова й ритмічне поскрипування підлоги під ногами горбаня і вірив, що його друг не має наміру втекти. Він уже виразно бачив огні вечірнього міста, і думка старого бійця не затуманювалася почуттям жалю. Він знав, що коли б горбатий друг хотів утекти, він зробив би це легко, що зброя в нього завжди напоготові й володіє він нею досконало.

— Я тебе обдурив, розповівши не своє минуле, а минуле людини, чиї документи потрапили мені до рук. Але це єдиний раз і останній раз я обдурив тебе...

Монгол повернувся до горбатого, ступив кілька кроків до нього і поклав свою важку руку на калічне плече друга.

— Для тебе я зроблю все. Для тебе піду на смерть так, як ти жертвував життям для мене. Для тебе на все, тільки не на зраду тій справі, що ми їй служили.

Горбатий подивився в очі другові й тонкою рукою взяв його міцну руку, рухом показавши на крісло. Вони сіли один перед одним і довго дивилися мовчки в різні боки. Нарешті горбань порушив тишу.

— Перед смертю прошу тебе не посилати мене під вартою. Я сам поїду й з'явлюся куди треба. Це перше моє прохання, а друге — вислухати ту правду, що я її крив од тебе ці п'ять років...

Є злочини, що їх ніякі заслуги не в силі змити. Я розповім тобі все сьогодні ж... Ти приготуй чай, а я за півгодини до тебе прийду...

Монгол устав, і його плечі нерішуче повернулися до Дверей. Йому не хотілося кидати цю людину, та, перемітай себе, він ступив до порога і мовив:

— Чекаю...

Кроки його незабаром пролунали в тиші коридора стуками вивіреного годинника, а горбань слухав ті кроки, аж Поки вони затихли десь на другому поверсі.

Нарешті він скинув оту неволю, що найбільша є для правдивої людини, неволю постійної брехні, постійного ^Давання того, чого насправді не було. Він розповість сЬогодні все й знову стане сам собою. От тоді він буде радий. Він помре смертю Остапа Вербового, а не смертю давно померлого Максимова, чиє ім'я йому довелося носити стільки років.

Не знати для чого горбань підійшов до вмивальника, довго мився холодною водою, а витершись і причесавшись, пішов на другий поверх, як обіцяв. Чай вже напевно готовий у товариша...

А може, той монгол, прослухавши його, не буде вже його товариш. Може, той монгол зрадить його й накаже скрутити йому руки, як карному злочинцеві за старих часів і одведе куди треба.

1 2 3 4