— Звідкіля йому було там взятися? Де ті Черкаси, а де та Комишна, чи як її там!
— І все ж повелителю, то був саме Богдан Глинський. Я його добре знаю ще по Криму. Я навіть збирався стятися з ним урукопаш, але на мене налетів Швайка…
Менглі-Гірей якусь мить пильно вдивлявся в посиніле обличчя свого темника. Ні, схоже, він не бреше. Знає, що за такі прорахунки треба відповідати життям. І не може брехати перед смертю…
Однак не вірилося й у появу князя Глинського під Комишною, ніяк не вірилося! Бо напередодні походу він, Менглі-Гірей, намовив правобережних мурз погуляти на черкаському порубіжжі перед тим, як приєднатися до основних сил Орди. А позаяк майже одночасно з ними до Комишної підійшли й козаки Глинського, це свідчило про те, що клятий черкас відав про ту річку заздалегідь. Тож одне з двох: або Швайка й справді такий вовкулака, якому під силу за одну ніч подолати відстань від Криму до Черкас, або хтось із найближчих Менглі-Гіреєвих людей видає урусам найпотаємніші наміри Орди…
— Гаразд, — вичавив з себе Менглі-Гірей. — Хотів би зараз поглянути на твоїх богатурів із заячими душами.
Він розвернув коня і в супроводі тисяцьких рушив уподовж завмерлих лав, пильно вдивляючись у похмурі обличчя. І рідко хто міг витримати його важкий погляд.
— Я тобі дав тьму, — повернувся Менглі-Гірей до Бурумбея. — А бачу не більше половини. Де решта?
— Повелителю, — глухо видавив з себе темник. — Ті, хто були зі мною, билися, як і личить нукерам.
— Допустімо, що це правда. Але що ж тоді робила решта? Мовчиш?
Менглі-Гірей зміряв зіщулену постать темника крижаним поглядом і рушив далі. Кроків за десять зупинився перед хирлявим татарином і тицьнув у нього пальцем.
— Ти. Звідкіля?
— Чабан я, шановний, — низько схилився той перед темником. — Чабан з-над Ворскли.
— Хто втікав перший, бачив?
— Ні, шановний, — ще нижче схилився той. — Прокинувся я від криків. Хотів вибратися з шатра, та не встиг, бо на шатро щось навалилося і придушило мене. Виповз я з-під нього, аж дивлюся — на ньому перевернута гарба. І нікого з наших. Тільки якісь незнайомі чауші летять повз мене і кричать: "Вовкулаки, уруси"…
Менглі-Гіреєве обличчя пересмикнула гримаса.
— Так-таки й вовкулаки, — процідив він. — Так таки й уруси… І що ж ти зробив, коли це почув?
— Скочив на коня і подався слідом за іншими…
Менглі-Гірей змигнув бровою. Найближчий з тургаудів змахнув нагаєм і той обвився навколо голови нещасного. Бризнула кров. А палець Менглі-Гірея вже вказував на іншого:
— Ти! Звідкіля?
— Тутешній я, сонцесяйний. З-над Псла.
— Розказуй, як було.
— Я теж, сонцесяйний, прокинувся від чиїхось голосів. І той… Було темно, а потім щось затупотіло, закричало…
— Бачив, хто почав тікати перший?
— Ні, шановний. Усі тікали.
Цього Менглі-Гірей не велів шмагати. Об таке навіть нагая бруднити шкода. Тож він поворушив поводом, виїхав на середину і зупинився.
— Уперше орда так знеславила себе перед усім правовірним світом, — здушено й тихо, силуючи себе, почав він. Довкола зяяла цупка тиша, лише чутно було, як натужно дихає темник Бурумбей. — Уперше наші великі предки здригнулися в своїх могилах, почувши, що їхні нащадки проявили себе малодушними шакалами… Тож коли хто сподівається, що йому це якось минеться, він глибоко помиляється… — Менглі-Гірей прикусив губу. — Пощади не буде нікому! Гнів великих предків наказує мені покарати винних найстрашнішою карою!
