Сидір Макарович Притика

Спитай мене хто — чи я знаю хоч одну таку людину, що із себе була б задоволена й з усього на світі,— чи є щаслива така людина, котра заздрощами не гризе собі душу, котра живе сьогоднішнім днем ,повно, смакуючи, мовляв, кожну мить з свого життя, не так, як звичайні люди, що все буцім лагодяться тільки жити, котрим здається, ніби вони ще не живуть, але мають жити тільки, як скінчать те а те, здобудуть те а те: "Оттоді, мовляв, почну я жити". Дак кажу ж, коли б мене спитали, я, анітрішки не вагаючись, так би і сказав: я знаю таку людину, і се не хто, як не Сидір Макарович Притика, "зводній" у треті?} роті. Еге! Хто б, спитаю вас, не схотів бути на його місці або хто, спитаю вас, не позаздрив би йому? Хіба ж бо наважився б хто сказати, що Притика не щонайкращий "ундер-вдр" на всю роту? Та й що я кажу — на всю роту — чи не марна б була надія ваша знайти такого і по всьому батальйону... Подивітеся тільки на нього, як він рапортує ротному, бувши дежурним. Хотів би я знати, хто так жваво підійде, як струнка, рівнесенький, хто так розміркує спинитися на три ступені — ні більше й не менше — хоч умисне зміряйте. Хто так приставить праву ногу до шульги, цокнувши підківками і вкупі з тим руку до козирка візьме! Хто? — питаю.

— Ваше благородіє, по дежурству все стоїть благополуш-но,— мов з книжки вичитує, дивлячись ротному у вічі й не зморгнувши, не блиснувши віями! Субординація ба того потребує — вже як служити, дак служити.

— Іди,— каже ротний,— коли все благополушно. Але Притика, блимнувши тільки їепер оком, каже:

— Ваше благородіє, Передерія та Ковальчука я у карцер посадовив — учора побилися на ярмарку з мужиками... гвалту такого наробили...

— Іди.

Притика, не одриваючи руки від козирка, фертом, дзига, сказав би, та обертається на лівій нозі кружка, так саме цокаючи, приставля одну ногу до одної і йде... як іде!..

Бравий ундер-цер,— каже ротний до свого субалте-такий триньчик * він у мене — скажу я вам!.. Око, око нм'І Як дивиться!.. Підхвебелем зроблю!..

Чує се Сидір Макарович, і все йому нутро грає: він же не йде, а пливе-пливе якось у повітрі!

Па вашу думку, може, се дурниця — око добре мати на и.ічальницький погляд? — Ні, се неабищо — добре, пильне око — се, сказав би, вираз внутрішньої приголомшеності і приготованості "живим до бога лізти", аби начальство у гіпіити тільки, бо воно аж сумує тоді й обурюється вельми, коли не бачить мов на долоні своєї дисциплінованої душі крізь твої ясні очі. Ротний розказував потім своєму субал ігрові, ідучи з роти, як начальство на сю річ мусить дивитись.

— Як. ще я був,— каже,— юнкером ув училищі... уже іак надвечір, по обіді спускаюсь я з верхового поверху униз — збиралася кумпанія почаювати — іду так, знаєш, по нольності, мундьор розхристаний, черес висить почеплений ібоку за гаплик... страшенне діло, я тобі кажу!., аж гульк ротній назустріч — чортяка несе його — ну, де вже тут — не встиг ні застебнутись — нічого... "Юнкер Задорожний! кричить.— Що се таке, що се за розпуста!? Два рази дневаль ним не в чергу — скажіть підхвебелеві!.." Бодай тобі нудно стало, думаю, де тебе чорти принесли — досадно, знаєш, стало — нічого йому не одвітую — мовчу і не дивлюсь на його, а кудись убік. А той все стоїть, дивиться на мене чекає, поки подивлюсь йому соколом у вічі й гукну жваво-вееело: "Слушаю, гаспадин падпалковник!" Я все мовчу. Хоч би вже йшов ік чортовій матері, думаю,— там десь і чайник унизу прохолоне... "Юнкер Задорожний!!" — сердито та грізно нагадує ротній мені, що він чогось чекає. Я мовчу ґедзь мене тоді наче напав—-і все убік дивлюсь. "Юнкер Задорожний, що ви хвилозохствуєте?! На місяць без од-пуску!" — вже не своїм голосом репетує. Тут тільки догадався я — підвів голову й пронизав його очима. От що!

