Аж дивлюся — хтось чужий порається у його курені. Ви хто будете?
— Я… це… ох, і налякав ти мене, хлопче! — почав Тишкевич, помалу наближаючись до Грицика. — Я подумав, було, що це татарин якийсь…
Його рука усе ще стискала руків’я ножа.
— Не підходьте! — наказав Грицик і відступив на кілька кроків.
— Та ти що — не впізнав мене? — здивовано запитав Тишкевич. Він уже вибрався з куреня і поквапцем роззирнувся. На його вустах з’явилася посмішка — крім них, на острові нікого не було.
— Я ж товариш твого дядька, — сказав він. — Минулого року приїжджав до нього, невже він тобі не казав?
— Не підходьте, — повторив Грицик, піднімаючи лука. Проте Тишкевич начебто й не чув його слів. Він без поспіху наближався до Грицика і, хоча усмішка все ще грала на його вустах, очі наливалися жорстокістю.
— То оце теж приїхав, та, бач, не застав свого найліпшого друга, — продовжував теревенити він. — Та чого ти від мене тікаєш, хлопче? Не бійся, я ж тобі нічого поганого не зроблю. Давай-но краще посидимо на травичці та почекаємо твого дядька. Я, знаєш, скільки веселих історій можу розказати про нього! О, твій дядько…
Тишкевич уже був за якийсь крок від Грицика.
— Саньку! — гукнув Грицик і націлив лука на Тишкевичеві груди.
Тишкевич озирнувся, і його щелепа повільно поповзла вниз. Звісно, не Санька він злякався, і не його лука. Тишкевич не вірив, що стріли дитячого лука можуть пронизати його наскрізь. Ну, хіба що подряпають. Адже рука дванадцятилітньої дитини зовсім не те, що рука дорослого козака…
Ні, таки налякав Тишкевича звір, що з’явився одночасно з другим хлопцем. Судячи з його вигляду, він уміє не тільки показувати зуби. І схожий на того, що недавно перегриз горлянку його коневі.
Тишкевич стиснув пальці на колодці ножа. У вовка настовбурчилася шерсть.
Тишкевич повільно опустив руку вздовж тіла. З одним вовком він, може, і впорався б. І з двома хлопцями теж. Але одночасно з усіма…
— Та ви що, хлопці, — спробував він посміхнутися. — Людина до вас у гості, а ви…
— Пізнаєте цього вовка? — запитав Грицик. — Це той, що розірвав коня, коли ви грабували Мацика.
На обличчі Тишкевича з’явився невдаваний подив.
— Якого Мацика, якого коня? — запитав він. — Щось ви мене не за того маєте. Я тут, хлопці, вперше. Ні, вдруге. Минулого літа теж був.
— Неправда, — сказав Грицик.
— Та щоб мене грім побив! — вигукнув Тишкевич. — Щоб мене нечиста взяла!
Санько розгублено поглянув на Грицика. Грицик вирячився на Санька. Вони вже ладні були засумніватися в тому, Тишкевич це перед ними, чи, може, хтось інший. Бо ж самого Тишкевича вони бачили лише мигцем і як слід придивитися не встигли. Та й чи мало є людей на світі, схожих один на одного? Он Санькові, наприклад, мати каже, нібито він — викапаний батько…
Проте збити Грицика з пантелику було не так просто.
— Е, ні, — сказав він. — Може, ви прикидаєтеся не тим, ким є насправді. Ви краще скажіть, як зовуть мого дядька!
— Демидом, — не замислюючись, відказав той, кого хлопці якусь мить тому мали за Тишкевича.
— А от і ні! — вигукнув Грицик. — Саньку, все ясно!
— Дивно, — похитав головою Тишкевич. — Невже я помилився? Та ж ні. Здається, і острів цей, і берег… Може, я не туди потрапив, га?
