— Ну, чого б я ото товкся, як Марко в пеклі?
Голова в дуплі була не сама. Там ще були і тіло, і руки з ногами. І коли все це вибралося з дупла, перед ошелешеними хлопцями постав широкоплечий юнак.
Це був той, за ким гналися татари.
— Апчхи! — востаннє сказав він. Тоді поглянув на хлопців і весело сказав: — О, знайомці з Воронівки! Як ви сюди потрапили?
Хлопці ще ширше розплющили очі. Цю людину вони бачили вперше. А чоловік заходився приєднувати шмат кори до дупла. Затим відійшов убік, придивився до своєї роботи і задоволено запитав:
— Ну, як, бачили щось подібне до цього? Ні? То ж бо й воно. А тепер, хлопче, — звернувся він до Грицика, — збігай-но до тих дерев та поглянь, чи не повертаються татари.
Коли Грицик подався до пагорба, незнайомець повернувся до Санька.
— Ну, розказуй, як ви дісталися аж сюди.
— Ми втекли з Воронівки… — почав було Санько, проте незнайомець його зупинив.
— Та я про це знаю, — сказав він. — Знаю, як ви налякали пана Кобильського і його слуг, як ночували на Сторожовому дубі.
— То це ви тоді чхнули? — здогадався Санько. — А ми вже подумали, що то були ці… вовкулаки.
— Невже ви їх не викурили зі старих згарищ? — насмішкувато запитав незнайомець. Виявляється, він і про це знав!
— То, виходить, це ви підклали нам луки і ножі?
— Був такий гріх, — охоче згодився незнайомець. — А то аж зло взяло: такі сміливі хлопці — і тремтять на гілках, мов дві синички. А ще чого ви боялися?
Санько замислився.
— А ще за нами скрадався вовк, — згадав він. — Такий страшний. Навіть удень не ховався від нас.
В очах незнайомця спалахнули веселі вогники.
— Страшний, кажеш. І все ж ви лишилися живі й здорові. То, мабуть, розправилися з ним, так?
— Та ні, не розправилися. Втекли від нього. Зробили пліт і втекли по Дніпру.
— Молодці, здогадалися, — схвально хитнув головою незнайомець. — А на Дніпрі з вами нічого не трапилося?
Коли Санько розказав про таємничі човни, очі незнайомця погрозливо зблиснули. А коли дійшов до того, як якісь люди, переодягнені татарами, пограбували і ледь не вбили рудого чоловіка Мацика, — незнайомець скреготнув зубами.
— Ну, нечестивці, почекайте, — пригрозив він невідомо кому. — То, кажеш, його врятував вовк?
— Еге ж. Мені навіть здається, що той рудий Мацик його навмисне висвистував.
— Молодець, — похвалив Санька незнайомець. — Правильно здогадався. Будуть з тебе люди, якщо татари не спіймають.
Коли Грицик повернувся від пагорба, Санько й незнайомець сиділи поруч і розмовляли, мов старі друзі. Санько саме наспівував пісню, яку співав на Дніпрі нічний весляр, а незнайомець весело реготав.
— То, кажеш, попався Швайці? І за що ж вони на того Швайку так в’їлися?
— Ніде нікого, — сказав Грицик. — Я і в степ дивився, і на плавні. Пустка. Одні лише птахи літають.
— Ну, птахи нам не страшні, — заспокоїв його незнайомець. — Не ми їх, а вони нас нехай бояться…
Незнайомець підвівся, ступив крок, другий — і раптом кудись щез. Мов крізь землю провалився. Хлопці лише очі протерли: тільки-но стояв перед ними, посміхався — і все! Навіть трава не ворухнулася. А ще за хвилину щось, схоже на його постать, промайнуло на пагорбі межи дерев, звідкіля щойно повернувся Грицик.
— Не вірить, — образився Грицик. — Пішов перевіряти. Про що він тебе розпитував?
— Як ми сюди потрапили, — відказав Санько. Тоді озирнувся у бік пагорба і стиха додав: — Мені здається, що він за нами стежив.
