Діти й онуки наші проклинатимуть нас і не матимемо спокою навіть у могилі,— закінчив бесідник.
— Усі, усі підемо за князем,— закричали радні в один голос,— І голови положимо за нашу святу справу, за віру нашу православну, за народ наш!
Тоді один із радних каже:
— То ми згідні на це, а що скаже народ, городяни Мозиря? Я раджу зідзвонити віче.
Згодилися. І залунав вічевий дзвін. Народ лавами подався на вічевий майдан. Тут попрохали посла, щоб промовив до народу.
І посол боярин Богдан Рогатинський вийшов на гору, зняв шолом, поклонився народові й почав говорити.
— Городяни славного города Мозиря, ви бачите, ви знаєте, в якій поневірці, в якому поруганні тепер наша свята віра православна й народ наш православний! Щораз більше бере тут перевагу чужа нам віра, щораз більше приходять до значіння й сили відступники від нашої святої віри православної, що кинули її для почестей! Та ще не все! Кажу вам, що як будемо байдужі, то прийде ще до того, до чого прийшло вже в землі Осмомисла й Данила! Там чужинці, зайшлі з заходу, взяли вже верх, виперли з міст давні міщанські роди на передмістя й міста взяли в свої руки. Православним не позволяють там ні з процесією йти, ні похоронних походів відбувати головними вулицями міст, ба, навіть дзвонити забороняють! Городяни славного города Мозиря, коли не бажаєте, щоб вас зустрінула доля нещасної мучениці, землі Червенської, то станьте всі по боці князя Михайла Глин-ського, поборника нашої церкви й народу нашого!
Гей, як не захвилюється, як не зашумить море народу на майдані вічевому!
— Усі, усі станемо враз із князем Михайлом Глинським в обороні нашої святої віри православної й народу нашого великого. Хай живе князь Михайло Глинський,— кликав одухотворений народ.
Посол боярин Богдан Рогатинський поклонився народові й зійшов на долину.
І отворилися перед князем Михайлом Глинським горді ворота славного города Мозиря. . ~
В'їхав князь Михайло Глинський на білому коні в дорогому одязі, біля нього брат його Михайло й інші князі та бояри.
А тут напроти князя йде процесія. Православне духовенство в яских ризах вітає князя.
А народу хмара.
Князь Михайло дякує, кланяється на всі боки. І станула залога княжа в городі Мозирі, першому городі, що під-чинився князеві Михайлові: Глинському.
А мозирська молодь гуртами голосилася в ряди княжого війська.
— Тепер на Слуцьк! — каже князь Михайло братові князеві Василеві.— Сподіюся, що тепер горда княгиня Настуся не відмовить мені своєї руки.
А князь Василь:
— На мою думку, зле зробиш, брате, чколи поєднаєш загальні справи зі своїми приватними!
— Е, що там,— відповів князь Михайло,— я держуся приповідки: "Куй залізо, поки гаряче!" Чому мені не використати хвилі, коли всі православні за мною, для своєї особистої справи. Це ж одинока нагода зломити впертість і гордість княгині. Чей же не виступить проти того, що за ним увесь народ.
— Не знаю,— відповів князь Василь,— та я впевнений, що княгиня зложила обіт не виходити заміж і все своє життя посвятити дітям своїм. А вона, княгиня Настуся, жінка сильної волі.
— Ха, ха, ха! Теревені! Жінка й сильна воля! Про жіночу впертість ще можна говорити, в це ще повірю, але в сильну волю жінки — ніколи,— говорив князь Михайло.
— Може, й твоя правда, та все-таки боюся, щоб твоя затія не пошкодила загальній справі.
— Не пошкодить, Васильку, не пошкодить, а поможе. Знаєш, що Слуцькі з Олельковичів і мають права до великокняжого київського престола. Із рукою княгині Настусі набуваю я ці права. А тоді й удача нашої загальної справи певніша, бо ж ходитиме й про віднову великого князівства київського.
— Правда й це, коби тільки добре покінчилося,— сказав князь Василь.
Князь Михайло вислав подяку великому московському князеві й прохав негайної помочі.
— По моєму боці всі православні князі й бояри,— писав князь Михайло Глинський великому московському князеві,— Мозир уже в наших руках. Тамошня Русь вітала мене як спасителя, неначе якого володаря. Православне духовенство вийшло мені назустріч із святощами. Із того видно, як тутешня православна Русь стоїть за мною, надоїло вже всім польсько-литовське ярмо. Тепер рушаю на Слуцьк. Правда, горда княгиня Анастасія Слуцька, вдовиця по князеві Семенові, неприхильна мені, однак сподіюся, що сйучани на цей раз підуть за мною. Тепер я йду під прапором оборони православ'я. Та все-таки, коли прийшла б поміч від тебе, великий князю, значення й сила наша зросли б значно. Пристали б тоді до нас навіть ті, що тепер іще хиткі.
Так писав князь Михайло Глинський із кінцем лютого 1508 року.
Великий князь московський прислав підмогу під проводом Гуги Моклокова. Правда, підмога невеличка та й невеличкий був хосен із неї.
— Ото списався великий князь московський, варта за це йти під його високу руку, така поміч і ніщо то все одно,— говорив князь Василь Глинський.
— Стривай,— потішав його князь Михайло,— це тільки частинка помічних військ. За ними прийдуть інші.
— А я не вірю,— каже князь Василь,— не спішаться вони нам7 допомагати, бо й не дуже хочуть, щоб ми переходили на їх бік. Ми звикли до іншого життя, як там. Там, неначе в татар, неволя, великий князь там усім — пац життя й смерті холопів своїх, а в нас на Литві все ж таки воля.
