Та й не лишаю тебе самітною — лишаю тобі дві перлини: сина й дочку. Правда, з ними й нелегкий обов'язок, щоб ти, княгине моя, ввела їх у життя чистими й здібними опертися всім спокусам, щоб вірні зостали церкві святій християнській і народові свому. Ви, любі діточки мої, сину Юрію й дочко Олександро, також не тужіть, не побивайтеся за мною, тільки заховайте мене в пам'яті вашій і йдіть моїми слідами, робіть усе й усюди добро, а кривди не робіть нікому, слухняні будьте матері вашій, вона в мому й свому імені виведе вас на правий шлях. Прощавайте, любі мої, не навіки — побачимося всі в кращому світі, перед престолом Всевишнього.
Потім прощався князь устами проповідника з усіма, просив прощення, коли когось нехотячи покривдив, або що-небудь прикрого зробив чи сказав, і молитви просив за спасіння його душі.
Слова проповідника цілющою водицею спадали на зболілу душу княгині. Вона "гляділа на своїх сиріток і говорила собі в душі: "Діти мої, ніколи не опущу вас, поки не виведу у люди! Усе моє життя, увесь мій труд і старання буде тільки для вас, для вашого добра."
А вони, діти її, стояли біля неї й на неї гляділи. Навіть мала Леся~ пригорнулася до ненечки й гляділа поважно, наче зрозуміла, що ненечка тліер її одинокий захист.
Юрчик стоїть сумний, зір його шлеться на катафалк, де в труні лежав спокійно, непорушно його любий батечко. Сльози тиснуться йому до очей, та він старається здержати їх. Нехай ніхто не бачить, що й він плаче,— він уже не дитина, йому вже тринадцятий рік.
Останнє цілування. Уся родина підійшла до труни.
Сизою голубкою припала княгиня Настуся до труни дружини свого.
— Прощай мій милий, прощай Семеночку, до побачення на тому світі, як і мене Господь покличе до своєї хвали,— шепотіла вона,— прощай, я виповню все, що прирекла тобі!
А потім сама підняла Лесю вгору:
— Поцілуй батечка, Лесю!
х Дівчатко поцілувало й спитало в ненечки:
— Батечко спить?
— Спить, доню, спить, заснув навіки,— відповіла ненька. Юрчик не видержав, мусів утирати сльози з очей. Використав хвилину, коли похилився над батьком, щоб поцілуваіти його востаннє.
Винесли труну зі собору, та й повезли в замкову каплицю до родинного гробу.
Як заспівали "Вічную пам'ять" і запечатали гробницю, княгиня Настуся почулася така самітня, така опущена, як ніколи досі.
Це вже третю найближчу душу втратила вона. Тіла двоїх спочивають у родинній гробниці князів Мстиславських у замковій каплиці, а тепер третє дороге тіло в гробниці Слуцького замку.
Така одинока, така самітня!
Аж упав її погляд на дітей.
— Чи справді я така самітня, чи справді немає вже переді мною цілі життя! А цих двоє діток?..
— Підемо в хату,— вирвав її з задуми князь Василь Пинський і взяв її під руку.
— Ходім, діти,— сказала княгиня. Пішли.
А князь Василь говорив дорогою:
— Не падай, княгине Настусю, в тугу та відчай! Така вже наша доля, таке призначення людини — тут був, а тут нема! Каже ж якийсь любомудрець, що людина тільки гостем на цьому світі й тому не слід пристращатися навіть до найближчих.
А княгиня Настуся:
— Князю Василю, моє щастя вже скінчилося, та жити я ще маю чого, маю ще ціль життя перед собою: виховання й добро цих дітей.
— Коли так, то й гарно! Хто має ціль життя, багато має. Ціль життя дає охоту до праці, до труду, а це вже щастя,— говорив князь Василь.
— Так, праця піддержувала мене в найтяжчих хвилях і тепер у праці найду розраду,— говорила княгиня Настуся.
Учасники похорону роз'їхалися.
