Перебийніс швиденько розсунув зілля і витяг звідти за ноги невеличкого хлопця, чорного і обідраного. Хлопець протер очі й сказав:
— Пустіть, дядю, а то вкусю!
— Для чого ж ти будеш кусати мене, вічний мандрівче? — ска-зав Перебийніс. — Яка тобі з того буде вигода! Краще ти розкажи прекрасній дамі про свою останню мандрівку, а я тобі за це дам, ска-жімо, три кубічні дециметри сала, бо хліб у тебе, очевидно, є. Почи-най, о завзятий, невтомний мандрівче. Починай, о соле землі, о їдю-чий ферменте, що примушуєш мусувати міщанський побут! Починай, хлопче!
— Попереду ви мені покажіть сало, — ввічливо, але твердо од-казав безпритульний.
Перебийніс одрізав скибку сала і дав її безпритульному.
— Я син доброго древонасадця, — сказав хлопець, — він виго-нив колись мене з братом і матір’ю з хати. Довго блукали ми, шукаю-чи притулку, та нарешті я не витримав такого неспокійного життя і втік до безпритульних.
Сьогодні я був близько хати доброго древонасадця, мого батька, я хотів украсти дошку або дві, бо мені треба було зробити запас цига-рок. Але добрий древонасадець вистрелив у мене з рушниці, і я втік. Я спав тут коло озера, і мені приснилося, ніби десь лісовою дорогою торохкотить деревляний візок і в ньому сидить марципанова лялька. Цей візок був дуже маленький, і його тягнув веселий сірий ослик…
З човна задзвенів срібний сміх, то сміялася Альчеста. Перебий-ніс ласкаво глянув на безпритульного.
— По тому я прокинувся, і мені здалося, що ви, дядю, витягли мене за ноги і дали мені скибку сала. Оце така була моя остання ман-дрівка.
— Все ж таки, мандрівче, я думав, що ти зможеш більше розпо-вісти, — мовив Перебийніс.
— Ах, дядю! — сумно зідхнув хлопець. — Ви не можете собі уявити, як набридає за цілісінький день розповідати. Це ж мій хліб — оті казки, що я їх мушу експромтом творити для кожного, хто може дати мені копійку. До того ж ця публіка страшенно полюбляє антиху-дожні оповідання про злочинства, грабунок, полові ненормальності та венеричні хвороби. Чи повірите, цей сифіліс просто сидить мені в пе-чінках. Отож я розповів вам щиру правду і тільки трішки прикрасив свій сон. Будьте готові.
Безпритульний зробив бадьорий жест рукою і, одійшовши на ступнів десять, ліг у траву.
Лісовою дорогою з-поміж дерев вийшов добрий древонасадець.
— Доброго здоровля, — сказав він і сперся на рушницю. — У вас теж берданка; це виходить усе одно як австрійський фронт. Коли я був на фронті, ми сиділи отак на горі взимку, а австрійці під нас пі-дкопувались. І зовсім близько сновигають нехристі, отак за гін від нас. Нам патронів дають удосталь, кажуть: "Дєлайтє перестрєлку". Ну, ми робимо ту перестрєлку так — аби стріляти, тільки коло мене один хлопець і каже: "Дядю, я його встрелю, близько дуже, собака, бігає".
"Не стріляй, — кажу, — на кий тобі чорт? Роби перестрєлку".
А він знову: "Дядю, — каже, — я його поцілю, гада!"
"Та на кий тобі, — кажу, — біс він здався? Яка тобі вигода, ска-жи, дурна голово?"
А він одно: "Поцілю та поцілю".
І поцілив-таки, дурень. Австрієць як не закричить, мов заєць, аж у вухах залящало. Підбіг до нього санітар, ізняв із його усе, й сорочку ізняв — а тут холодно, аж зуби цокають, тільки глядячи на нього, і став йому перев’язку робити. А цей дурний ніяк не вгамується.
"Дядю, — каже, — я й санітара поцілю!"
