Чічі

І

Літами вилежувався на широкій печі в буторинні; крайня нужда виганяла його з курної ліп'янки до сусіди Миколая Когутика, де знаходив усе, чого голодне черево домагалося. Прийде, бувало, немитий ні хрещений у сам добрий час, коли всі при мисці, візьме за ложку, відсуне домашніх і їсть безтямки. Вставши від стола, гладить себе по мішкуватім животі, плеще з удоволенням по нім, як ґаздиня по вимішанім тісті, і приговорює:

— То моя чічі! * Похвалися котре таким бубием! Коли не годно!

"Чічі та й чічі", підхопили люди, і Іван Невмиваний лишився вже й до смерті Чічею.

— Іди, Йвануню! рушся декуди! Видиш, там люди грошей тьму від жидів беруть, празники, балі справляють... Шеме-лячка квартами коралі міряє, грішми, як ляльками, бавиться, а ти хропеш та хропеш і з порохів тебе не видати!

Так упоминає стара мати свого одинака сина і кочергою жартом по клубах!

Чічі по довгім прошенні зволікається, було,_з печі, спльовує перед себе — не питаючи, чи мати перед ним, чи позад нього стояла,— відтикає заткальницю, витягає горщище з сербавкою, піднімає до рота і держить доти при роті, поки цілком не висушить. Буркне на погану їду, зганить материне капарство і лізе знов обережно на піч, поправляючи курмання під собою, аби було м'якше.

— Не збивай бетеги,— упоминала мати,— бо задушуся... кахи!., кахи!., о-йо-йой!.. бодай же тебе!.. Накурив, світу божого не видати!.. Десь у людей діти як діти, а тут одно, і тото виродилося... Говори до нього, як до стовпа, а він уже знов хропе!..

Чічі дійсно не чув, як мати заходилася кашлем, мало очі їй не висадило наверха,— він спав наново твердо, солодко, снив про нову поживу.

* В дитячім говорі чічі — квітка, загалом щось гарне, барвисте.

Забили у Миколая Когутика вепра, наробили ядерниць, а Чічі: давай! Як прибереться, їсть та й їсть! — а домашні дивляться і питають себе в душі: "Коли тому буде конець?" Поти їв, поти їв, аж зачала його шкіра свербіти не на жарти. Вже не кінчив остатньої кишки, тільки просто додому — і в гарячу піч з ходаками! Припарив живіт, хоче ще плечі, обертає собою на другий бік, і — бебевх! — упали челюсті, а горщок з саламахою пішов також спати.

Заводить стара мати за челюстьми, заводить за горшком, ба й Іван Чічі бачить, що зле, на студеній середині не спиться так смачно.

"Треба тому якось зарадити!" — думає, і пішов у другий кінець села під муровану корчму шукати цегли на челюсті.

Жде стара на свого Чічу один день, жде другий день,— нема, десь чи не. втопився в Тисьмениці, чи, може, впав до якого закопу. Третього дня йде мати до Миколая Когутика, пхає його, аби йшов питати або дав фірерові витрубити,— аж тут і сам Чічі... ледве поріг переступив, такий ослаблений, а живіт геть десь дівся...

Нічого Чічі не мовить ні до свояка Миколи, ні до заплаканої матері, лише просто до стола, розчвертував пиріг, спря-тив у млі ока. Як же присунув другий, знов розчвертував, став глипати на ґаздиню, домагатися мачанки. Дала Миколиха миску сметани. Чічі їсть, навіть не має часу піт з чола пообтирати. Як же спожив дару божого так за кілька добрих косарів, зігнав діти з печі, виліз сам на середину, задер ходаки під стелю і питає:

— Знаєш, Миколо, де я ходив?

— Повідж перше, то буду знати!

— За цеглою, шукав на челюсті, витяг з мурованки три кусні, та жиди мене зловили, замкнули до пивниці, ледво вилабудався з їх кігтів.

