Землі дзвонять

ЗЕМЛІ ДЗВОНЯТЬ

/

Біла літня ніч. Крізь каштани вона напоїла мої кімнати порваним тканням. Я ще чую, як сідають на сивий дах повні роси. А сам, обплетений зеленими пасмами, вбираю потоки білих туманів і тривожно чекаю ранку.

Тоді йдуть мені ці слова про мої землі, що п'яним болем кличуть до себе.

А я знаю: мука мені в тому, що ніколи не зіллюся з ними.

Я хочу прип'ясти дні до прикольня й не пустити далі. Я хочу знати тільки ранки весняні, що пахнуть червоним сонцем і молодою вербою; я хочу, щоб вони повисли над землею, як нерухомі зірки. І болить мені, що вони порізали небо дрібними скалками, тікаючи вдалечінь, і я не можу спинити їх. Запеклими губами п'ю холодні струмені й зостаюся чекати, заплющивши очі.

Пізніш, коли прокидаюсь,— у сірих присмерках ранку тане каміння міста.

З сусідніх лісів Волині й Полтавщини встають разом з туманами й пливуть до міста густі дзвони й наповнюють мене сонячним приском.

Тоді встаю і йду на вулицю. Пішоходами густі, рухливі, мов отари, валки мого люду. Босяка, з високими костурами вкриває він раненими ногами пошкарубле каміння, а в руках у нього пучки сухих колосків, принесених до старого міста.

Очі тому людові втомлені, повні снаги й покори. Чого вони йдуть сюди? Кого тут шукають?

А мені у відповідь ніби хтось шепоче: це земля моя очуманіла, зірвалася з місця й пустилася гуляти висмаленими пустинями.

І сам не знаю, як зливаюсь з валкою і йду на степи, і щодалі — серце моє сичить мені, мов розпалена ватра, що горить десь далеко в тиху осінню ніч.

По дорозі нам, мов спілі кавуни,— розкидані в ріллях голі черепи. Чиїсь очі дивились крізь оці вищерблені глибини! Хтось тут міряв землю, змагаючись за неї! І невже це пройшло, мов грізний подих, і невже це тільки омана — і більше нічого?

Та мені у відповідь десь здалеку, з тихих тіней, лине пісня. Мов розбитий птах, вона йде над ріллями й лунко тане поблизу.

Я кажу собі: це мені все. І більш нічого не треба. І я нікому не продам свого серця, бо воно вп'ялося в ці ріллі!

Я знаю: вони летять у порох, у ніщо. І моє маленьке серце — тільки клаптик телеграфної стрічки, що на ній надряпано кілька знаків.

Яка б мені радість була, коли б не знав цього!

А тепер, стиснувшись, здавлю свій розум непокірний і буду казати: радість мені в загибелі, в моментах моєї неповторності; радість у смерті моїй разом з цими ріллями.

Тепер я знаю: ось чому так болісно смокче серце далека пісня.

Десь у глибині заходу стогнуть мої землі осінніми вечорами.

Але йду далі. Палиця моя грузне в землю, навкруги зеленіють тонкі руна житів, хмарами залатано небо.

Осінь. Тільки перший ступінь її. Тихо, зачаровано сідає лист додолу. На березі тривожно стогнуть граки. Захід озолотив дерева й густою смугою ліг попід лісом. Якийсь народ останній вимре на цій землі. Кому то лихо з того? Граки так само стогнатимуть в задумі осіннього неба.

Вже пізно ввечері ми всі розташовуємось спочити коло лісу. Гуртом зносимо сухого гілля, розкладаємо ватру. Хтось накопав картоплі й поклав коло вогнища. Дражливо б'ється полум'я. За червоними колами пухким оксамитом повніють дуби.

Я поволі одходжу в закуток лісу, сідаю на пеньок, здавлюю голову й дивлюся в темний простір. Ватра віддаля стає привабливою, і гурт моїх подорожніх, як найщасливіший серед людей. З гілля мені щоразу бризкає великими краплинами, пахне свіжим листом — в мереживі лісу горить спокійно обрій.

Ще далі, з ярів устають смуги тихих вогнів хуторянських, мов забуті в темряві лампади. Один із них ніби дражнить — на хвилину заморгає,— тоді довго стоїть нерухомо, як зажурена зірка.

