Тяжко двигав Борух мішок солі, що її виварив сам під боком шандарів і ревізорів,— з великим страхом і трепетом виварив. Прикро жидові перекрадатися манівцями, але ж годі інакше: ніч погідна, місяць наповні світить, яік вдень, ще й його предовжезна пейсата тінь йому поглумлюеться.
Борух справді відважний і хитрий. Він не боїться ревізорів, бо знає, де вони сеї ночі за ним патрулюють...
Ледве чи був ще на війні хтось хоробріший за нього, міг би хоч і в саме пекло сміло піти, ніякої вражої сили не боявся та ще й приказував: "Хто смерти боїться, тому по смерти черепками дзвонять".
Скінчилася війна. А одчайдушному жовнірови ні жити, ні дрімати: роботи ніякої, нудьга і вдень, і вночі, їжа в рот не лізе. Врешті пустився у світ за очі шукати іншої служби.
Йде борзо, йде і не спочиває, по шинках не затримується...
Жив собі раз багатий та могучий князь Самоволя в своїх золотоверхих палатах і мав дуже гарну донечку Яргордійку.
Гордився він своїми багатими, вірними боярами, хоробрими воєводами, а над усе любив свою первородну донечку княжну Яргордійку. Величався її чудесною красою, її мудрими дотепами і часто говорив своїм боярам:
Наша люба доня, княгиня Яргордійка, достойна єсть зіста-ти наслідницею нашої великої держави...
Обоє дібралися на диво всім. Друга така пара і зі свічкою в білий день не знайдеться. А все обоє нероздільно і все на по-стрічу: в кухні при самих дверях у кочережнику*. Хто вступив перший раз в кухню, то не міг начудуватися, налюбуватися їхнім виглядом: обоє прямісінькі, мов свічки з ярого воску, діти ясеня-велетня, що стояв піввіку коло церкви на горбку. А кочережник чистенечкий, наче світлиця княжа...
Читати повністю →Жив та володів колись могучий, славний цар, приступний і для дворян, і для мирян, — словом, отець всім. Уже не говорю про літніх людей, досвідом багатих, що їх всюди велів почитати, але й маленькі діти коло нього, наче курчата коло квочки, таборами громадилися. Дітей дуже любив: то було його найбільшим блаженством приглядатися діточкам, підглядати їхні забави, бажання і фантазійні затії...
Читати повністю →І
Літами вилежувався на широкій печі в буторинні; крайня нужда виганяла його з курної ліп'янки до сусіди Миколая Когутика, де знаходив усе, чого голодне черево домагалося. Прийде, бувало, немитий ні хрещений у сам добрий час, коли всі при мисці, візьме за ложку, відсуне домашніх і їсть безтямки. Вставши від стола, гладить себе по мішкуватім животі, плеще з удоволенням по нім, як ґаздиня по вимішанім тісті, і приговорює:
— То моя чічі! * Похвалися котре таким бубием! Коли не годно!..