— Бог з тобою! Та в мене під шпихліром стілько цегли, та й от по цілім цвинтарі стілько валяється з того, що церков будували, а ти поліз аж до корчми і через дурницю зганьбився!

— Або ж я знав, що в тебе під шпихліром є яка цегла? От сидять мати на лаві, най самі скажуть: казали, туркотали цілу ніч, то я й пішов...

— Що ж ти робив цілих три дні?

— В арешті сидів замкнений. Затягнули до пивниці, казали якийсь астамент підписати, що грунт нікому не продам, тілько Рахерові й Вороні. Були би всадили, напевно, до бочки з цвяхами, аби мати з мене кров до паски, тілько пан Паште-тер не дав мене.

— Не говори таких дурниць! Де можна на щось таке підписуватися? Твій отець провадив стілько літ процес з Вороною, а ти з жидами заходиш у гендель... Нехай бог сохранить тебе від того! Жиди з таким покутним писарем Паштетером навіть німців обдурять на всі боки! Не продавай!

— Легко тобі казати "не продавай", коли цілі челюсті, а середина ось яка тепленька, аж мило...

— Або хто тобі боронить? Парся, кілько хочеш, їж, кілько хочеш!

— Але як кому дві доби їсти не дадуть, а лише наставлять здалека калач, а тут стілько бочок довкола — що було робити?

— Іване, я виджу, що ти запропастиш батьківщину і мене скривдиш! Жидів мати о межу, то клопіт. Бачиш, Зелепугові, Шемелякові сусіди добровільно повтікали з хат, як стала ганьба зі всіх боків тиснутися...

— Якось ти зробиш, що буде добре.

— Від тебе то залежить: що будуть жиди давати, я тобі заплачу з надвишкою, лиш не кривди мене. Все ліпше свому продати, ніж нехристові.

Не сказав Чічі на се нічого більше, позіхнув кілька разів якимсь високим дискантом, а незадовго сильне храпання глушило розмову хатніх, а діти шептали собі на вухо: "Вуйко везе кип'ячку до фабрики"...

II

Повиходили господарі на поле, позакладали руки, туманіють, питають один другого: що то з того буде? На загонах Івана Чічі жидів тьма-тьменна, купами снуються... тіч-ня, дійсна тічня, а шваркочуть, вкладають собі розум до голови, вчаться... Та вже нехай би на Чічевім полі кадили часником і цибулею, нехай би парцували за кип'ячкою, за воском... нехай би прокопалися тих кількасот миль крізь землю і вилізли другим боком до Америки, аби лише на інші грунти* не лізли, не губили по полі той "леп" викопаний, не сипали вночі каміння всюди, де не треба!.. І звідси, і звідти тиснуть, і лізуть, вздовж, півперек, наскіс — не питають, хоч їх богом зви! А кричиш на котрого, то він ще гірше топче твою працю, тратує по засіві, не зважає на твій крик, на твою гризоту; а кинь лише за котрим патиком, грудкою, так іззаду за тобою кількадесят чорніїв з'явиться, наче з-під землі виростуть і кричать: "Абе! абе!" — сміються і йдуть туди, куди перший потелепався, роблять те саме, що перший робив, а ти в своїй розпуці гризися, трісни зі злості таки зараз на місці, ніхто за тобою не уйметься, ніхто на добре не порадить!

Що то нехристи прехитрі зможуть вдіяти бідному хлопові? От і тут повіли собі: або купуймо грунти омежників

Чічевих, а його всередині дістанемо задурно, або купуймо у дурного Чічі Івана, а тамті будуть мусили продавати запів-дармо. Та хлопи сперлися, вагували, а вони купили поле в Чічі, знайшовши його на печі — ба ні, не на печі, але на гарячім учинку, як крав цеглу з корчми, як витяг два кусники звітріло! глинки з Дувидкового муру скарбового, і так вихіснували нагоду: кару дарували йому, грунт купили від нього і добре заплатили, аби кождий знав, що не дурно стали властителями. Та жидівське не пропаде. Тут Іванові Чічі заплатили тисячі, а ТУТ ВІД Миколая Когутика взяли чотири сотки лише за саму ліп'янку, аби не копали ям під його хатою.