Тим часом Притика вертається до свого діла. Похваяа од ротного піднесла його ундер-церську пиху до найвищого ступеня. То він й до того муштрував свій "звод", а тепер і того гірше, ще більш став кричати. "Триньчиком бути, дак вже триньчиком!" — мелькало йому в голові.

"Кругом! марш!.. Мигуренко! Не в ногу! Мужик, муги-ряка, коли з тебе люде будуть! Всю пику тобі потовчу.,, в мене служити, дак служити... Ровняйсь! — направо дивись... в вічі дивись начальникові, коли він іде по "хрунту" —

* Педант у службі. (Триньчаки — се дрібні ремінці при салдацькій муніції.)

їж начальника очима!" — репетує він коло шеренги своєї, згадуючи слова свого ротного: їж начальника очима! Дуже хороше сказано, дуже хороше! Притика іде поуз лави москалів, пронизуючи їх поглядом, а ті "їдять його", пильно й суворо приглядаючись йому у вічі, як він допіру свому ротному дивився, й стежать за ним очима, поки пройде. А він йде так саменьки гордо та думно, як се робить ротний та інше начальство... О, тепер він так розходився, так завзявся в муштрі, що й знати нічого не хоче. "Ширінька товсь! Ширінька плі-і!" — одно галасує він.

Уже ротам і на обід програли, а він все службу пильнує, вже й "підхвебель" прислав сказати, що треба роту на обід вести, а він все службу пильнує... Що йому й обід, що йому й рота, й підхвебель сам... Врешті, треба й кінець дати. Але він не хапається: із муштри вертатись, то вертатись як слід, з піснями, з барабаном (хоч до ротного двору гонів зо два, зо три). Він сам перед веде, як лебідь виступаючи, він сам голосно та дзвінко затинає:

Якби мені, салдатику, горілочки чарку, Тютюну на люльку, дівчину Ганнульку, Гей-гей! охо-хо! дівчину Ганнульку!

Підхоплюють жваво, присвистуючи, москалики:

Горілочку пив би, люлечку курив би, Дівчину Ганнульку до серця тулив би, Гей, гей! охо-хо! до серця тулив би!

"Ну, підтягнись!.. Лє-вай! лє-вай!.. ас! два!., ас, два!" Трішки сперегодом затина вже другу:

От слава гремить трубой, Ми дралися з галавой, Па гарам твоїм Капказ Раздалася слава в нас!

"Гей, гі, го! тррр...",— додають хисту веселі вояки:

От мундьор, от мундьор, От наш ротній камандьор!

І щасливий мій Притика!.. Як вже триньчик, то й джигун.; Хто так штепненько одягався, як не Притика, в кого чоботи так блищали, наче дзеркало, на кому мундьор сидів як улитий,— не на кому ж, як на Притиці! Триньчик не може чоботи узути так, щоб вони не вилискувались на Шполу, але сі чоботи пошиє з салдацького ременя салдацький швець і — головніша річ — "по хвормі". Джигун, звичайне, зневажа форму,— замість широких та низесеньких корок — височенні І.І тонесенькі, мов шпичка, закаблуччя, халяви "з бутель-н.іми" та з вирізами. Триньчик одягне що — усе по формі ні (н.мі.іис ні менше,— джигун переступа форму: бере офіцер-і і.кі білі рукавички, що їх носити ще можна тільки підхвебеле-іп. чіпля до чобіт шпори, що знову не подобенство — тільки-ґм) носяться у кавалерії. Я ж кажу, коли на службі — триньчик исремага в ньому джиґуна, то знов у неділю або в кумпанії де — зостається один-однісінький джигун! Та й який ще джигун... А проте, думаєте ви,— хахоньки се чепуритись та джигунити на службі?!

