Хіба б мене не стало. Але трьом нам тут затісно. Вони або я!
Мабаш допитливо подивився.
— Тепер не скажу, потім, може, в юрті...
— Ти впертий, Натрусе, і... страшний...
Натрус вибив попіл з погаслої люльки і набив її наново тютюном. Слова приятеля приємно полоскотали.
З юрти повіяло запахом вареного м'яса, і Мабаш проковтнув слину.
Натрус глянув на овечу шкуру, ще свіжу, окривав-лену, що сушилась на плоті.
— Барана зарізали? — спитав.
Мабаш радий був, що скінчилась неприємна тема, яка його, правду кажучи, трохи лякала, і він заговорив жвавіше:
— Аякже, зарізали. Зараз жінка моя подасть сніданок. Ійнечі! — гукнув він дружину.— Скоро ти там?
— Скоро,— почулось із юрти.
Через кілька хвилин з'явилась у дверях молода жінка, несучи на дерев'яному полумиску свіжозварений тергим. Вона поставила полумисок на землю і запросила їсти.
Натрус глянув на неї з цікавістю і, коли та вийшла, сказав:
— Маєш гарну жінку. І тоді я казав, коли ти женився, і тепер кажу те саме.
Мабаш щиро радів з похвали приятеля.
— Гарна,— згодився він.— І купив її недорого. Роботяща і вміє все робити. А вже зварити ніхто краще не вміє. Спробуй тергим, чи їв ти коли такий смачний?
Натрус брав пальцями білі шматочки жиру, обмотані овечими кишками, і кидав у рот.
Гість і господар були, видно, обидва голодні, бо полумисок спорожнили вмить.
— Тергим у тебе смачний,— сказав кам, кидаючи у рот останній шматок, що застиг уже і прилип до дна полумиска.
Мабаш задоволено й гордо слухав слова похвали.
— А ті... не люблять. Був торік один, дав йому поїсти, а він не захотів. Каже, без хліба й солі жиру їсти не може.
— Ти б йому отрути дав,— сказав Натрус, зареготавши.
Приятелі пирснули сміхом.
З дверей вийшла знов Ійнечі й принесла в полумиску кан 1. Вона забрала порожній посуд і поставила повний перед гостем, запрошуючи до їжі.
Мабаш витягнув ножа й порізав кан на шматки. За кілька хвилин спустів і другий посуд.
Потім Ійнечі принесла полумисок вареного м'яса.
Наївшись, приятелі подались до юрти пити араку і чай із сіллю. Надворі ставало душно, і піт лив із кама цюрком.
Через деякий час із юрти вилітав надвір голос сопілки, на якій вигравав п'яний кам.
Кан — овеча кишка, наповнена кров'ю з молоком.
Дмитро Іванович переконався, що на Алтаї без верхового коня нічого робити. Щоб писати історію краю — треба його знати, і не тільки з друкованих чи писаних джерел,— його треба пройти і проїхати вздовж і впоперек, треба бачити на власні очі те, про що хочеш писати, описати бачене чесно, об'єктивно, тоді тільки книжка матиме справжню цінність. Дмитро Іванович був саме такої думки, тим більше, що писаного чи друкованого про цей цікавий край було дуже мало. Історія його жила в усних переказах, а як мало є на світі людей, що вміють цікаво розповісти про те, що навіть добре знають.
На те, що треба купити чи найняти коня, напоумив його, звичайно, Іван Макарович, якому Смирнов зробив візит одразу, як тільки той повернувся з поїздки.
— Коня треба вам мати завжди під рукою, — говорив Іван Макарович.— Якщо ви тут ненадовго, то треба коня найняти на певний час за певну суму. Це вигідно тому, що вам не потрібно буде турбуватись за тварину, чи вона сита, чи поєна, хазяїн цим займеться, а ви будете їздити по селах, заїмках, словом, куди захочете. Пішки ж пройти такі простори сил і часу не вистачить.
Смирнов найняв коня у свого господаря Олександра з-під Бешпека, у якого зупинився по приїзді до Немала, і тепер, як наставав ранок, осідланий кінь чекав його біля дому. Між Смирновим і Іваном Макаровичем зав'язались дружні відносини з перших днів, і тепер дуже часто вечорами вони зустрічались, розмовляли про зібрані матеріали, про бачене, почуте. Іван Макарович дав Смирнову цінні матеріали про шкільну справу на Алтаї за царських часів, про катехізаторські школи епіскопа Макарія, який організовував колись подібні в Японії, бувши там місіонером від російсько-царського уряду. ^
— Його офіціальним завданням було навертати японців на християнську віру,— говорив Іван Макарович,— було ще і неофіціальне, мабуть, бо з Японії його по деякому часі попросили. Тоді він переїхав на Алтай і почав насаджувати православ'я серед іновірців на їхній власній землі. А їх, як знаєте, немало.
Смирнов погодився.
— Питаєте, кого готовили катехізаторські школи?
Перш за все ойрот, що поступав у школу, мусив сам хреститись, а закінчивши школу, мав завдання хрестити своїх земляків. Зі школи виходили учителі і свяще-ники-місіонери. Словом, місією їх було в першу чергу навертати невірних на віру Христову, а як тепер я це розумію, підкорити їх своїй попівській владі.
— Ви не захотіли навертати? — спитав Смирнов. Іван Макарович заперечив.
— Я пішов учителювати,— сказав він.— Роль свяще-ника-місіонера була мені не до вподоби. Це була і важка робота, і дуже невдячна. Умовити людину, що віра її батьків не хороша, а ця віра, що я проповідую, хороша, нелегко і... нечесно. Хоч ойроти, чи алтайці, не мають якихось твердих канонів віри. Тюркського походження, вони не мусульмани, а язичники, вірять у безліч духів, злих і добрих, у добрих і злих богів, забобонні, слухають шаманів, нічим від них не вищих ні культурою, ні освітою. Ті ж темні бузувіри, не більше. Але, кажу, навіть при таких умовах навертати їх на чужу віру, не можучи нічим довести, що вона краща, нелегко.