Добре заплатив Чічі своякові Миколаєві Когутикові за те, що стільки літ начиняв його працею свій ненаситний живіт, звичайно, як виродки платять: ти їм хліба, а вони тобі каменя...

— Ох, Чічі, Чічі! та що ти зробив? Чому нас не держався? Ти нас утопив через свою дурну гендлярку з світовими мантіями! — говорять ґазди.

Чічі визвірився на них та питає:

— Кого я втопив? А от ви всі до одного стоїте! — і всміхався, мовби не знати яку мудрість сказав.

Люди стискають плечима, ганьблять, картають, а він мовби й не чув сього. Постоїть, повість: "Бонце здрові!"*— і йде то до Ворони, то до Рахера з своїм адвокатом Паште-тером на свіже пиво.

Та вже Чічі не показує носа до свого свояка Миколая Когутика; знайшов собі іншу прикмету, ніхто би й не пригадав* у тої мадярки під самим лісом, що має дві пухлаті внучки на відданні, а вміє йому догодити квасним борщем і капустою,— там його кватира, з Паштетером сидить, а так випасся, таке тото перед собою носить грубе,— не пізнають його свої!

Чічі виеманципувався: де який відпуст, храм в околиці,^ він возом заїжджає коло церкви, стає коло обарінків, калачів, і дівчата-красуні кругом коло нього, як біленькі голубочки, зачіпають його, хихочуться, а на своїх скоса глипають, посмішковують собі з грубцана. А він думає, що й боє за ним так пропадають, бо то не на жарти прибрався; все на нім з біленького картану, свіже, аж шелестить: сорочка курта, тільки кінчики з-під широкого ременя виглядають, гузли і кафтан також із швабщини, а грубінь така, що в корчмі на музиках, як парубки попросять, аби з котрою обернувся, то тільки він сам,— для інших нема місця.

* Бувайте здорові! (польськ.) — Ред.

Тиснуться дівчата до Чічі, а кожда з якимсь ділом: аби купив то коника, то гуску, то обручку, то хрестик; а парубки слухають, кождий на свою дивиться і знає, що то до нього піється, а не до Чічі.

А Чічі такий гордий... усе тільки:

— Цо? цо то?

— А як же, Йвануню? — питаються дівчата.— Навчіть нас, навчіть! поправимося!

Чічі, так заатакований, виймає з-за пазухи обарінок або кусень медівника, ущипне пучками і хоче тій, що йому вже найліпше сподобалася, просто до рота...

Дівчина засоромиться, почервоніє, як мак розцвілий, сплюне, а інші сміються, регочуть, аж любо.

Та Чічі гордий з сього, що такий дотепний, що вміє ціле товариство бавити, а всі до нього липнуть, як до меду пчілки.

Кілька літ парубочив отак і частував дівчат то кусником обарінка, то медівника і не доміркувався, що з нього собі кпили, що жодна з них була б не пішла за нього, хоть би їй був купу насипав, як Чорногора,— не то медівників, але й самого золота...

III

Чуда-днва діються в цілій околиці, наче в зачарованім краю. Щохвиля, щогодина щось нового, невиданого, несли-ханого. Та от ще перед двома неділями волосалися Зелепуги з Бабіями за дурний перелаз: одні пліт ставили, другі вимі-тували, баби мали одна одну окропом попарити,— а нині... страх! — вивали очі, роздойми рот якнайширше, гляди, та ніхто не подивується: замість тих двох курних, розвалених хат з обідраними стріхами і голими причілками стоять дві велетенські шопи, вже до половини покриті бляхою,— три машини в русі, а що різних рур, заліза — не переглянеш! Замість давнього дрантивого"плоту — паркан у три хлопй, ще й угорі цвяхами наїжений, нашпікований, а в брамі сторожі — з виїмком жида навіть безроги влізливої або собаки не впустять досередини, не то чоловіка.