ЗБЕНТЕЖЕНА ВЕЧЕРЯ (Різдвяна пригода)
І
Був свят-вечір. В хаті у Хведора Павленка вже повечеряли. Господар сидів уже осторонь, а його жінка Оксеня та Оксенина мати (баба Явдоха) поралися ще біля столу то з тим, то з сим.
Оксеня накладала з великого горщика узвару в два маленькі горщечки. Синок Омелько — невеличке хлоп'я — стояв біля матері й дивився, що вона робила.
— Оце,— мовила Оксеня до чоловіка,— пошлю Омелька з вечерею... Мабуть же, в волость можна подати? Кум же ще сидить?
— Та сидить же...— одказав чоловік,— пошли! Саме воно тепер і в пору вечерю нести... Там не дуже-то навечеряється, у холодній!
— Хто в холодній? Свирид?! Чого? — спитала баба Явдоха.
— Та хіба ви не знаєте,— здивувався Хведір,— що Сви-рида забрали? Адже після того, як розбито грапську економію, нишпорили урядники й тут, та ото й на Свирида навели, що й він там був, ну і взяли. По підозрінню тілько, а все-таки взято!..
— Оце, матінко!..— тихо промовила Явдоха.
— Ще й саме проти свят! — додала Оксеня, зітхнувши.
— Ну, що ж ти будеш казать! Поки що — їх право!.. По тій мові Хведір спитав жінку:
— Що се ти таке робиш? Нащо ти сиплеш узвару аж у два горщечки?
— Та це ж другий для хрещеної матері,— так одказала Оксеня, а сама ще більше нахилилась, мовби їй чогось ніяково стало.
— І хрещеній матері вечерю посилатимеш? Пані? — перепитав Хведір.
— А що ж таке, що пані?! — вже голосніше покликнула Оксеня.— Хіба як пані, то вже не людина? Адже ж вона таки хрестила нашого Омелька? Таки ж держала його до хреста? То як же вона не хрещена мати?!
— Та хрещена то хрещена,— одмовлявся чоловік,— не її тім річ,— а для чого ти їй отеє посилатимеш? Не бачила моїш твоєї мужицької вечері?!
-~Чи бачила, чи не бачила, то все одно, а звичаю треба додержати!..
— Звичаю!..
— Авжеж! — правила своє Оксеня.— Он і мати кажуть, що треба.
— Годиться, годиться, Хведоре,— озвалася й баба Яв-доха,— адже не дурно, було, старі люди кажуть, що як уже перестануть хрещеники носить вечерю, то швидко й кінець світу настане!
— А нехай би вже він і наставав, той кінець світу! — гукнув Хведір.— Вже, мовляв, було б хоч гірше, та інше!.. І а вже й так світ перестановляється потроху, вже зміна заходить... Люди розумнішають... До іншого додумуються!.. От і з панами вже іншу раду дають!..
Оксеня вже аж розсердилася:
— Та що ти мені все "пани" та "пани"! Що ж? Хіба наша пані нам яке зло заподіяла? Я од неї зла не бачила! Хоть я й недовго в дворі була, а все ж я од їх і заміж пішла,— пані тоді й поблагословила мене, й подарків надавала,— і тепер вона зо мною добре поводиться: як де побачить, у дворі чи біля церкви, то й добрим словом обізветься, і за Омелька спитає: "Як там,— каже,— мій хрещеник?.." Ну, а оце на великдень 1, як проходжувалася з дітьми по селу, то й у хату до нас зайшла, ще й писанку яку гарну Омелькові дала!.. Ну, як же?.. Коли по-людськи, то по-людськи! Коли звичай, то звичай!..
— Та про мене! — одказав на те чоловік, встаючи од столу.— Цілуйся ти з своїми панами, посилай їм і вечерю, й снідання, як собі знаєш! Все ж одно ти зробиш так, як сама схочеш, хоть тобі кажи, хоть не кажи! Шкода й мову псувати!.. А на мою думку, якби твоїх панів потурити оце зовсім, із села,— дарма що проти свят,— то краще було б. Нехай би там ними у полі хоч і вовки повечеряли!
