Вона і вислухає, й дасть пораду, й заступиться. Жодне питання в університеті не вирішується без її згоди. Вона приступніша, розумніша і більш ділова, ніж її чванькуватий чоловік.
Це вона висмикнула його з-за кордону, коли відчула, що проректор замислив каверзу. Почалося з того, що він взяв до аспірантури свою колишню студентку і став її науковим керівником. Але й дружині ректора ця студентка подобалася, тому вона запропонувала їй перейти на кафедру педагогіки. Аспірантка відмовилася. Але ректорша не любила, коли їй перечили, тому і бухгалтерія кілька разів "забувала" нарахувати аспірантці стипендію, і секретарки весь час "губили" усі її звіти та аспіранські плани.
Чоловік порадив аспірантці наступного разу зробити ксерокопію плана, піти до заввідділу аспірантури й сказати: "Ось, будь ласка, мій план. Вам іде оригінал, а в мене залишається копія. Якщо план десь ізнову загубиться, скажіть мені, я вам представлю копію". Так вона й зробила. Але коли чоловік опинився в лікарні, на аспірантку посипалися неприємності. Дійшло до того, що знайшли якусь заховану у примітках статтю, на підставі якої оце зараз і збираються погнати її із аспірантури.
Вона звернулася до адвоката, і той пішов прямо до ректора. Ректор був за кордоном, проректор хворів, а на дружину ректора, яка крутилася в приймальні, адвокат не став гаяти часу. Його темно-синій костюм і такі слова, як "мій клієнт", "юрисконсули міністерства" та "повістка з підписом" справили на неї враження. Вона негайно сіла за комп’ютер і настукала чоловікові депешу, в якій так плутано виклала справу, що переляканий ректор того ж дня за свій рахунок полетів гасити пожежу.
Ти кликав? — удруге питає свого чоловіка ректорша.
Іди, махає той, ми самі розберемося.
Вона йде, але лишає шпарину. Ректор підстрибує, тупотить до дверей і ліквідує отвір. Перше, ніж сісти, він двічі обходить круг свого заступника.
Значить, отак, раптом видихає він.
Про що ти?
Про що я?
Так. Що це за жарти? Пістолет, маска…
А ти мені не вказуй!
Я не вказую, я питаю.
Це я тут питаю! А ти мусиш чесно сказати, усе як є.
Мені нема за що виправдовуватися.
Я не казав "виправдовуватися". Це вже твоя совість промовляє.
Це — якийсь абсурд! Божевілля. Та що відбувається?
Ректор довго сопить.
Ти навіщо на мене наслав прокурора?
Якого прокурора?
Хотів встромити мені ножа в спину? Друг, називається…!
Не розумію…
Давай, викладай увесь компромат, що ти на мене зібрав!
Ти, я бачу, здурів! Про який…
Ви кликали?
До кабінету без стуку заскакує переколошкана секретарка.
Що таке, гарчить на неї ректор і поглядом здуває її геть.
Короче так, обертається до чоловіка ректор, або ти — або я!
Чоловікові ніде класти таку новину.
Ну, питає його ректор, чого мовчиш?
Я думаю.
До культу особи, який завів ректор, чоловік ставився як до прикрого дивацтва, яке йому нічим не загрожувало. Бо він має стиль, знає мови і, якщо не те пішло, є візитною карткою університету.
Надумався?
Так ти це, питає він у ректора, серйозно?
Аякже.
На якій підставі?
За власним бажанням.
Ага!…
Чоловік уявляє собі, як на чергових зборах колективу він просить слова. Як ректор пробує ігнорувати його. Як він злітає на трибуну і наводить факти. Про те, що лише за два останні роки, завдяки його зусиллям, університет вийшов на перше місце в країні по чотирьох з десяти категоріях. Про те, що саме він розробив нову, прозору систему оцінки знань. Про те, що за останні п’ять років в університеті відкрилося чимало нових підрозділів і кафедр, які не мають аналогів у світі, таких, наприклад, як лабораторія синтезу типології, кафедри духовознавства, юриспро-менеджмента, біо-психо-компютерної технології, тощо. З залу та з коридорів лине обурення. З аудиторій чуються вимоги обрати його ректором, а як ні, то всі готові розпочати збирання підписів. Студенти складають звернення, ідуть з наметами на майдан, погрожують мітингом, страйком і голодуванням.
Ректор знає, що його заступник збрикне. Тому він також подумки лізе на трибуну і оголошує, що ситуація довкола справи проректора переросла у скандал. I що певні сили замислили зірвати нам цей учбовий рік. Усі ми знаємо, хто за цим стоїть. Це — окремі представники всіх тих, що так і не підтягли свій менталітет до рівня вимог. Тому повстає питання: скільки ми можемо таке терпіти?!
Чи є у вас до мене, переходить на "ви" чоловік, ще якісь питання?
Не треба нам, попереджає його ректор, тут погрожувати!
Чоловік підводиться, киває і йде геть.
Ректор замикає за ним двері і не дає своїй дружині вдертися в кабінет. Ректорша тарабанить у дерматин.
Погодь, відмахується ректор і за звичкою йде до бару. Але в барі після чергової ревізії його дружини представлені лише зразки мінеральних вод різних країн світу.
От налякала! бурчить ректор, відсовує свій портрет пензля лауреата національної премії й дістає із потаєнної шафи картонну коробку з непочатою пляшкою міцного напою кольору бурштина. Щоб не бруднити склянку й не залишати слідів, він вливає вогнисту рідину прямо в горло.
Хороший розлив, каже він вголос.
Нічого, заявляє він подумки проректору, наче той зараз сидить проти нього і також посьорбує імпортний напій. Нічого. Ніде ти не дінешся! Завтра приповзеш, вибачишся, як слід, ми за це вип’ємо, наче нічого й не було.
