Різдвяна повістка Трохима Зіньківського
Давно се діялось, коли ще на престолі Риму сидів пишний Кесар Август, коли гордий Рим, увесь світ під свою владу підгорнувши, упившись славою і кров'ю людською, не дбав, що і його дні Парки полічили, що і його славі й пануванню прийде кінець колись — не дбав про се Рим, думав вічне панувати й пишатися, виписавши на своєму прапорі гордий девіз: Regereе imperio populus Romane momento!..
Старий лис, котрий за своїх молодих літ не одну сотку курей надусив і поїв, не здужав вже на старії літа за ними уганяти та й не раз і голодував. Як же ж йому здужати? Як гриб старий, іще до того на одно око сліпий і на одну ногу кривий. Коли вийде з ями за жиром, ледве ся волочить, а як що надибле, то рідко коли і зловить; а як ні, то треба було йому голодувати.
Але лис все таки лисом. Він взявся на шпекуляцію...
На все село хвалився маляр Коваленко, що як то він гарно малювати вміє. От раз і дума він: "Малював я досі все те, що кожен знає, — дурний, і той знає, що то таке собака, що кітка, що коняка. І кожен маляр се намалює, хоч певне не так, як я. Де вже їм — хоч-би Якимові Сатуненкові — нехай і в голову собі не кладе рівнятися зо мною. Та все не те! Хотілося-б мені змалювати таке, чого у нас ніхто й не бачив, оттоді вже ніхто зо мною не зрівняється...
Читати повністю →Спитай мене хто — чи я знаю хоч одну таку людину, що із себе була б задоволена й з усього на світі,— чи є щаслива така людина, котра заздрощами не гризе собі душу, котра живе сьогоднішнім днем ,повно, смакуючи, мовляв, кожну мить з свого життя, не так, як звичайні люди, що все буцім лагодяться тільки жити, котрим здається, ніби вони ще не живуть, але мають жити тільки, як скінчать те а те, здобудуть те а те: "Оттоді, мовляв, почну я жити"...
Читати повністю →Був собі на світі великого коліна цар — і багатий, і пишний, і ушанований, і сильний між царями, але не був він щасливий. Бувало, подумає: "Чого мені не стає? І те в мене є, і друге, й третє — але одного нема — щастя! І не знаю я людини на світі, щоб була собою щаслива".
Задумався цар і посилає гінця по всій державі шукати щасливого. Віддам, думає, за такого свою дочку. Довго їздив гі-нець, довго шукав — нема!..