Сум розмістився в світлицях княжого замку. І княгиня, і діти, служба ходять мовчки — нема давнього веселого гамору, давнього життя. Княгиня вся віддалася праці, здавалося всю свою душу втопила в ній.
Юрчик та Леся ходять сумні, як тіні, за ненькою.
— Чого ви діти так посоловіли? — каже їм Настуся.— Пішли б у сад погуляти. Годі все тужити, тугою не поможеш собі, хіба пошкодиш.
А Юрчик:
— Та бо й ви, ненечко, не ті, що були перше. Нема в вас тієї веселості, ні того життя, що колись. Хіба що запрацьовуєтеся більше.
— Моє, діточки, вже за мною, а ваше перед вами,— виправдовується ненька перед сином,— моє щастя тільки в праці для вас.
Тільки щоб ненечці приємність зробити, бере Юрчик Лесю за ручку й веде-в сад.
А в саду все будиться до нового життя. Це ж кінець березня. Дерева починають зеленіти, травиця руниться, морончики біліють, метелики вже ввихаються, а у вітті дерев пташки щебечуть.
Нове життя молоде...
А тоді, як батечка ховали, було сумно тут, голі дерева, сніг. І пригріло сонечко, сніг пропав, трава й дерева зазеленіли.
Минеться й твій біль, твій жаль Юрчику,— життя своє зробить.
Та Юрчик не думав про. це тепер. На світі будилося нове життя — весна, однак в його душі ще не було її, сум ще був переможцем.
Але вона прийде — весна його.
X. КРИВАВИЙ СВАТ
І пройшло два роки...
Добре кажуть, що людина все перебуде — яке б горе не страшне було, а з часом, хоч і не минеться, та полегшає бодай, збуденіє й людина привикне до нього.
Важко прийшлося тепер княгині Настусі, ой як важко, самій усюди обладу дати.
Перше, як князь Семен жив, то її журбою був лад у замку. А тепер, тепер усі землі й князівства Слуцького й Мстиславського на її голові.
І дивувалися управителі:
— Дивна ця княгиня Настуся, вона куди більше вглядає всюди, куди більше береже всього, як сам покійний князь. Де то в неї, стільки сили й терпцю найдеться? Нічого, нічогісінького з ока не спустить, ніхто й ніщо перед її зірким оком не скриється.
Так говорили управителі її добра, так говорила прислуга, а то й сторонні люди. І щораз більше цінували й поважали княгиню, славили розум її та меткість.
І йшла слава княгині Слуцької широко й. далеко. Славили красу її, славили господарність її, славили розум її.
Та додавали:
— Та й багата ж вона, багата! "
Найбільше ж на багатства її лакомилися голиші з Польщі. Вони то один за одним перли до Гаштовта, щоб постарався перемовити княгиню, щоб згодилася віддатися за них, а бодай надію їм зробити. Були між ними й такі, що йшли по протекцію до самого великого князя Литви й Руси Олександра...
Та княгиня Настуся для всіх мала одну відповідь:
— Дуже мені мило повітати вашмостів у порогах моїх, та заміж виходити я зовсім не думаю. Я живу вже не для себе, а для дітей моїх, для мо^'х Юрчика та Олесі,— відповідала всім, що приїздили на Слуць-кий замок сватати її.
Та вперті женихи не тратили надії. Завелике було майно, що в її руках, щоб не стало приманою для них.
Однак не помогло ніщо, ні залицяння, ні протекція Гаштовта, ні великого князя.
Тверда була княгиня Настуся, рішуча її постанова.
Дітям своїм віддала ввесь свій вільний від інших занять час. Хоч і ці заняття були не для неї, а тільки для них, для Юрчика та Лесі.