І знову хлопці занепокоєно перезирнулися. Ба й справді, може ж людина заблудитися в цих очеретах? Ого, ще й як! Або, може, минулого літа тут і справді був якийсь Демид, а Василь Байлемів поселився лише цієї весни…
Один лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним рухом прибульця.
— Відпустіть мене, хлопці, — сказав незнайомець. — Годі дурня клеїти.
Грицик завагався. Він зняв стрілу з тятиви і почухав нею литку. Ну, які докази того, що перед ним не Тишкевич, а зовсім інша людина? Єдине, що Грицикові запам’яталося, це Тишкевичеве цвикання зубом. Проте чи мало в кого може заболіти зуб? Он минулого місяця Грицик теж цвикав майже тиждень.
І все ж, чуття йому підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту воду? Ні, схоже, без дорослих не обійтися.
— Давайте зробимо так, — несподівано для самого себе запропонував Грицик. — Ми зв’яжемо вам руки і ви посидите в курені. А приїдуть наші — самі розберуться.
— Та ви що — з глузду з’їхали? — обурився незнайомець і знову ступив уперед.
— Ані руш! — вигукнув Грицик і підняв лука. Барвінок, не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка.
Незнайомець скосив очима у його бік, затим знизав плечима і заклав руки за спину.
— Ну що ж, зв’язуйте, — згодився він. — Зв’язуйте руки, ноги, тягніть у курінь. Тільки ж глядіть — повернеться ваш дядько і такого дубця дасть, що тиждень не зможете сісти. Це ж треба! Дурниці якісь…
І увесь час, поки Санько вовтузився з сиром’ятним ремінцем за його спиною, незнайомець докірливо хитав головою. Потому повернувся і сам рушив до куреня.
— Глядіть же, хлопці, — востаннє попередив він. — Ой, і биті будете! А мені що? Я й почекати можу…
Хлопці зачинили за незнайомцем двері. За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння…
Вже вечоріло, коли друзі незнайомця повернулися угору Дніпром. Молодик, що сидів на веслах, почав загрібати у бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун, його супутник, мугикав щось невеселе.
— Даремно тільки з’їздили, — домугикавши, зітхнув товстун. — Казав же я йому, що нікого там немає.
— Але ж ми бачили сліди, — заперечив молодший. — А де сліди, там повинні бути й люди…
— Що нам ті люди? — зневажливо пирхнув товстун. — Нам не люди потрібні, а те, що в їхніх куренях.
Вони зупинилися біля піщаної коси. Молодший свиснув. Затим трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав:
— Пане Юзефе!
Йому ніхто не відповів.
— Мабуть, заснув, — висловив здогад товстун. — Доведеться сходити на берег.
Він підвівся на колінах і закляк. Бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина.
— Що за чортівня? — вражено пробурмотів він. — Поглянь-но, Сидоре.
— Хлопчисько! — здивувався Сидір. — Звідкіля його занесло?
Хлопчина зупинився по інший бік піщаної коси і в свою чергу втупився у прибульців.
— Е-е… це саме… звідкіля ти взявся? — запитав товстун.
— А ми тут живемо, — відказав хлопчина. — З дядьком. І його товариші теж тут живуть.
— Кхе… он як… А де ж вони? Нам би той… побалакати треба.
— Вони незабаром повернуться, — відказав хлопчина. — Вони тут спіймали одного злодія і відвезли…
— Куди? — запитав молодший.
— До Швайки.
Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до молодшого і верескнув:
— Жени!
Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися.
За хвилину все затихло. Лише чутно було, як у курені щось невиразне пробурмотів в’язень.
ДОПИТ
Грицик (а це був він) дивився услід човнові, аж доки той щез за закрутом ріки. Тоді повернувся до куреня, перед яким з луком напоготові завмер Санько. Поруч з ним сидів Барвінок.
— Ну як? — стривожено запитав Санько.
Грицик засміявся.
— Рвонули звідсіля, як качки перед злетом. Тепер їх і Барвінок не наздожене.