Смокчу ці вогні, напоєні теплом осель,— з жагою, бо сам я холодний мандрівник.

Хтось обірвав мої роки. Вони тут зійшли, мов полохливі вогні. Це тому, що моя дорога була — в обрій, де мріяли в степу стрункі постави яворів. А тепер від цих земель одрізують століття.

Ними я йшов у травні з молодою матір'ю. Тоді білі хати визирали з рясного листу. Луки дзвонили весняним співом. Тоді моя мати була в шовковій хустці, молода, струнка,— і серце щеміло від сонячного переповнення. А ввечері на землю сходили тихі зорі й рясні вогні ярів, мов свічки на чиємусь пишному весіллі. Тисну лице долонями й болісно запитую:

— Хто то спустився сюди з далекого сузір'я й розмалював мою землю незнаними фарбами? Хто прикрасив її лісами, затишними хуторами, тихими вечоровими зорями?

— Хто породив тонкий, ледве чутний поклик на заході, як дерева в пишних киреях — а небо горить червоним поясом!..

— Чи то ж я знав, що дні мої одійдуть на цій землі, як непомітний подих з темного обрію?

І ще раз кажу собі:

— Хтось поклав мені, як великий тягар, чутливу душу, що вбирається корінням у земні болі...

І не знаю, що мені ще приходило. Та швидко падаю, впиваюсь губами в холодний осінній лист і п'ю його вогкість. І кажу собі:

— Я більше не хочу бути людиною.

Я — тільки клітина всього й ніщо...

Хто ж мені посіяв тугу про далекі світи? Хто мені сказав, що все помре?

Я тільки знаю, що земля моя стоїть нерухомо, а навколо неї кружляє сонце, як мільйон років тому.

Над ранок ватра стихла. Поволі розповзлися хмари. З різким свистом пролетіли щури, десь заґерґотіли гуси. З хуторів погнали на пастовень худобу. Почали голосно перегукуватись собаки, а ще пізніш — густий дим повився понад гаями. Вирушаємо далі в дорогу.

Ш

Із кущів визирає похила хата. Один ріг її розсунувся й осів на калиновий кущ.

Я напружено зазираю в вікна, але нічого не помічаю. Тільки раз блиснув вогник у хатині — та зразу й згас. Трохи далі на леваді я помічаю — хтось шамотить поблизу. Не вагаючись, я йду на нього.

Шум голоснішає: з кущів вилазить темна обірвана постать.

Я придивляюсь уважніш.

— Мамо!.. Що це ви тут? Мама полохливо прокашлялась:

— Що роблю, питаєш? Еге ж! Калину ламаю.

— Оце так багато її?

— Цього року вродило її — і-і, яку силу! Наче щастя яке! Мати зніяковіло поглянула на калину, погладила її рукою.

— Вона як кров горить,— кажу я.

— Як кров,— не вслухаючись, відповідає мама.— Крові тут багато розлилось. Вона ось тут, у землю... Тепер виходить, ніби треба збирати!.. Еге ж!..

Вона помовчала, про щось ніби думаючи. Тоді раптом схаменулась і до мене:

— Як це ти до нас, сину?

— Та так, у гості.

— У гості, кажеш? Де ж тебе приймати? Я придивляюсь до неї й тихо кажу:

— Як ви, мамо, звелися: постаріли, змарніли!..

— Змарніла... Так воно, сину, немов дощі тебе осінні... В землю вже дивлюся! Очі мені тягне вниз! Годі...

Я бачу: спідниця на ній вся обсмикана, обірвана. Вона ніби помічає це й сама пояснює:

— І коліна, сину, голі. На старість світить доводиться коліньми. Нічим залатати!.. Та й нащо воно?

Я непомітно перебиваю її:

— Ну що, мамо, може, в хату підемо? Вона раптом нахилилась до мене й пошепки:

— В хату, кажеш? Туди не можна?

— Як не можна?

— Цить! Він, мабуть, дома! Ту ніч усю бігав лютий, хотів зарубати!.. Не піду, синку!

— Мамо, що ви?

— Не піду! їй-богу, не піду! Я вже тут звикла, як собака. Стерегтиму, доки й помру! Нічого не дам йому.

— А він хіба що?