— Мені б хотілося побачити шамана,— сказав раптом Смирнов.— У наші часи це вже рідкісний птах. Як же все-таки надовго вони затримались!
Іван Макарович обіцяв найближчим часом показати шамана.
— По селах ще й тепер часто відбуваються камлання, тобто криваві жертвоприношення,— говорив він,— незважаючи на те, що уряд з цим обрядом бореться. Словом, для вас ще буде нагода побачити такого добродія в чудернацькій одежі, який біснується в димі від багаття, посеред темної юрти, зі своїм неодмінним барабаном у руках.
Проте показати шамана так і не вдалось.
Понад рікою Катунню йшло четверо: Дмитро Іванович, інженер, художник і Таня. З того часу, як познайомилась з художником, Таня так змінилася, що мати її знов почала охкати і дивуватись з переміни любимої доні. А доня чекала з тугою вечора, коли можна буде посидіти з ним у хаті чи на городі чи погуляти. Гуляти вирушали вони вдвох, а частіше вчотирьох, з інженером і Дмитром Івановичем. Ті два були такі розумні й цікаві люди, від них можна було багато почути, багато навчитись. Всі вони заприятелювали з її батьком і прекрасно ставились до неї.
Вони заприятелювали і між собою. У них обох було багато спільного: члени партії, в обох революційне минуле, хоч інженер набагато молодший, обидва вірили у відродження своєї Вітчизни, її велике майбутнє, вірили у відродження і цього краю, на землі якого зустрілись і пізнали один одного.
До Ломова ставлення їх обох було різне. Інженер цінив художника за його майстерність. Дмитро Іванович, який знав ранні роботи Ломова, називав його поборником чистого мистецтва, формалістом тощо. Інженер боронив товариша, з яким був ближче знайомий, ніж Дмитро Іванович.
— Коли побачите його картини, які він зараз малює, не назвете його формалістом.
— Може бути,— не перечив Смирнов.— Я знаю його давні твори і ними не захоплююсь.
Між Дмитром Івановичем і Ломовим досі серйозної розмови не було, але тінь антипатії, причому явно взаємної, витала над цими двома людьми. Проте ходили в компанії і зараз зійшлись над Катунню.
Був тихий вечір, заходило сонце; долина над рікою мовчала; мовчали старезні гори, і тільки Катунь не вмовкала ні на хвилину, а шуміла й ревла, як щодня, як і тисячу літ тому. Понад долиною пролітали зрідка шуліки, ворони, пильно поглядаючи на людей.
Таня мовчки йшла попереду вузькою стежкою над рікою. їй на душі було тихо й гарно, було приємно чути за собою кроки Олеся, знати, що він любовно дивиться на неї. А він справді дивився на її гарну шию, що, як слонова кість, біліла під чорним волоссям.
— Далеко ще до порогів? — спитав раптом художник, відірвавши очі від дівчини.
— Хіба не догадуєтесь? Не чуєте, як шумлять?
З кожним кроком шум ріки дужчав, і за закрутом показались пороги. Усі стали.
Посеред річки стирчали скелі. Лівий берег навис над рікою грізною чорною стіною, з якої дивились круглі западини, мов очні ями старого, зчорнілого черепа.
— Тут мав бути перший міст,— сказала Таня.
— Коли? — здивувався інженер.
— Боїтесь конкуренції, Федоре Павловичу? Не бійтесь. Давно це було, легенда є така.
— О, легенду давайте, послухаємо з насолодою,— сказав Дмитро Іванович.
Таня помовчала хвилину, збираючись з думками, глянула на своїх слухачів, що серйозно приготувались слухати, і почала:
— Колись, як жили ще богатирі, велетні, один з них, Сарп-Ак-Тай, задумав зі своїм сином побудувати міст через Катунь...
Побачивши, що Смирнов поліз до кишені за блокнотом, зупинилась.
— Ви що, записувати хочете? — спитала, червоніючи.— Не варто, це таке примітивне оповідання.
— Нічого, нічого, я вам не заважаю, продовжуйте, Таню.
Вона перевела очі з Смирнова на інженера і посміхнулась.
— Ну, далі, далі, Таню!
— Отже, втрутився в цю роботу добрий бог Уль-гень,— продовжувала Таня.— Він погодився допомогти їм, але при умові, що вони за весь час будування не знатимуть жінок...
— Це вірно,— сказав інженер.
— Так отже, візьміть це до уваги — усміхнулась значуще Таня.— Почалась робота. Батько добував каміння з цієї скелі. Бачите ями? Складав у фартух і носив синові, а син клав їх у ріку. Але раз батько довго забарився. Синові було нудно, і його потягнуло до жінки.
— Ясно! — сказав художник.
— Не перебивайте! Приходить батько — сина нема. Він розізлився й висипав каміння в ріку. Воно так і залишилось до наших днів. З того часу більше ніхто не наважився будувати моста через Катунь.
— І нема мостів? — здивувався художник.
— Ні одного.
Це було нове й дивне.
— І невже ж не буде? — спитав наївно художник.
— Буде! — заспокоїв його інженер.— Буде, і не один.
Таня скривилась, художник помітив.
— Такі гори шкода псувати, інженере,— сказав він.
— Правда,— погодилась Таня.
Художник засміявся, а інженер помітно споважнів. Йому раптом пригадалась чогось вистава "Казка старого млина". Стала перед очима степова романтика, така подібна до романтики гір.