оказав ще і записаний кусень пергамену, що дістав від турків.
Сагайдачний слухав Ярошенка пе перебиваючи.
— І ти не брешеш? — спитав його, коли той скінчив оповідання.
— Не брешу; присягну, що не брешу! Я ж дякую милосердному богу, що ви мене найшли та й що я при вас, а ви мені не вірите! Сам я все бачив, сам усе перебув...
— Іди ж там до наших позаду і, коли хочеш, їдь з нами!
Ярошенко замішався поміж вояків, що окружили його з цікавістю, і мусив знову їм оповідати свої пригоди від початку. Сам же довідався від війська, що се Сагайдачний вертається з Варшави, куди їздив у посольстві до короля умовитися, за яку ціну козаки мають помогти ляхам. Сагайдачний думав, що застане уже під Хотином козаків, приїхав сюди, а тут козаків ще нема.
От його й вислали понад Дністер шукати чим-скорше козаків, а для обезпеки дали йому сторожу з двісті п'ятдесятьох людей під проводом ротмістрів Аннібалів. Сей же попереду, що їде із Сагайдачним, то Молодецький, що сам бував колись на Січі, повірник Любомирського і приятель Сагайдачного. Ярошенко дякував богу, що по стількох пригодах найшовся нарешті поміж людьми, з котрими вже певно дістанеться під Хотии; звідтам уже легше буде шукати родини. Тілько не рад був,
що мусив тепер разом із Сагайдачним ще волочитися степами, щоб найти козаків.
Тим часом Сагайдачний з Молодецьким вели іншу розмову. Поки не найшли Ярошенка, думали десь у степу відпочити; а тепер же сю гадку покинули. Турки вже так недалеко, а козаків як нема, так нема. Де вони поділися? Треба шукати їх, треба найти їх якнайскорше, а то вийде біда невидана, нечуваиа.
— Нема ладу, нема ладу! — нарікав Сагайдачний.— Королевича з військом ще нема; ті, що вже є над Дністром, не карні; зруйнували своє власне містечко Жванець, і ніхто сим не журився; пушок не маєте... а Бородавки, вашого польського приятеля, також пема. Він чатами бавиться, людей висилає на нехибну смерть,— ов, погано!
— Погано,— потвердив Молодецький.
— А що, коли турки вислали до козаків не тілько сего молдована, а ще й інших на підмогу? Я присягну, що таких післанців між козаками вже багато,— здогадувався Сагайдачний.— Ти чув добре, що він казав? Дадуть козакам усю Україну, щоби тілько не помагали ляхам. І на отсій шкірі те саме написане... Чи ти міркуєш, чим то пахне?
— Се так собі, обіцянка, а більш нічого,— замітив Молодецький.—Хочуть якнайдовше забавити козаків, щоб самі чимскорше дісталися над Дністер.
— Звісно, обіцянка, в яку і я не вірю, але коли сю обіцяпку почують козаки, буде ребелія. Бо яка користь для козаків помагати ляхам? І за що? Жолду, що ще торік на Іллі мали виплатити нам у Києві, ви цілий рік не платили і тілько тепер надумалися, коли біда притисла. За православну віру караєте пас далі — турок не карав би нас так! А тепер, я знаю, готові ви видати нас туркам хоч зараз, коли б тілько вам дали спокій. Як же мають козаки йти з охотою вам на поміч?
— Ти мені, Петре, і не кажи сего; сам знаю: одною рукою б'ють, а другою згоди просять. Або наші короленята знали, коли чого треба для краю? От згодилися торік, щоби Бородавка гетьманував, а не ти, бо ти їм був замудрий; а тепер уже й самі бачать, що краще з мудрим згубити, як з дурним найти. Під Хотином уже казали, що ти повів би діло краще, ніж сей п'яниця: він же, видко, сам не знає, чи має йти під Хотин, чи ні. Дарма, що присягав.