— Що він! Розтягати, попродати все з молотка. Не буде цього. Тутеньки своїми руками наживала, а він в одну мить тобі: фі-іть — та й нема. Як то можна?

— А навіщо воно вам, мамо, на старості?

— Ні, так не буде. Я бачу — й ти не туди тягнеш, сину. Та нехай мені за хату ця левада буде, хай я між чужі люди піду, а на його не вийде.

— То що ж нам оце, й ночувати тут?

— А що ж, я вже не одну ніченьку тут ночувала!

— Ну, та ходімо вже, мамо! Якось воно владнається! Мати злякано озирнулась. Притиснула калину до грудей

і пішла слідом за мною.

IV

В хаті було моторошно й тихо. Тхнуло вогкістю, не житлом. Десь на покуті вкрилося порохом кілька забутих образів.

Лиш сестра привітно зустріла. Вона дзвінко й щиро засміялась.

— О, це вже й ти до нас! Отепер почнеться гармидер! То тільки два було, то воювали за худобу, а це вже й ти.

— Мені не треба худоби...

— Не треба, кажеш? А як же ти будеш?

— Житиму без неї.

— І я так, братіку!

Попід хатою почулися чиїсь кроки.

— Он, чуєш, вже ходить,— пошепки сказала мати.— Це він ще не знає... А то буде...

Менший брат лежав на полу. Охопив голову рукою, розтяг-ся й солодко хропів.

Повечерявши, сестра ладнала постіль і весело гомоніла:

— Я не знаю, чого вони гризуться. А мені, так плюнуть на ці злидні...

Мати. Ну, і щоб ти робила, дурна?

Сестра. Як подивлюся: така земля широка. Хіба мало місця на ній? Іди собі куди хочеш. Чого за неї воювати?

Мати. Чи бач, вона що! Я про неї отак клопочусь, а їй байдуже.

У сінях хтось голосно грюкнув дверима.

— Мовчи, мовчи! Чуєш, він сюди йде,— злякано сказала мати.

Сестра дзвінко засміялась.

— Та чого ж би він увійшов? Що йому тут?

Ми з матір'ю поволі мостились спати. Сестра ще довго шамотіла в темряві, пораючись із посудом.

А в вікна ясно зазирали зелені в світлі місяця прогалини левад.

Углиб уставали тумани, обволікали кущі шелюгу й дими-лись на місяці.

Пізніш з яру почувся довгий голосний поклик, залунали густі голоси.

Тоді сестра схаменулась, застукала неспокійно посудом.

— Куди ти? — поспитала мати.

— Еге ж!

— Знову на гульню?

— Я швидко прийду.

— Авжеж! Знаю, як уже швидко!

— їй-богу, швидко!

Мати щось промурмотіла. Сестра похапцем грюкнула дверми.

А за кілька хвилин почулася дружна соковита пісня. Хтось виводив тонкі мережива, плутав їх у місячнім промінні й котив далі й далі за білі тумани.

Тоді мати встала, схилилась над вікном і цілу ніч стояла заніміла.

Я теж не спав і слухав, як падали на землю тихі калинові роси.

У вікно було видно: по підгір'ю простяглися в небо старі дуби, а тіні від них лягли важкими смугами на сиві землі.

Звідкись прилетів птах, зачепився за гілку дерева, а за хвилину чітко прошумів, впурнувши в глибінь туманів.

Не знаю чому, моє серце сповнилось тривоги.

— Лександри ще нема? — поспитала мати, мов уві сні.

— Вона швидко прийде,— глухо відповів я.

— Горить вона. Боюся, синку!

Удосвіта небо розірвалось на довге пожмакане шмаття й посіріло. Стомлений місяць сідав на долину. Незабаром коло хати почувся густий гомін. Хтось неспокійно питав:

— Коли ж ти підеш?

— А коли захочу. Мало тобі цього? — сердито обзивалась сестра.

— Батько казали: як не до Покрови,— шукай іншої. Та й так подумати: доки я ждатиму?

— А чого тобі так кортить женитися, що так поспішаєш?

— Як — воно ж не терпиться! Бачиш як...

— А чи ти ж зібрався вже на хазяйство? Що в тебе є?

— Чого ж тобі треба? Наділ є: хазяйство, хоч яке воно там...

— Латані штани маєш.