"І не кажи до мене, — кажу. — Я з дурнем і балакати не хочу. А коли ти тут будеш людей без діла стріляти по-дурному, то, ось тобі слово, поцілю тебе самого колись у спину".
Аж тоді вгамувався. Отак-то бувало славно в нас на австрійсь-кому фронті.
Древонасадець приязно оглянувсь навколо й побачив безприту-льного в траві.
— Диви, Ілько! — сказав він. — Знов ти в мене дошки націляєш. Я ж тобі казав, що встрелю. Ну, лежи, лежи, тільки щоб до хати й близько не підходив.
Древонасадець вибрав вигідне місце і сів на траві крутити собі цигарку.
Торохтів віз, і з лісу виїхав селянин Черепаха, підстьобуючи свого вірного коня Володьку.
— Чи не треба когось одвезти на станцію? — сказав селянин Черепаха. — Я саме їхав по горілку, та коли ото проїжджав повз отой бовдур, що з нього балакає на майдані, то й прочув, що не треба пити горілку, бо здорово шкодить на печінки. То я й завернув сюди — лучче, думаю, замість пити, одвезу когось на станцію.
Селянин Черепаха спинив воза, випріг вірного коня Володьку і пустив його пастись. Сам він сів на траву і попрохав у древонасадця махорки.
— Нехай попасеться Володька, — сказав він гуманно, — а тоді вже й поїдемо. Ще й не пора їхати.
— Альчесто! — раптом сказав Перебийніс. — Ви не повірили мені, коли я казав про гармонійність і пляновість всього вашого жит-тя і вашої подорожі в Слобожанську Швайцарію. Подивіться ж на-вколо себе: от тут на траві зібралися всі, кого привелося вам зустріча-ти під час вашої подорожі: от безпритульний велетенко, от добрий древонасадець, от селянин Черепаха, от його вірний кінь Володька і от перед вами я, студент Орест Перебийніс, якого ви ще так недавно називали своїм спасителем.
Перебийніс замовк, і шелест промайнув по кущах, наче десь за ними причаїлася леґендарна баба, химерний витвір нашої уяви, поте-нціяльна перша жінка доброго древонасадця. На мить здалося, ніби в повітрі запахло печеним буряком і конопляною олією, а на тихій воді озера, мов горошок на бабиній спідниці, лежало кругле латаття. Уже древонасадець схопився на ноги й кинувся по берданку, як шелест знову вщух, і вітер розвіяв аромат печеного буряку. Альчеста підве-лася в човні, горда й розгнівана, мов ерехтейська богиня.
— Яка ціна вашій мізерній філософії? — проказала вона розмі-реним тоном смертельної зневаги. — Ви кажете, що зібралися тут на цій траві всі, кого я зустрічала в своїй останній, в своїй нещасливій подорожі. Коротка ваша пам’ять, синьоре студенте Перебийносе, і боюся я, що не подолаєте ви інтегралів і не зможете будувати нове, щасливе життя.
Де ж доктор Леонардо? Ви забули про нього!
Ах, я готова навіть простити йому, що він не доктор Леонардо Пацці, а якийсь невідомий еспанець Дон Хозе Перейра. Любов не знає націй і для любови немає ні італійців, ні еспанців.
Леонардо, де ти? Леонардо, я люблю тебе й тільки тебе! Леонар-до, мій коханий, де ти?
Альчеста тихо схилилася над човном і заплакала. Ніхто не ска-зав ні слова, всі сиділи тихо й нерушимо. Навіть кінь Володька пере-став рвати траву, підняв голову і, здавалося, прислухався.
— Селянине Черепахо, — промовила Альчеста, стримуючи ри-дання, — запряжіть свого вірного коня Володьку і одвезіть мене на станцію.
Черепаха тихо підвівся і підійшов до коня. Знову шелест шугнув кущами, кінь злякано заіржав і кинувся вбік, кущі розсунулися, і з кущів вийшов доктор Леонардо.
XVI
Він весь був обсипаний тирсою, ішов поволі і затуляв собі об-личчя останнім номером італійської газети "Воче-Дель-Пополо".