Коштів, коштів скільки, а жалування того мов кіт наплакав! Ну, коли ти не дурень, то викручуйсь. І наш Сидір Макарович викручувавсь незгірш за кого іншого.

Як приспіче було, то він і писне листика до батьків: так і так, любезні ви мої родителі, лучилась мені біда, горе, можна сказать, велике: загубив я "щолкуна" казенного чи пак скарбового,— треба-нада 25 карбованців виплатити, а як не сплатю — біда — під суд оддадуть і засудять ув орештанські роти — Сібер — каторжну роботу — на поселення, а то, може, й під розстріл піду! Дарма, що се дурниця, що "щолкуна" за які три шаги купити або й самому вистру гати не мудро — дак хіба ж там тямлять в наших справах що-небудь? І батько шле 25 карбованчиків, переляканий "щолкуном"! З розумом треба жити!..

Але! як-то любо, як хороше, яка то розкіш і подивитись, як Сидір Макарович іде у неділю ярмарком. Як поведе вусом, як моргне бровами, як блисне рукавичками білими, то у дівчат, у міщаночок, що ген попід крамницями стоять,— тільки тьох! тьох! тьох! А Притика іде поуз і мов не бачить, і не дивиться! Що йому дівчата сі — не таких він бачив... Іде й чує позад себе:

— Ох, сестричко, яка ж подобонька мені цей салдатик... аж серденько тіпається, коли почую тільки, як він шпорами: дзень! дзень! дзень!.. Хороше як, господи!

Яким пером можна списати, якою мовою вимовити, якими словами висловити те .почуття щастя-раювання, що доти тліло тільки, тільки жевріло в серці у Сидора Макаровича десь на самому дні, а тепер спалахнуло і полум'ям розлилося по всій його бравій істоті! Та я й не важусь про се писати... Не міг Сидір Макарович затримати себе — несила! Озирнувся... спинився... обернувся:

— Миластивиї мамзелі! — повагом промовив він і під-ступився до них. Руки в білих рукавичках якось мимоволі зібгалися бубличком і попід боки вперлися, шульга подалась уперед, випроставшись, а права трохи назад, зігнувшися у коліні,— так саме, як вони се звикли робити на фехтовці під команду: "Випад!" По такому приступові Сидір Макарович зразу був не збагнув, що далі йому казати, і трішечки зам'явся, та не менш браві дівчата визволили його з прикрого становища:

— Чи ви охвицер,— запитала сміючись одна, що Пазь-кою звалась,— чи ви тільки ротній?

Тут Притика почувся вже зовсім собі вільно й, покручуючи вуса та маючи білою рукавичкою, став поважно говорити:

— Ані я вам охвицер, ані я вам ротній — але можна сказати, не менш од їх значу! Охвицер — що?.. Тільки прийде вряди-годи в роту,— що він тямить — не дуже-то! Так, трихи-мнихи, покурив цигарку та й пішов, а наш брат ундер-цер все робить... усю службу наш брат пильнує! Та захоч я тільки — зараз поїду у "юнкерське" — і в охвицери! Хіба що? Пусте!.. Було батальйонний не раз каже: "Притико! Дуже я тебе уподобав, дуже, такий ти справний,— такий, можна сказать, триньчик і службу вже так тямиш,-так тямиш... Чим тебе наградити?.. Хоч їхать у юнкерське?" — "Ваше високоблагородіє,— було кажу,— послужу ще богу й царю ундер-цером — ще десь служба моя буде йому пользительна..."

Невідомо, до чого б наш Притика добрехався, коли б, зиркнувши в сю мить набік, він не побачив москалика, що геть далеченько никав ярмарком.

Який бравий ундер-цер при такому випадку та не захоче показати себе начальником?! Нехай вони побачать на свої очі, що він таке, хай побачать, що він неабищо!

— Калюжний! — гукнув він, майнувши велично рукою у повітрі.— Ходи сюди, Калюжний!

Москалик озирнувся, побачив начальство й підтюпцем хутенько підбіг до Сидір Макаровича, якомога краще, по-молодецькій, ставши перед ним.