Грицик недовірливо посміхнувся.
— Вигадуєш ти все, — сказав він. — Я б його побачив. В мене око зірке.
Тепер уже образився Санько.
— Не віриш? А звідкіля він знає, як ми вовкулаків хрестили? А зброю хто нам приніс до Сторожового дуба? Він сам зізнався. От тільки про нічних веслярів на Дніпрі не знав…
І Санько затнувся.
Біля них, начебто нічого й не сталося, знову опинився незнайомець.
— А таки не знав, — згодився він. — За це вам, хлопці, велике спасибі. А тепер слухайте мене. Ви здатні дістатися до плавнів? Не втомилися?
— Ні, — сказав Грицик. — Але ж там…
— Ти про тих, хто схопив рудого Мацика? То вже хай голова болить не у вас.
— Та ми не про те, — сказав Грицик. — Ми там на пагорбі залишили куріпку. Хотіли з Саньком засмажити, бо голодні.
Незнайомець зітхнув.
— Доведеться, хлопці, трохи потерпіти. А ви гарно заховалися, — похвалив він їх. — Молодці. І за куріпку від мого товариша вам велике спасибі.
— Від якого товариша? — запитав Санько.
— Є в мене такий. На нього покладаюся не менше, ніж на себе.
— То чого ж він не прийшов сюди? — запитав Грицик.
— Бо дуже сором’язливий. Та й справ у нього нині багато, Грицику.
— Звідкіля ви знаєте, як мене звати? — здивувався Грицик. — А, знаю! Це вам Санько сказав.
— Нічого я не казав, — заперечив Санько.
— Я, хлопче, мушу знати все, — сказав незнайомець. І невідомо було, жартує він чи ні. — Що ж, друзі, відпочили — і гайда далі.
Хлопці йшли позаду незнайомця і дивувалися. Якась незвичайна людина трапилася на їхньому шляху. Стверджує, що про все знає… Але як це їй вдається? І ходить якось не так, як всі люди. Не ходить, а крадеться. Безшумно, безшелесно. І наче нікуди не дивиться, а все бачить. Ось щойно, не озираючись, новий знайомий сказав:
— Саньку, не відставай. І під ноги дивися, бо на гадюку наступиш.
А Санько і справді трохи відстав. І ледь не налетів на гадюку. Добре, що вона уздріла його першою і зав’юнилася з-під ніг.
— А як вас звати? — не витримав врешті Грицик.
Незнайомець озирнувся, зачекав, поки хлопці його наздоженуть, і сказав:
— Кличте мене Пилипом. — Подумав і додав: — Поки що.
— Як це? — не зрозумів Грицик.
— А так. Сьогодні я Пилип. А завтра, може, буду якимось Саїд-беєм.
Хлопці злякано відсахнулися. Пилип чи то Саїд-бей посміхнувся:
— Не бійтеся. Для вас я ніколи беєм не стану.
Коли дісталися плавнів, Пилип звелів друзям від почивати, а сам кудись щез.
Хіба що сказав:
— Щось у мене, хлопці, на серці неспокійно. Піду трохи пройдусь, а ви тут зачекайте.
Сказав — і знову щез, мовби його й не було. Повернувся надвечір. І не пішки, а на коні. І це був саме той кінь, на якому Пилип утікав від татар.
— Пощастило нам з вами, хлоп’ята, — сказав він. — Ще б трохи затрималися біля того озера — і бути б нам зараз в татарському полоні.
— А вони що — повернулися назад? — жахнувся Грицик.
— Та ні, інші під’їхали. З іншої орди. А у вас як тут — все гаразд?
Хлопці перезирнулися.
— Та ніби все гаразд, — відказав Грицик. — Тільки дуже їсти хочеться. Ми вже збиралися щось вполювати та засмажити.
— Добре, що не зробили цього, — сказав Пилип і його чоло насупилося. — Бо ті нечестивці були зовсім неподалік. Ледве встиг відвести їх убік. Ішли по нашому сліду. А якби ще і дим угледіли — нізащо б не звернули.
— То вони що — знову за нами ганялися?
