Весняні бурі

Маковей Осип

ВЕСНЯНІ БУРІ

На ратуші вибила вже друга година по півночі, а в мешканні сторожа міської школи на передмісті столиці все ще не погасло маленьке світло, яке можна було бачити й з улиці. У просторій кімнаті сторожа, що сам із жінкою і дітьми спав у кухні, спочивало на простих деревляних і зелізних ліжках п'ять учеників. Шостий комірник, ученик семої класи гімназіальної Микола Демидів, лежав також на ліжку біля вікна, однак не спав, тілько при свічці, приліпленій до вершка ноги зелізного ліжка, читав уважно останні картки грубої книжки, що звалася "Ідея". З незвичайною напругою дочитував Демидів книжку. На його змарнілім лиці знати було ненаситну цікавість; зіниці втомлених очей пробігали скоренько стрічку за стрічкою, зупиняючись довшу хвилину над деякими гадками.

Остатня сторонаї Минає кілька хвилин — і Демидів кладе зложену книжку під подушку, гасить свічку, поправляє подушку під головою і покривало на собі — і перше всього чує, що йому дуже холодно в ноги, очі печуть, а голова, втомлена, болить. Завиваючи ноги в покривало, він чується просто оголомшеним, розбитим, думки хоч снуються, але так безладно, що годі їх зібрати докупи.

За кілька днів у Демидова має бути сповідь великодня, а тут нині могуча "Ідея" знівечила у нього і так уже не дуже тривку віру не тілько в сповідь, але в ціле посмертне життя, у все те, в що вірити його навчали. Будинок віри, ставлений у нього змалку до двайцятого року життя, хоч уже мав деякі щерби в мурі від сумнівів, тепер нараз розсипався зовсім у румовище до самого споду так, що й надія на направу його пропала.

Микола Демидів був цікавий до книжок. Читав усе без розбору, що попало під руки, що міг роздобути у товаришів. Рік перед тим побожний, наче чернець, такий совісний при сповідях, що не раз признавався до гріхів, яких навіть не розумів а певно не зробив, під впливом одної поезії впав на оригінальну думку зложити собі свою окрему молитву, щоб тілько не молитись із готових взірців молитвослова. І зложив собі молитву, перемішану поетичними зворотами, в якій перша була просьба до бога за здо-ровля родини, відтак за Україну-Русь, а в кінці й за себе. Відмовляючи сю молитву, Демидів попадав у такий побожний настрій, мав таке погідне, святе лице, що товариші, замітивши се, назвали його черцем.

І отеє той чернець по не цілім році почувся тепер крайнім безбожником. Хоч і на думку йому не приходило перечити існування всемогучої сили, що править цілим світом, але віра у все те, що "люди видумали", у нього щезла. Відзивалися ще в його душі протести проти безвір'я, знані йому з науки релігії та з інших книжок, але "Ідея", велика, могуча "Ідея", мов динамітом, розсаджувала всі підвалини та стіни будинку віри; всесильний сумнів, мов вихор, розкидав румовище — і на місці віри осталась безодня, якась чорна пропасть, із якої звільна мало щось постати.

Але що мало постати? Свідомість правди і своєї людської гідності. Хоч Демидів поняття правди і людської гідності не розбирав, але чув невиразно, що свідомість того має з нього зробити "чоловіка". Розум і тілько розум — найвищий повелитель на землі, а сама земля—то місце для неба і пекла.

Здається Демидову, що повинен радуватись такому відкриттю, він навіть справді усміхнувся, згадуючи давню СРОЮ наївність, але приходить друга хвилина, і його молодий ум починає лякатися, сумніватися, немов йому чогось жаль, немов не рад, що відкрив сю нову правду, яка його так зворушила. Якесь невиразне зневір'я в життя обнімає його ум, якась самота огортає його душу. Перше таємною думкою сягав у безконечність, поза могилу, а теперішня свідомість така проста, така непоетична...

І постають в утомленій голові молодого учепика суперечні думки, що між собою борються, перемагаються. Совість докоряє розумові, розум згорда відповідає совісті і серцю, душа спокою не має.

Голосний дзвінок годинника звіщає третю годину. Третя гсдина! Пора спати: рано до школи треба йти... Демидів рішився заснути, але ум його, мов розгонне колесо при машині, вже без мотора-волі снував дальше думки, які ставали щораз невиразніші. Сильніші і яркіші думки мара сумніву замотувала в свою сітку, відбирала їм силу, поки вкінці зі всього остались тілько сонні мрії, независимо БІД волі молодого студента.

Демидів заснув твердо — і в душній кімнаті розлягалось тілько рівномірне сапання сплячих хлопців, перебиване голоснішим тіканням стінного годинника...

* * *

Не снідавши, бо не було що, Демидів пішов до школи. Не була се в нього новина не снідати: бувало, цілими тижнями ходив натще до школи, бо невеличкий заробок за лекції не вистарчав на всі його потреби. Сильне його тіло зносило такі недостачі поки що безслідно, бо хоч Демидів був із лиця марний, але ніколи не нарікав, що нездужає.

Прийшовши до школи, взявся пильно переробляти аналітику, що припадала на першу годину науки. Арифметика і геометрія були для нього найтруднішими предметами, годину математики вважав він для себе мукою і з резиґнацією принімав усякі докори професора Греблянського, який всю його неохоту до математики брав тілько на карб лінивства.