— Ну й сказав! Вовки! — передражнила Оксеня.— Торочить, сам не знає що!..
— Знаю я добре! — закінчив розмову Хведір та й гримнув дверима, пішов наглянуть скотину.
А вечеря для "хрещених" вже була встановлена у кошик: проміж сінцем два горщечки з кутею і два з узваром. Зверху все було прикрите хустиною.
Омелько ще перший раз на віку йшов із вечерею, то мати йому й приказувала:
— Гляди ж, Омелечку, не поперекидай!
— І чого б таки я перекинув! Таке й вигадають!
Так гостренько одказав Омелько, бо він, бачите, був одинчик, мовляв, мамин мазунчик, то й звик поводитись так, не дуже-то покірненько: якщо не по його, то й одріже...
А мати все-таки приказує:
— Отам же гляди й собак стережися, найпаче в панському дворі.
— Ого! що мені собаки! — гукнуло хлоп'я.— Я візьму добру ломаку! Я їх не став боятись!
— Ну, одягайся ж!—лагідненько говорила далі мати.— Чоботи взуй мої; хоч вони трохи й величенькі на тебе будуть, та дарма: з устілочками, та на онучки — воно й нічого собі буде!.. Та ось на тобі й краєчку, підпережися гарненько!
Мати одягала та обсмикувала хлопчика, ще й волосся пригладила, як шапчину надівав, і в личко заглянула, ще раз потішилася круглим видочком та карими очками свого одинчика... А далі не втерпіла, ще й за ворота провела; чутно було, як гукнула: "Гляди ж, Омелечку, гляди!.."
II
А у панів ще не вечеряли. Ще саме тільки стіл накривали слуги: старий Лаврентій, високий, сухорлявий, з сивими вусами, поважний такий і в білих рукавичках (був він ще з тих "давніх панських слуг"), та дівчина Манька; ся була низенька, кругленька і зовсім іншої вдачі — дуже жвава й весела: аби що — зараз і сміється.
Отож вони порались біля столу, у столовій. Хата була велика, і в ній був розтавлений довгий стіл, накривався він аж на чотирнадцять осіб. Одно те, що своя сім'я була чималенька: пан, пані, троє дітей та вчителька, гувернантка тая; а ще ж була й бабушка Клавдія Платонівна. О, то була пані строга! Ось нехай би хто, наприклад, з дітей назвав її "бабусею", а не "бабушкою"! Тож і стіл для неї, найпаче під час якої урочистої пригоди, треба було накривать як слід. Вона, бачите, була з великих панів, прожила на своєму віку не одну економію і, хоч тепер нічого свого не мала, жила при синові,— або, краще сказать, в оселі своєї невістки,— а все ж не забувалася, що вона з великих панів, і хотіла, щоб всі теє пам'ятали. Отож для неї Лаврентій поставив осібний високий стілець в кінці столу.
А ще ж були, опріч своїх, і гості. Перше всього ціла сім'я панів сусідів; жили вони верстов за двадцять, мали свою оселю, та тільки як зовсім поблизу них було розбито й спалено грапську економію, то сі пани, Олександра Іванівна та Іван
Олександрович, виїхали... не зважилися святкувать у своєму голі: моторошно якось було!.. Ну, а як вони добре зналися і сими панами, про яких ми говоримо (бо Олександра Іванівна колись разом і вчилася з молодою панею господинею), гак ото й приїхали сюди на святки (звісно, були вони й запрошені) . Ну, і дітей із собою забрали, звичайно, не зоставляти ж дітей, мовляв, "на поталу хижій черні"!..
Ще ж то не всі гості. Заїхали якраз опівдня ще двоє панів: козак-офіцер і слідователь: так на одних санках і приїхали. Г>ули вони, бачите, вже після розруху у тій таки грапській економії,— чинили там свою розправу,— а оце верталися в город; до наших панів заїхали вони тільки на годинку, обігрітися; одначе напились кохвії, поки се та те, поки всякі там розмови та умови, то побачили, що до вечора вони дома не будуть. Ну, і зосталися теж на вечерю!