Правда, ще одна людина була в замку, що їй-мусіла княгиня посвячувати чимало часу й терпцю. Свекруха, нещасна княгиня Ганна. Ой, та невиносима ж стала вона тепер! Спершу рік цілий не підводилася з постелі, треба було її обертати з боку на бік. Була це важка служба. Та княгиня не хотіла здати цеї немилої роботи зовсім на слуг — це ж рідна мати її Семена! І ходила коло неї, як коло рідної ненечки, терпеливо зносила всі докори недужої свекрухи, ні словечком не виявида невдоволення. Потім полегшало недужій, та все ж із крісла біля коминка не сходила вже до смерті.
А Юрчик виріс уже на гарного хлопця. Лицар усією душею, як і покійний батько його. Наче родився до коня та до шаблі.
Та мав він іще замилування — книжки. Любив і батечко його книжки, та не так пристрасно, як син.
А тоді саме "друкарський куншт" став ширитися на Україні.
— Ненечко,— каже було Юрчик до матері,— як я вже виросту, як стану мужчиною, то в нашому Слуцьку заложу друкарню.
— Добре, Юрчику, добре,— каже княгиня Настуся, радіючи.
А Леся теж цікава вдалася. Отець Гліб, учитель Лесин, не може нею нахвалитися перед княгинею: яка то вона тямуща, яка пильна, як цікавиться всім.
— Я ще такої гарної учениці не мав,— говорив він.
— Вони обоє потіха, вони розрада моя, вони дають мені ціль життя,— говорила тоді княгиня.— Коби тільки не завели моїх надій.
— Ці обоє не заведуть, ласкава княгине,— відповідав чернець.
— Дай це, Господи,— говорила княгиня Настуся,— я прирекла моєму Семенкові, що їм присвячу всю себе й додержу слова.
Тверда була княгиня Настуся, рішуча її постанова.
І знали це вже всі женихи, охочі до княгининої руки. Пішла слава про неї, про її тверду постанову широко й далеко. Звали її другою Пенелопою та зараз додавали:
— Вона вірніша від грецької Пенелопи, бо була вірною чоловікові тому, що не була певна, чи він помер, а новітня Пенелопа — княгиня Настуся, вірна своєму дружині навіть по його смерті.
Недоступна була княгиня Настуся всім женихам, захистилася рішучістю, мов спляча князівна в казці дикою трояндою.
Та не злякався колючок дикої троянди князь, Михайло Глин-ський,— любимець великого князя Олександра.
— Хоч вона й усім гарбуза подала, мені не подасть,— чванився він,— у мене є спосіб на неї.
— Який? — питали в нього приятелі.
А князь Глинський-показав на меч при боці й сказав:
— Ось він, мій спосіб.
Та сказали князеві Михайлові приятелі його:
— Не знаєш ти, князю, княгині Настусі Слуцької, так не всилуєш її.
— Побачимо,— сказав князь гордо,— я певен, що скоро запрошу вас на моє весілля з княгинею Настусею Слуцькою.
Не йняли віри приятелі, не відповідали вже нічого гордому князеві.
А він сватів посилає, брата свого Василя та шурина Мартина Хреб-товича, конюшого великокняжого.
— Просіть в неї її руки для мене та заразом і заявіть, що коли відповідь її буде відмовна, то я силою візьму її, військо в мене готове,— сказав князь Михайло гордо, а потім додав,— я мушу поріднитися з домом Слуцьких. Не тільки тому, щоб на наш рід перейшла слава й скарби Олельковичів, але й, щоб здобути їх дідичні права на київський престол.
— Авжеж, авжеж,— притакують і брат князь Василь, і шурин Мартин Хребтович.
Посідали оба свати на пишних білих іноходців, а за ними почет і рушили в дорогу.
Задудонів міст у Слуцькому замкові під копитами кінськими, заскрипіли важкі ковані ворота. ,
Свати до княгині Настусі.
Князь Василь Глинський і Мартин Хребтович увійшли в замкові хороми.
А воротар Артим Процюк каже до джурів князя Глинського:
— Даремні старання вашого князя, наша княгиня ні за кого не віддасться.
— Це ще побачимо,— відповів джура,— наш князь, це^не хто-будь.
— Не рівня він князям Слуцьким, зайшлий він, із татар.