Ректор знає, що широти душі йому не бракує. Так, для когось він — бугай. Але під цією шкірою й рогами ховається соромливий та битий шпаною школяр, який вчасно зрозумів: найліпший захист — це напад. Інакше не виживеш.
Ректор лізе рукою в кишеню ніби за носовичком, але насправді, він хоче непомітно почухати там, де свербить. Діставшися до мети, він усвідомлює, що його ніхто не бачить, гучно, по-молодечому розпружується і вже чухається досхочу. Відтак тягнеться за скріпкою, розгинає її й колупається в правому вусі, аж доки не штрикає себе у барабанну перетинку.
Ио! каже він і одразу ж гасить біль бурштином із пляшки.
Хар-роший розлив, вдруге стверджує він.
* * *
Зранку сонце влізає в кімнату, і та тріщіть по швах. Чоловік, не снідаючи, виїздить на дачу, щоб полити сад. Потім в тиші, за кавою він хоче обміркувати план дій. Безглуздо здаватися без бою. У нього скрізь є союзники — в ректораті, на кафедрах і в міністерстві теж.
При повороті на міст в нього з лівої смуги врізається бензовоз міського управління водоканалізації. Водій одразу зв’язується зі своїм начальством, воно тисне на міліцію, та складає протокол, і чоловік, як призвідник аварії, мусить відшкодувати управлінню ремонт бензовоза.
Чоловік оскаржує міліцейське рішення. Подивіться, репетує він, я стояв у ряді повороту, під бровкою, він пішов на таран з лівого ряду. Бачите? Інакше як би він міг розчавити мій лівий бік і пом’яти правий кут свого бампера? Це ж — головний доказ!
Для кого, питають у нього.
Як для кого? Взагалі!
Взагалі не проходить. Судмедекспертиза — річ конкретна. Завинив — плати!
Того ж дня у нього починають німіти рука та нога. Йому стає важко вимовляти довгі слова. Думки гладшають, чавуніють і відмовляються рухатися. В ректораті це помічають і роблять висновки.
Йдіть додому і відпочиньте як слід, радять йому по-доброму і про кожен його хисткий крок звітують перед ректоршою. Її чоловік після вченої ради заліг на обстеження з розривом барабанної перетинки і тепер керує всіма з палати. Почувши про стан здоров’я проректора, він викликає його до лікарні.
Ти, каже він чоловікові, мабуть же ж, думав, що я тебе знищу. Вижену. Ти ж так зробив би на моєму місці? Так знай, що я — незлобивий. Я добрий. Я дам тобі з гідністю піти на пенсію. По інвалідності. Ти тільки представ нам довідку. У тебе ж є кінці в медицині?
На чоловіка навалюється нудота. З трудом заковтнута ректорська пропозиція не хоче перетравлюватися.
Але за це влітку, продовжує ректор, ти замість мене очолиш приймальну комісію. Бо мені треба підлікуватися. Ну то як? Згода? А восени ми тобі повну урочистість зробимо. Проведемо по вищому розряду.
Ректор підморгує йому. Примусити чоловіка працювати в приймальній комісії додумалася дружина ректора. Щоб легше було знайти в нього якісь порушення. Про всяк випадок.
Ну що ти про це думаєш?
Нічого я, каже чоловік ректору, не думаю.
Он як ти…
Так.
Чому?
Важко думати.
А сприймати ти можеш?
Так.
Тоді сприймай. Восени Президент підпише указ, за яким прирівняє особливо цінну професуру до держслужбовців і покладе їм пенсію в розмірі дев’яноста відсотків від посадового окладу. Я зроблю все, щоби ти потрапив у списки. Хоча це, як ти розумієш, дуже і дуже складне завдання. Навіть, надзавдання… Що ти мовчиш?
Нічого.
Така твоя вдячність?
Що?
Вдячність!
Так.
Що "так"?
Нічого.
Гримаса болю на чоловіковому обличчі заспокоює ректора. Набравшися сили від його немочі, ректор цікавиться, що йому болить.
Дякую, каже чоловік.
Сильно?
Терпимо.
Голова?
Вона теж.
Ну, добре. Іди додому. Попий молока з медом, а краще — горілки з перцем. I під ковдру. Прокинешся — все як рукою зніме.
Чоловік іде. Під дверима квартири він риється по всіх кишенях, але ключа не знаходить. Йому відчиняє дочка. Вона каже, що матері краще. На тому тижні дочка хоче їхати до свого поета на село.
Я, каже їй чоловік, тебе відвезу.
Не треба. Я сама. Туди ж автобус ходить.
Ні, я відвезу. Ми усі поїдемо. І мама теж. Правда?
Дружина каже, що так.
Нам цікаво. Роздивимося. На кручу підемо, річку побачимо. Заразом купимо молодої картоплі, городини, меду…
Зарано для меду.
А ми і старим не погребуємо. З минулого року.
Дочка питає, як він почувається.
Не знаю, каже він.
Температура є?
Дочка стає навшпиньки й торкається губами його лоба. Від несподіванки чоловік сахається, зразу ж шкодує про цей рух, хапає дочку за плечі, хоче їй все пояснити, але слова злипаються в кашу, а очі стають калюжами.
Все буде добре, кажуть жінки і вкладають його в ліжко.
Машина, підскакує він, вона ж побита! Як же нам тепер…
Лежи. Ніде вона не дінеться.
Але ремонтні клопоти зафарбовують сни і отруюють його робочі години. У нього хай і не нова, але надійна іномарка. Витвір німецької інженерної думки. Чесний механік — ці два слова не тримаються купи. Тут або — або. Хтось учора порадив чоловікові когось. Але хто? И кого саме? Треба було записати. Бо голова не тримає такі речі.