Голосний дзвінок шкільний звістив осьму годину, гамір на коритарях і в класах затих, а до семої класи увійшов повагом блідий професор Греблянський з рудим заростом, зраний учениками Логарифмом. По молитві, записавши тих, що не були в класі, в каталог, професор Логарифм вийняв із кишені книжочку і став її переглядати. Звиш сорок учеників, мов на знак, похилились над своїми книжками та зошитами, як би в остатній хвилі бажали навчитися всього того, чого не знали. Демидів припав цілим тілом до лавки, немов бажав скритися, вдивився у фігуру в книжці, якої не дуже й розумів, і ждав. Хвиля була прикра. Професор орієнтувався у списі своїх учеників та обчислював, кого кілько разів питав.

— Ну,— відізвався вкінці Греблянський,— най нам Демидів покаже, як він розуміє аналітику.

Демидів вийшов із лавки, взяв губку і крейду в руки і станув перед таблицею.

— Поясни мені трансформацію координат.

Демидів нарисував на таблиці дві лінії поземі і три про-стовисні, поназначував їх буквами і почав поясняти:

— Трансформація — се така операція, що із знаних координат якої точки виводиться координати сієї точки до другої системи координат. Маємо три випадки. Перший такий: нові осі рівнобіжні до давніх...

Демидів пояснив перший випадок трансформації координат. При другім не міг дійти до ладу. Синуси і косинуси ставив, де не треба, і виходила дурниця.

— Ну, а третій випадок? — спитав професор солодко. Демидів пробував сяк і так,— не йшло.

— Отже, сядь собі, синку, маєш третю! — рішив професор.

Демидів поклав губку і крейду на стілець і пішов на лавку. Але не вспів іще усісти, як Греблянський знов покликав його:

— Покажи-но ти мені свій зошит, чи ти собі записуєш, що я традую.

Демидів вийшов із лавки і подав свій зошит Греблян-ському. Той перекинув кілька карток і скрикнув:

— Так то ти записуєш! Під час моєї години рисуєш собі всякі дурниці! То так виглядає трансформація координат?!

Обурений професор показав цілому класові одну картку з зошита Демидова, на якій була нарисована велика осляча голова в окулярах, із людським толубом. Сей дивний осел ніс під пахвою велику купу книжок, на яких видніли написи: математика, латина, грека, учебник денунціації... Цілий клас засміявся.

Не приглядаючись рисункові ближче, Греблянський кинув зошит Демидову в очі.

— Ну,— каже,— підпишися сам під тим рисунком, щоби кождий знав, хто се. Я тобі кажу наперед, що до матури не долізеш. Щезай мені з очей!

Демидів підняв зошит із підлоги, вернув зі спущеною головою на лавку, сів, розгорнув зошит перед собою і майже несвідомо став олівцем мазати на чистій картці. Рівночасно думав про наслідки злої ноти і поводив олівцем, з-під котрого за хвилю явився рисунок дерева, одного, другого, далі хрест при дорозі, горб якийсь, схід сонця, пастух — все те тілько в головних нарисах. Демидів не дивився, як його товариш поясняв гладко всі три випадки трансформації координат, тілько щораз більшу увагу звертав на те, що рисував. Вкінці все те перечеркнув навхрест та замкнув зошит. З мимовольним страхом підняв очі на таблицю, сховався незначно за плечі товариша, що сидів перед ним, і слідив за рухами ученика, який, недовго думаючи, писав формулку за формулкою, з чого Логарифм був очевидно рад. Демидів дивився на таблицю і зовсім не міг зрозуміти, яким чином

х = а + х cosa — у sina,

хоч се було для всіх таке зрозуміле. Прибитий, сумний, утомлений по невиспаній ночі, немов без духу, просидів Демидів до кінця години і аж легше відітхнув, коли сторож задзвонив на дев'яту годину.

Професор вийшов із класи, а Демидів опер голову на лавці і немов зібрався спати. Сусід мав якесь діло до нього, та він тілько махнув рукою і не відповів нічого. Не зважав ані на те, як товариш Дячок, vulgo 1 Безрогий, рухав вухами та шкірою на власній голові і знаменито вдавав, як квичить у різних потребах паця, з чого цілий клас сміявся, ані на те, як товариш Білий, що нині дістав також злу ноту з аналітики, грозив перед усіма, що Логарифмові голову розіб'є, про що інші товариші дуже сумнівалися.

Лише ученик Володимир Лужицький, гарно прибраний, пристойний хлопець, зміг вивести Демидова з його задуми. Присівся коло нього і шепнув:

— Чого ти, Миколо, так посмутнів? Гризешся одною двійкою? Дурниця!

Микола мовчав.

— Прийдеш нині на концерт?

— Розуміється,— відповів Микола, не підводячи голови з лавки.

1 Загальновідомий (лат.).

. — Нового члена маемо,— шепнув Лужицький.

— Хто він?

— Білий. Завзятий хлоп!

— А певний він? — спитав шепотом Демидів.

— О, розумієтьсяі — запевний Лужицький.

Лужицький хотів іще щось сказати, але до класу ввійшов професор Дубровський з купою зошитів під пахвою. Лужицький усів на своїм місці.

Дубровський розібрався, поправив на носі окуляри і став ходити по класі.

— Кілько разів говорив я вам, як обробляти вільну тему,— почав він,— а більша частина з вас таки ще не знає, що писати і як. Фантазія у вас убога, мов у студента з першої класи,— та що я кажу? У них із першої класи вона далеко багатша, як у вас. Чуття у вас нема ані дрібки. Замість розвиватися, ви стуманіли!.. Задачі пишете сухо, мовби думок вам не ставало, мовби думати не вміли.

1 2 3 4 5 6