— Гей, хлопці, — долинуло з куреня. — Я чув якусь розмову. Що, ваш дядько прибув?
— Та ні, — відказав Грицик. — То… козаки з сусіднього острова пропливали. Казали, що дядько повернеться трохи пізніше.
— А більше нікого не було?
— Та… ще двоє якихось. Один товстий, інший молодий, із рубцем на щоці.
— І де ж вони?
— Хотіли зупинитися. Та побачили наших сусідів і подалися далі.
З куреня долинуло люте буркотіння. Потому в’язень сказав:
— Ну гаразд. Ще трохи посплю. Розбудите, коли дядько повернеться.
Ніч минула спокійно. Хіба що хлопцям було трохи холодно, бо ж свитки свої залишили в курені. І кресало також. То ж спали, щільно притиснувшись з обох боків до Барвінка, котрий не зводив погляду з куреня.
А зранку в’язень почав ремствувати. Його обурювало, що Грициків дядько затримується. А коли сонце піднялося над очеретами, загорланив:
— Їсти хочу!
— Там же є що їсти, — сказав Грицик.
— Так у мене ж руки зв’язані! Ти що — забув? І води принесіть!
Хлопці подивилися один на одного. Заходити до куреня їм не хотілося. Мало що може втнути дорослий злодій, навіть коли у нього зв’язані руки.
Врешті Грицик зачерпнув ківш дніпровської води і рушив до куреня, двері якого завбачливий Санько підпер кілком. Грицик відкинув кілок і просунув голову у двері.
— Ось вам вода, — сказав він.
— А їсти як я буду? — почулося у відповідь.
Повагавшись, Грицик щез за дверима. За мить почулося пожадливе хлебтання.
— Дякую, хлопче, — сказав в’язень. — А тепер я й чорта смаленого з’їв би. Може, розв’яжеш? Та підійди ближче, не бійся… Ти куди?
Проте Грицик був уже надворі. Він хутко зачинив двері і підпер їх кілком. Був блідий як смерть.
— Ти що? — здивувався в’язень за дверима. — А хто мене годуватиме? У мене ж руки зв’язані!
— Неправда, — сказав Грицик. — Руки у вас вільні. От тільки ремінець ви забули заховати. Він у кутку на хутрі лежить.
В’язень коротко лайнувся. Згодом додав:
— Гадаєш, приємно, коли тебе якісь пуцьвіріньки зв’язують?
По обіді в’язень заходився виламувати двері. Мабуть, розлютився так, що вже навіть загрозливе Барвінкове гарчання його не лякало. Він уже й щілину прочинив таку, що міг виставити ногу назовні. Вгамувався лише тоді, коли Грицик увігнав у одвірок, перед самісіньким його носом, стрілу. Лише сказав:
— Таке мале — і геть здуріло…
Під вечір з очеретів долинуло:
— Пугу, пугу! Хлопці, агов! Живі-здорові?
Повернулися всі. Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому.
Атож, повернулися всі. Щоправда, у Левка Заярного було перев’язане плече, у Перепічки на лобі виднілася здоровецька ґуля, а Байлемів Василь накульгував на ліву ногу. Проте на такі дрібниці ніхто не зважав.
— Ох, і доброго чосу ми їм дали! — збуджено повторював Левко. — Налетіли на тих бусурманів, мов буря.
— Теж мені буря, — посміхнувся Байлем. — Коли б не старі козаки, либонь, і досі сидів би у верболозі.
— І нічого не сидів би! — заперечив Левко і звернувся до Грицика: — Розумієш, вибралися ми за лози, а там…
З його розповіді хлопці довідалися, що Швайка вивів козаків на невеличкий татарський загін, що безтурботно розташувався у видолинку. І він, Левко, я-ак вихопив шаблюку, я-ак налетів на татарів…
— Він налетів… — знову пирхнув Байлем.