Отож вам і громадка гостей. А вже звісно, як є не тільки своя сім'я, а ще гості, то таки треба, щоб усе було якось краще!..
Тим-то молода пані господиня вийшла із світлиці в столову наглянути, як там усе.
Пані була таки ще іменно молода і гарна; була вона біла, ніжна і струнка, як тополя.
Увійшла та й каже Лаврентієві:
— Прошу ж вас, Лаврентій, щоб усе було як слід.
— Все буде як слід,— спокійно одказав Лаврентій, підкладаючи під ножі срібні підставочки.
Аж тут пані покликнула:
— Боже мій, що се тут за чад такий?! Фу!..
А чад вийшов ось з чого: тільки що внесено було сосонку на те, щоб убирати її по панському звичаю на різдво; тільки ж та сосонка ще не була вбрана, бо то одкладалося на самі святки, а тепер на тому деревці не було ще ні пундиків, ні цяцьок, стояло воно ще тільки в дерев'яному перехресті, одсунуте в куток тієї великої столової. Одначе діти — свої й чужі — намоглися, щоб гувернантка дозволила їм почепити тільки саму звізду на вершечку деревця та приліпити й запалити хоть дві свічечки на пробу!
Отож ті свічечки й начадили. Діти того не чули, стрибали, раділи, одначе пані сказала свічечки погасить, а потім, одвівши дітей, одчинить у столовій кватирку.
Пані вернулася у світлицю. Все товариство було там. Біля столу у великому кріслі сиділа бабушка, поставивши ноги на шиту подушку, і розкладала карти. Гості то сиділи, то стояли — і говорили, говорили, та все тільки про теперішній час, все тільки про розрухи: в якій економії вже неблагополучно, де сього треба стерегтися. Говорили, навіть спорилися, бо не могли зважити, що слід було робити: одні казали, що слід було раніше попустить, а другі, що навпаки, треба і можна було б ще й тепер більше прикрутить. (Звісно, пани говорили по-панськи, це вже я так переказую по-простому.) В одному була згода межи всіма, що, мовляв, селяни настроєні скрізь дуже погано!..
Тут саме загавкали собаки і повз вікна щось затупотіло. Всі зглянулися одно на одного і помовкли.
Молода господиня вийшла в столову довідаться.
ІІІ
Тим часом Омелько з своєю вечерею стояв у кухні, отож на нього й собаки брехали. Челядь міркувала, що робити з ним і з його вечерею. Лаврентій мовчки зміряв хлопця очима, ключниця (вона саме смажила штучні вергуни, а при тому бувала дуже сердита) сказала, що, либонь, Оксеня зовсім здуріла, Манька ж прямо качалася од сміху.
Коли пані увійшла в столову, Лаврентій саме вносив оселедчики.
— Лаврентій! — мовила пані.— Хто там прийшов? На кого то гавкали собаки?
— То там... на кухню... хлопчик із села,— одказав Лаврентій і вийшов із хати.
Аж тут ускочила Манька. Вона ледве вдержувалася, щоб не сміятись; тільки усмішка аж світилася в неї на виду.
— Чого ти смієшся? Що там таке? — спитала пані.
— Та там прийшов Оксенин хлопчик... із вечерею... (Маньці дуже трудно було говорити, бо сміх її душив.) У мужиків такий звичай, що хрещеники носять вечерю на свят-вечір.
— А! — промовила пані.— Так се він мені вечерю приніс? Ну, що ж, нехай зайде, приведи його сюди!
Манька стрілою погналася в кухню. Убігла, аж ледве дихати може, та й гукнула:
— Слухайте!.. Казали пані, щоб Омелько ніс вечерю туди, щоб ішов у горниці.
А тут їй усі:
— Що ти, навіжена, торочиш?.. Брешеш?
— Хрест на мені, що не брешу! — божилася Манька.— Іди, Омельку! Чуєш, пані кличуть!.. Тілько стій, я тобі чоботи трохи обітру...
Пані стояла в столовій і ждала.