— Він-то, може, й знає, та з козаками не так легко дійти до ладу. Потурає їм, бо їх вибранець; і так вони ведуть його, а не він їх.
— Краще було би, щоб ти гетьманував.
— Я їх просити не буду; і так придамся їм і не покину їх. Я для них заострий — от що! А наші люди, звісно, які: коли тілько в тебе трохи більше розуму, як у них, коли тілько о голову виростеш понад них, вони тебе зараз довбенькою по голові: "Не рости! порівняйся з нами!" Адже торік що ж я такого зробив нерозумного? Вибрав собі кілька тисяч щокращих козаків і пішов з ними під Перекоп; не брав усіх, бо ліпше мати сотню людей, а добру, ніж тисячку, а ледачу. Малу громаду і прохарчуєш легше, і поведеш зручніше, і просто не треба мені було більше. Так, чуєш, через те, що я не взяв усіх, ті, що лишилися дома, на мене! "Виберім собі іншого! Він уже угору носа задирає!" А Бородавка їм: "Я вас не так, як Сагайдачний, я вас усіх не лиш на море, але і в саме пекло поведу". От і вибрали його. А ляхам тілько й подавай такого: цілою Україною не зажуриться, Теофаном та Борецьким не докучатиме, аби тілько йому та козакам жолд платили, про все інше йому байдуже.
Сагайдачний замовк на хвилину, але, видко, ся зневага, якої зазнав торік від козаків, мучила його, а що гетьман Бородавка тепер занапащував почате Сагайдачним діло оборони православія, то він і не сходив йому з думки.
— Під Фастовом.— говорив далі Сагайдачний, потягаючи з люльки.—на раді Борецький гірко нарікав перед громадою на переслідування нашої церкви. Виходило з його бесіди: за що помагати ляхам? Я на те кажу: се правда; та коли турки поб'ють Польщу, поб'ють і нас, бо сила їх завелика против нашої; биймо ж їх тепер спільно з ляхами так, як радить патріарх, а потім уже, по війні, з ляхами порахуємося. Виходило: ми з тобою, ляше, не приятелі; але все ж ти християнин, а турок наш спільний ворог. Знай же, ми тобі поможемо тепер, за те ти нам се зроби і те... А Бородавка на другий день, коли польський післанець Обал-ковський, що привіз троха грошей, став говорити — уважаєш, коли він привіз гроші? аж по році! — каже козакам стріляти з моздірів, ясу воздавати по кождім слові післанця. Зо дві години стріляли. І за що воздавати ясу? За те, що привезли гроші, які ще торік мали дати? Але се вже така лесть Бородавки, щоб ласки ляхів заскочити. Погано воно і не до лиця козакам, бо такої ласки найдем і в Параски. Нас тепер потребують, і нехай тепер нам кланяються, а не ми їм.
— Ти казав що королеві про Бородавку? — питався Молодецький.
— Казав.
— І що ж він на те?
— Відослав мене до Ходкевича.
— А Ходкевич?
— Та тілько Ходкевич і розуміє діло між вами, а більше ніхто. Шкода, що він нездужає... Вже я собі якось пораджу,— говорив Сагайдачний неясно; не хотів, видко, всего казати і звів бесіду на що інше: — Що там у вас поробляє молодий Петраш-ко Могила? Чого він шукає під Хотином?
— Усе мас надію, що дістане Молдову. Радить не пустошити Молдови, бо она піддасться нам; він нібито має там своїх людей — от говорить! А Ход-кевич і заборонив чатам туди ходити. Ходило перше кілька чат, а тепер не вільно. Тут військо без гроша, одні вже тепер голодують, другі з возів додають, а на добичу в чужу землю йти не вільно. Могила, мабуть, підмовив.
— Що се за панич, бо я з ним небагато балакав; не було коли.
— Нічого собі хлопець, розумний, тілько що за молдовським престолом жалкує.