— Трохи було, — відказав Пилип. — Тільки куди їм до мого Вітрика!
І він любовно поплескав по ще вологому крупу свого коня. Тоді видобув з торбини круглого коржа, розламав його на чотири частки і дві подав хлопцям.
— Підживіться трохи, — сказав він. — А вечеряти, сподіваюся, будемо в іншому місці.
Найбільшу частку Пилип віддав Вітрикові. Той не відмовився.
— Здам вас добрим людям, — розмірковував Пилип далі, — і подамся своєю дорогою.
— А куди саме? — не втримався Санько.
Грицик штовхнув товариша ліктем у бік.
— Ну, чого ти пристав? — обурився Санько. — Дядько Пилип куди захочуть, туди й поїдуть. Бо він козак, вільна людина!
— Саме так, — згодився Пилип. — Тільки, хлопці, перестаньте говорити до мене, як до двох. Не такий вже я й старий для того. Згода?
Частина друга.
На Козацьких островах
НА КАМ’ЯНОМУ ОСТРОВІ
Під вечір вони вирушили углиб дніпровських плавнів. Та перед тим Швайка скочив на Вітрика, випростався на повен зріст і довго вдивлявся з-під долоні у татарський степ. Схоже, Швайку щось дуже непокоїло. Нарешті він зістрибнув з Вітрика, взяв його за повід і повів в очерети.
Земля стала пружною, під ногами зачвакала твань.
Було тихо і парко. Після сухого степового повітря хлопцям стало важко дихати. Хтось, невидимий за очеретами, раз по раз гучно ляскав по воді. Чи бобри, чи велика риба. Кілька разів до мандрівців долинало запитливо сердите рохкання, і тоді Пилип надовго завмирав, вслухаючись у байдужий, невпинний шурхіт густих очеретів.
Одного разу навіть вирішив повернути назад.
— Кабани тут люті, — пошепки пояснив він хлопцям. — Їх зараз краще оминати.
Але найбільше дошкуляли комарі. Тонкоголосими хмарами вони накидалися на мандрівців. Тож хлопці затято шмагали себе по обличчю, шиї та литках. Зрештою Грицик не витримав і намазюкав обличчя чорним намулом.
— Тепер не кусатимуть, — сказав він.
Санько подумав і теж намазюкав обличчя. І справді, комарі хоч і дзвеніли над ним, проте кусати перестали.
Пилип озирнувся на них і схвально хитнув головою.
— Справжні козаки, — сказав він. — Самі здогадалися?
— Та ні, — відказав Грицик. — У Воронівці всі так роблять, коли йдуть у болото.
А от Пилипа комарі не чіпали. Мабуть, тому, що він смалив люльку.
Незабаром очерети почали рідшати. Крізь просвіти зблискувала дніпровська блакить. Нараз в обличчя подув теплий вологий вітерець, і комарі кудись щезли.
Мандрівці вийшли на берег. Заплава, що відкрилася перед ними, була подекуди покрита лататтям. За нею виднівся острів із звивистими берегами. На ньому гайками росли крислаті дерева. Понад берегом звисали до води кущі верболозу та очерети. У прогалинах між ними жовтів пісок. За островом, аж до самісінького небокраю, виблискувала під останніми сонячними променями неозора просторінь дніпровської води.
— От і прийшли, — сказав Пилип.
Він підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим помовчав і пугукнув іще раз.
У відповідь з глибини острова долинуло качине крякання. А через певний час гойднулися кущі біля низького, мабуть, болотистого берега, і на хвилі загойдався широкий, опецькуватий човен плоскодонка. У човні стояв здоровань у полотняній, розхристаній на грудях сорочці. Якусь мить він вдивлявся у прибульців, а тоді заходився шалено відштовхуватися довгою тичкою.
— Пилипе! — ще здалеку загукав він. — А щоб тебе мухи покусали! Ми тут уже таке передумали…
Човен з розгону вилетів на берег. Здоровань кинувся до Пилипа з обіймами — у того аж кісточки затріщали. Люлька випала з Пилипових вуст і задиміла в траві.