Він замовк, вбираючи в себе повітря. А тоді, напружуючи горлянку, вигукнув:
— Сотники, вперед!
З лав виїхало вершників з двадцять.
— А де інші? — примружився Менглі-Гірей. — Полягли в битві чи розбіглися, як мишва? Де сотники з присульських улусів?
Сотники заходили очима один по одному і знову опустили голови.
— Отже, таких тут немає, — яро посміхнувся Менглі-Гірей. — То, може, повернемося та пошукаємо їх у їхніх же улусах?
Хасан, що стояв у перших лавах, відчув, як його серце покотилося вниз. Менглі-Гіреєві таки нічого не вартувало налетіти на Присулля і не залишити нікого в живих. Ні, цього допустити не можна!
Незважаючи на застережливі погляди своїх друзів, він смикнув за поводи і виїхав наперед.
— Повелителю, — почав Хасан, дивлячись в очі Менглі-Гіреєві, хоча за мить перед цим навіть не мислив, що здатен на таке. — Я простий чауш і нас тут двадцять чоловік — все, що лишилося від нашого присульського улусу. А було більше двох сотень. Сотник наш велів нам зайняти місця на краю табору. Тому, коли налетіли уруси, багато хто й прокинутися не встиг. Я, коли вибрався з шатра, на власні очі побачив, як у спині нашого сотника Ахмата ще бринить стріла…
Про те, що цю стрілу випустив він сам, Хасан промовчав. Натомість додав, знаючи, що це йому так не минеться:
— Тож винуваті, повелителю, не ми, а вартові, котрі проґавили напад урусів…
Удар канчука змусив його замовкнути.
— Мовчати! — вереснув тисяцький. — Як ти смієш розмовляти так перед самим повелителем!
Нараз з-поміж вершників зчинився якийсь рух, і до Менглі-Гірея пробився повновидий молодик.
— Сонцесяйний, дозволь мовити слово про цю людину, — кивнув він на Хасана.
Менглі-Гірей якусь мить розглядав молодика.
— Як тебе звуть? — запитав він.
— Борихан, сонцесяйний. Я небіж бінбаші Реїза.
Менглі-Гірей повільно хитнув головою.
— Продовжуй, — звелів він.
— Я цю людину бачив напередодні уруського нападу. Він тоді сидів у гурті з одним кайсаком на ім’я Сартак. Вони про щось шепотіли і при цьому озиралися на всі боки, чи не чує їх хто. А коли ми з моїми товаришами хотіли дізнатися, про що саме вони шепочуться — ті ледь не взяли нас у ножі… — Борихан ковзнув поглядом по шерензі і вказав на десяток чоловік. — А ці тягли за нього руку. Мабуть, усі вони з однієї зграї.
— Я того кайсака, званого Сартаком, не підтримував, — відказав Хасан. І це була правда, бо вони з Грициком наперед домовилися, буцімто не знають один одного. — Я з ним увесь час сперечався. І ти сам відаєш про це.
Проте Борихан не зважав на Хасана. Він помітив, як зацікавлено зблиснули очі в Менглі-Гірея, і це додало йому нових сил:
— А коли почалася битва, я бачив, як той Сартак перебіг до урусів. А ці… Навіть коли вони й не були з ним заодно, можуть багато чого розповісти.
— Он як… — повільно почав Менглі-Гірей. — Тож ти вважаєш, що була змова?
— Так, повелителю, — схилився Борихан. — Але й це ще не все. Коли я розповів про свої підозри моєму дядькові тисяцькому Реїзу, той лише поглузував з мене…
— Борихане! — зойкнув тисяцький Реїз.
Менглі-Гірей повів на нього оком і той затнувся.
— Що ж, розберемося, — сказав Менглі-Гірей.
Розбиралися недовго, але жорстоко. По всьому та борі засвистіли нагаї, залунали розпачливі вигуки. Проте зізнався хтось чи ні — було невідомо.