Поволі, не кажучи ні слова, він підійшов до Альчести і одтулив своє обличчя.
— Альчесто, — сказав він слабким, далеким голосом, — ти по-кликала мене, і я прийшов.
Альчеста як заніміла дивилася на нього. Так, це був він, висна-жений, стомлений, блідий, як привид, обсипаний тирсою, з переби-тим носом, але це був доктор Леонардо; живий і коханий, він стояв перед нею.
Немов прокинувшись від тяжкого сну, Альчеста кинулась до Леонардо. Вона мовчки цілувала його пилом припале обличчя, пора-нений ніс, обтрушувала рученятами тирсу з любимої скуйовдженої голови, цілувала йому руки, плакала, сміялась і знову бралася цілува-ти. Нарешті, немов потомлена в смерть, вона схилила голівку йому на груди й затихла.
— Коли ми розлучилися з тобою, кохана, — почав Леонардо, — я випадково прочитав у цій газеті, що в передостанньому номері її якийсь безвідповідальний негідник зганьбив моє чесне, незаплямова-не ім’я, написавши про мене, що я не є доктор Леонардо, а якийсь ес-панець Дон Хозе Перейра.
Але редакція газети "Воче-Дель-Пополо" не забарилася випра-вити свою помилку. То був передостанній номер, а ось останній.
"Редакція спростовує прикру помилку, що трапилася в передос-танньому номері газети з вини коректора. Остаточно з’ясовано, що доктор Леонардо Пацці єдійсно доктор Леонардо Пацці, а не хто ін-ший. Що ж до Дона Хозе Перейра, родом еспанця, то пощастило до-бути цілком певні відомості, що він насправді є Дон Хозе Перейра, еспанець, а ні в якім разі не наш вельмишановний учений, доктор Ле-онардо Пацці, який саме відбуває наукову подорож по світу і тепер, як повідомляють, подорожує по Слобожанській Швайцарії".
— Леонардо! — скрикнула Альчеста. — Леонардо! Чи можеш ти простити мене!
— Я шукав тебе, о Альчесто, — просто сказав доктор Леонардо. — Коли я догадався, що якимсь чином тобі до рук потрапив передос-танній номер газети "Воче-Дель-Пополо" з клеветницькою заміткою про мене, я втратив свідомість.
Цей номер, якого я сам ще не читав, очевидно, випав з кишені мого пальто під час нашої подорожі, і ти могла його знайти…
— Цей номер знайшов я, — чесно і сміливо сказав Перебийніс. — Але ви розумієте, я не мав у руках останнього номера і хотів щиро і чесно попередити Альчесту. Я винний лише в тому, що завелику склав віру буржуазній газеті.
Перебийніс поліз у човна по газету. Шматки її лежали розсипані по дну, але самої газети не було.
— Не шукайте, Оресте! — м’яко сказав доктор Леонардо. — Я бачив, як безпритульний украв сало разом з газетою. Вона нам тепер не потрібна.
Коли я побачив, що втратив Альчесту, я вирішив не повертатися назад на батьківщину.
За довгі роки моєї подорожі, люба, кохана, я шукав тільки тебе. Тільки для тебе було все моє життя і всі мої подорожі і тільки для те-бе була ця остання моя подорож у Слобожанську Швайцарію.
Коли я побачив, що втратив тебе, я постановив оселитися тут, на тім місці, де я бачив тебе востаннє, Альчесто. Я думав жити серед цього злиденного, великого, мистецького, дикого народу на березі тихого Дінця, допомагати його жінкам родити, його чоловікам пра-цювати і його дітям виростати здоровими й щасливими. Я лікар — і для мене скрізь знайдеться місце на цій зеленій землі.
Я роздобув рушницю і пилку і почав різати ліс, щоб збудувати собі шале при березі Дінця. Я працював, коли ваш човен причалив до місця моєї роботи, і я бачив вас крізь листя ліщини.
Я признаюся тобі, о Альчесто, що в мені прокинулися дикі, люті інстинкти.