— Воля, та не всім,— латинникам воля, а нам православним — неволя,— відповів князь Михайло.
— Там бодай віра ця сама, за віру не переслідуватимуть. Князь Василь не мав уже що відповісти й сказав:
— Тут твоя пріавда! Рушило військо на Слуцьк.
Князь Михайло Глинський послів посилає вдруге до княгині Настусі Слуцької з просьбою та грозьбою, щоб прийняла прихильно сватів його. Він тепер прийшов під Слуцьк із силами вчетверо так великими, як переділе, та й за ним уся Русь православна.
Грізний тепер князь Глинський!
І приходять княжі посли в тереми княгині Настусі — гордо та бундючно.
— Ми від ясного князя Михайла Глинського з листом до ясної княгині Наступі Слуцької. їх милість князь Михайло Глинський просить негайної відповіді.
Узяла княгиня Настуся письмо, прочитала — брови чорні стягнула, чоло нахмарила.
— Відповідайте від мене князеві Михайлові Глинському, що я своєї постанови не змінила й не зміню ніколи. Коли хоче силою змусити мене, щоб я стала його жінкою,, нехай пробує — піде йому так/ як і першим разом.
І посли відійшли нізчим.
Гей, лютував князь Михайло, лютував. Ще, казали всі, ніколи ніхто не бачив князя Михайла таким лютим.,
— Стривай, горда княгине, ще почуєш силу князя Михайла Глинського. Не хочеш добровільно, так силою підеш!
І дав наказ до приступу на замок.
Та приступ заломався вже на самому початку. Обложені допустили напасників, що п'ялися по драбинах на заборола, аж на саму гору, а тоді разом постручували всі драбини. Неначе яблука з дерев, так падали додолу облягаючі, а рівночасно обложені з усіх воріт зробили сміливий випад, несподівано вдарили на напасників. Серед війська князя Глинського зчинився переполох і замішання. Розлючений князь Михайло кидався на всі боки, кричав, ганьбив, та не міг скоро завести ладу в свому війську, а тут із міста заграли гармати. Тепер у городі було гармат більше, бо часи були непевні й княгиня Настуся подбала про кращі укріплення та придбала більше гармат, збільшила запаси стрілива.
— Не військо маю, боягузів,— скаженів князь Михайло,— та я мушу здобути це прокляте кишло Слуцьких. Не оуду я князь Михайло Глинський, коли не здобуду його.
Тим часом случани, що зробили випад, вернули назад за мури міста.
Військо князя Михайла вертало на свої становища...
Князь Михайло став приготовляти новий наступ, та тут небо затягнулося хмарами — почалася сльота. Не можна було й думати про новий наступ. Військо сиділо по наметах і куняло при багаттях.
Два тижні тривала безперервна сльота, земля розмокла, перемінилася в одне велике багновище. Княкь Михайло сидів у своєму наметі з братом та кляв усіх і все, на чому світ стоїть...
— Ця княгиня Настуся мусить бути відьма, мусить із чортами знатися — навіть природа тримає з нею. ^
По двох тижнях стало випогоджуватися, небо поволі вичищу-валося з хмар, усміхалося сонце ясним промінним.
І князь Михайло, що весь час ходив понурий і хмарний, як те небо над Слуцьком; тепер теж став відзискувати давню живість, неначе те усміхнене сонце додавало йому її.
Нарешті дав наказ:
— Готуватися до нового наступу!
Та й у Слуцьку, за валами, за мурами не дрімали — сторожили, направляли все, що було ушкоджене, приготовлялися до оборони. Аж заграли сурми в таборі князя Глинського:
— Наступ, наступ!
Військо з довгими драбинами підходить під мури міста.
Вже під мурами. Вже підтягують драбини. Сотні рук витягнулися, щоб підсунути їх під самі мури.
Аж тут як не посиплеться на них камінюччя, як не поллється гаряча смола й кип'яток. А там і крісові стріли посипалися — густо, густо.
Відпали руки від драбин, драбини захиталися в повітрі й гу-гуп додолу! Своєю вагою придавили чимало тих, що їх підводили під мури. Зойки, крики...
Та все ж таки дві драбини вдержалися. Пнуться вояки нагору захоронені щитами. Вже шоломи перших рядів вистають понад за-борола. Аж тут як не вдарять на них слуцькі юнаки голими шаблями — покотилися голови напасників, як маківки, додолу, а тіла їх упали важко на дальші ряди на драбинах: і звалювали всіх, хто попався під тягар тіл надолину в рови з водою та на гострі палі, понабивані в ровах і коло ровів.
А тут і витягнулися руки з заборол та струтили й ці дві останні драбини додолу.
У цій самій хвилині роздався крик, залунали вистріли самопалів на лівому крилі військ князя Глинського.
— Підмога, підмога прийшла зі Мстиславська,— залунали оклики в Слуцьку.— До наступу, до наступу!
І заіржали коні кінниці княгині Настусі Слуцької, задзвеніла зброя блискуча, отворилися ворота города й, мов вуж, вихопилася кінниця по зводному мосту стрілою на ворога.
— Ура, ура! Слава княгині Настусі! — нісся понад ними грімкий крик,— Ура, ура!
У два вогні взяли воїв князя Глинського — по цей бік случани, а по той мстиславці.
Блищать мечі в промінні сонця, грізно витягуються списи, густо літають стріли гартовані.
Бій завзятий, лютий.
— Бий, рубай! — несуться оклики з обох боків.
Довго, довго тривав завзятий бій, аж захиталося військо князя Глинського, не видержало напору з двох боків,, назад подалося.
Ще завзятіше наперли об'єднані сили случаи і мстиславців.
У війську князя Глинського тривога.