Під вечір чамбул Бурумбея був вилаштуваний чотирикутником. Усередині його стояло кілька сотень закривавлених степовиків. Зойкнули сурми, загуркотіли барабани і наперед виїхав новий темник Енвер. На відміну від Бурумбея, він був худий і верткий, як сорока.
— Ось вони, ті, хто осоромили правовірний світ, — показав він на закривавлений гурт. — Це вони втекли перші з поля битви.
Хасан, що стояв попереду, опустив голову, як і личить людині, яка визнає будь-яке рішення свого начальства. Проте в глибині його душі здіймалася радість: йому таки вдалося заронити у голову ханові думку, що в поразці під Комишною винні не лише присульські улуси. Отож боятися негайного Менглі-Гіреєвого гніву їм не доведеться.
ДІДОВІ КЛОПОТИ
Як тільки зійшли води і трохи підтряхло, наче з-під землі вродився старий знайомий Рахмон.
"Перша ластівка, — подумав дід Кібчик. — Цікаво, що йому потрібно цього року?"
Рахмон, як завжди, почав здалеку. Довго трусив дідову руку, розтягував у посмішці рота аж до вух, цікавився здоров’ям самого діда, потім його рідні і знайомих, потім…
— Івасику, а скажи-но Ждані, щоб приготувала нам щось перекусити! — гукнув дід Кібчик. — І нехай накриє під сонцем, бо воно нам ще не обридло. Чи не так, Рахмоне-джан?
"Тю, уже й по-татарському заджеркотів", — сам з себе здивувався він.
— А так, так, — закивав головою Рахмон.
Прибігла Ждана, повновида, розпашіла. За нею з повною тацею в руках дріботів Телесик. За якусь мить на столі, мов за помахом чарівної палички, з’явилася вуджена риба, бринза, білі коржі, глечик з квасом.
Рахмон вихилив кухля і схвально прицмокнув:
— Смачно, майже як кумис…
І лише тоді, коли від вудженини залишилися самі кісточки, він почав з того, заради чого приїхав.
— Гарно видали відкоша тим кримчакам, дуже гарно, — посміхнувся він і його очі зблиснули так, наче в тому була і його заслуга.
Дід кивнув головою. Усе ж не стримався, лукаво зауважив:
— Серед кримчаків бачили і ваших людей.
Рахмон не поліз у кишеню за відповіддю.
— У нас не було іншого виходу, шановний, — важко зітхнув він. — Якби ми не послали на вимогу Менглі-Гірея своїх людей, він вважав би нас такими ж ворогами, як і вас. Тому ми змушені були послати кілька десятків. Але, — він урочисто підняв догори пальця, — вони не взяли з собою жодної гарби. А гарба, шановний, потрібна для того, аби на ній возити здобич.
"Здобич, — гмукнув про себе дід Кібчик. — Сказав би краще, що не взяли гарб, бо передчували, що доведеться ловити облизня…"
— Так, наші це помітили, — додав він уголос. — І належно оцінили.
— Я, шановний, признатися, дуже переживав, чи не станете ви тепер дивитися на нас як на чужинців…
Дід Кібчик дозволив собі великодушно всміхнутися.
— Та що там, — відказав він. — Чого не буває між сусідами.
— А так, так, — закивав Рахмон. — На те вони й сусіди…
"От же ж базікало, — подумки зітхнув дід. — А тут роботи стільки…" І не стримався, мовив уголос:
— Атож, лише сусіди можуть говорити геть про все на світі, бо їм поспішати нікуди…
Невидима хмаринка затемнила гладеньке Рахмонове чоло.
— Якби ж то так, шановний. Та, на жаль, я приїхав оце у справах. Хотів би домовитись про закупівлю й цьоголітнього вівса.
— Цьоголітнього? — щиро здивувався дід. — Таж він ще й не сходив…
— Знаю, дорогий сусіде, знаю. Але не хотілося, щоб ти продав його комусь іншому.
Дід повільним рухом розгладив бороду. У Рахмоновій базіканині є таки свій глузд.
— Вважай, що домовилися, — сказав він. — Для доброго сусіди нічого не шкода.