— 6 за чим! І охота сим панам в турка за наймита бути! Години там спокійно не поживе, а пхається, як би не мав з чого жити. Він і мені згадував за Молдову. "Поможіть!" — каже. Я йому просто: "Дай, боже, панувать, на золотих кріслах сідать,— та, мабуть, шкода заходу!" Не в смак була йому моя бесіда.
— Він і з Вевеллім накладає.
— Се хто такий?
— Чорт його знає, що за личина! Любомирський казав мені, що отсей Вевеллі хоче погодити турків з нами. Він і з великим везиром знається, і з господарем Олександром, і до нас приїздить — заробити хоче, та й годі! Дурисвіт якийсь, але хитра бестія. Тепер він десь із Шемберком у турків... ще з-під Скали поїхали.
— З тої муки хліба не буде,— сказав Сагайдачний твердо.— Коли б турки хотіли миритися, то поклали би умову: знівечити нас, козаків; коли б ляхи на се згодилися, тоді у нас інше діло було би з турками, а інше з ляхами. Уже як би ми там полагодилися з турками, ще не знати; можемо помиритися з ними, і сей мир буде їм миліший, ніж з ляхами, бо шкоду мають від нас. Але зате ляхп відпокутували би зраду... Слухай, Молодецький, ти там у польськім обозі живеш з великими панами;
скажи їм, що я думаю, нехай не важаться. І загалом ти б добре діло зробив, коли б мені давав знати, що у вас будуть думати. Адже ти не лях, і мій приятель, і православний, а хоч споріднився з ляхами, все ще на козаків не ворогуєш, польським мясом не обріс.
—— Що можна буде, то скажу тобі. Коли сам не прийду, то пришлю тобі когось.
— Сам бачиш, до чого може дійти, коли діти стануть вести діло. Пам'ятай же! З Ходкевичем і королевичем я сам поладжу, але з усякими паненятами, сенаторами і комісарами, що тілько будуть путати Ходкевича на кождім поступку, не дійду до ладу. В козацькій старшині я вже сам дам ряд; хоч я й не гетьман, та ще мене слухають.
До самого вечора їхала сторожа із Сагайдачним попереду. Під вечір злізли з коней, щоби відпочити і попасти копі, а потім уночі далі їхати. Стали під лісом. Усіх непокоїло щораз більше, що не видко було козаків. Правда, на степу, коли їхали, не раз наполохані гайворони зривалися із землі — і вояки Аннібалів усе находили там або вбитого козака, або вбитого татарина, або кінське падло,— видко, уже туди крутилися різні чати; находили і цілі леговища, де почували люди; однак більших громад живих людей не стрічали. Степ був як пустиня, хоч шляхи були протоптані. Микула запізнався уже з різними вояками і всім оповідав свої пригоди, бо просили його. Слухали його й оба Аннібали, і Курцевич, що їздив із Сагайдачним у Варшаву, і інша старшина з ватаги. Всі не могли начудуватися козакам, що так славно билися над Прутом, і хоч жалко їм було, що так марно погибли, проте тішилися, що така мала громада козаків здержала майже на три дні цілу силу турецьку і що тисячі таких самих завзятих борців прийдуть їм на поміч під Хотин. Коли б тілько прийшли!
Відпочили зо дві години і поїхали далі. Ніч була темна і хмарна. Вітер шумів легко травою і листям дубового лісу. Уже було по півночі, коли минули ліс і виїхали на чистий степ, що легенько піднімався угору. Поза горбом на небі горіла червона луна від пожарища.
— Ну, слава богу, се вже, мабуть, наші — промовив Молодецький.— Гріються на пожарищі, як звичайно; люблять вогонь, як діти.
Коли виїхали на горб, побачили далеко і саме пожарище. Огонь розлився широкою струєю на овиді; небо мовби горіло.
— Се Степанівці горять,— сказав Сагайдачний.— І чого козаки тут шукають? З-під Фастова під Хотин через Степанівці дуже обхідно. К