Сонце сіло ген далеко за стару чорну цегельню, а з ним закотилася й блискуча, гомінка днева радість, і тихий, спокійний сум огорнув клопітну землю. Вечірня прохолода викликала вечірню тишу, повну таємних, незрозумілих шепотів, зітханнів, шамотні. Людська говірка виразніш залунала попід шахтарськими облупленими будинками, й молодий, бадьорий парубоцький або дівчачий регіт, безладні пісні, скигління дешевої гармошки розітнулись гучніш довкола, покотилися розлогими ланами й журною луною відбилися в далеких вербах над ставком у балці.
За рядками шахтарських халупок, через копець, починалися широкі панські лани з високими житами та зеленими пшеницями. Ліворуч гадюкою звивалася й зникала в далечіні залізниця з своїми темними, густими посадками; якраз насупроти чорною роззявленою пащею малювався місток під залізницею; далі, в лощині, миготів ліхтар будошника.
* * *
Китька ніколи не грався в гурті з товаришами. Перестрибнувши копець, він сідав під стіною високого жита в траві й байдуже слідкував очима за їхньою пустотою. Просто перед ним, за хатами, стриміла до неба гостроверха будівля над шахтою, з немигаючими блискучими плямами громовинного світла. Праворуч од неї розкидано було без ладу різні будови, зроблені нашвидку, риштування, купи глини, чорнів грубий барабан, і блимали тьмяно звичайні ліхтарі,— все місця, до гидоти знайомі Китьці. Там копали нову шахту, й Китька щодня ганяв круг барабана коня, накручуючи довгу кодолу, якою витягали з глибокої проходки (колодязя) сірий, холодний, мокрий глей. Увірилося все те хлопцеві, й він ніколи не дивився в той бік, а коли не було поблизу дітвори, то, спершися на лікті, втопляв він свій погляд у землю й лежав так, нерухомо, мовчки, аж поки ласкава, злототкана красуня ніч накидала на все непрозорий серпанок свій.
Тоді він лягав горілиць і, замислившись, дивився у стемна-синє зоряне небо, милував очима далекі привітні зорі, окрасу ночі; слухав, як дзвінко ляскали в тихім повітрі голоси невгаваючої дітвори, як журно сюрчали в житі незримі цикади, падьпадьомкав поблизу закоханий перепел і набридливо крюкали в ставку жаби, заважаючи слухати лагідну музику чудової літньої ночі.
Про що думав Китька?.. Якби хто підійшов і спитав його: "Про що ти, Китько, мариш, лежачи в траві?", то він запевне й не зрозумів би навіть, чого, власне, від нього треба комусь, а тільки широкими переляканими очима подивився б на нахабу, що так раптово перебив його тихий загадковий спокій.
Та, справді, й відповідати йому не було чого, бо Китька ніколи ні про що не думав окремо, а якось про все разом... Він увесь, всією істотою зливався з ніччю, з зорями, з повітрям, з пахощами ланів — і почував себе нероздільною частиною великого всесвіту... Часто-густо Китька тут і засне, було, і спить міцним гарним сном, з хорошою усмішкою на видочку, аж поки хрипкий, деручий гудок з шахти не підводить його разом із сонечком. Тоді він стрімголов біжить до своєї артілі, нашвидку вмивається, сідає з дорослими шахтарями снідати й з ними ж таки йде після сніданку на шахту поганяти коней. Де він ночував? чи вечеряв, чи ні?.. Ніхто тим не клопотався, нікому не було до того діла. Китька був сам по собі.
У хлопця не було ні матері, ні батька. Мати померла ще як йому було чотири роки, а батька позаторік задавило в шахті величезною грудкою глею, що обвалилася тоді, як він рубав вугілля. Китька був кругом сирота. Його взяв до себе двоюрідний материн брат, Китьків дядько, похмурий гладкий рядчик. А щоб хлоп'я не їло дурно хліба, дядько поставив його поганяти коней коло нової про. ходки.
Так Китька й працював щодня за харч та за одежу. Всі звали його Китькою; тільки дядько, вважаючи на своє поважне становище, не дозволяв собі такого легкодумства і, як треба було (рідко випадала така милость), то звав його Микитою.
Ніхто не любив Китьки. Людям, замордованим каторжною працею, ніколи було любити, ніколи й думати про такі дрібниці. Китька відповідав тим самим. Він почував надзвичайну приязнь тільки до рудої приблудної собаки Кудли, мабуть, за те, що та не мала певного захистку й тинялася од смітника до смітника, вишукуючи пожитку, і взимку ночувала, залізши до чийогось сараю так, щоб ніхто не бачив, а влітку — де попало.
Але останніми часами й Кудла зрадила Китьку, блукала невість де, а коли часом він стрівав її, то вона, крутнувши хвостом і нагнувши голову, ніби від сорому за своє зрадництво, тікала безвісти.
* * *
Сьогодні свято.
Китька ще за сонця заліз на своє місце під жито, ліг, підпер голову долонями й байдужо дивився, як шах гаренята гралися в м'яча. Його не кортіло до них, і вони знали це й не зважали на нього, немов його й не було поблизу. Вряди-годи, коли м'яч закочувався за копець аж до Китьки, який з хлопчиків, перестрибнувши рівчак, знаходив м'яча й зачіпав Китьку.
— Нудно, Китько?
Китька мовчки вовком дивиться на хлопця.
— Гайда до нас!
Мовчання. Хлопець поспішає до товаришів і в ту ж мить забуває про Китьку.
Взагалі хлоп'ята поводилися з ним лагідно, бо трохи боялися мовчазного дикуна: Китька митецьки тямив влучати камінням і завсігди при такій нагоді відступав, як лев, жбурляючи влучно всім, що траплялося під руку, й спритно ухиляючись від граду, що сипався на нього з усіх боків.
Починало сутеніти. Дитячі постаті невиразно майоріли в темряві. Шахтаренята залишили М'яч і борікалися з дзвінким реготом і галасом. Китька перевернувся горілиць, забув про все и дивився в небо це кліпаючи, пильно, уважно, ніби хотів розгадати довічну таємницю зірок.
Зненацька почув він знайоме ймення.
— Хлопці, Кудла! — гукнув хтось голосно.
Китька миттю сів. "Невже Кудла? — промайнула йому думка.— Де вона взялася?"
— Кудла, на! на!
— Не йде, проклята...
— Пронька, винеси хліба.
— Хлопці, причепимо чайника.
— Де ж він?
— Ось я зараз.
Китька знав, що в рівчаку осторонь лежить старий бляшаний чайник, який був хлопцям ще недавно за іграшку, а потім закинуто його геть у рівчак. Знав він і те, що то "причепити чайника", тому й не завагався довго, а кинувся рятувати Кудлу. Мов опечений, вискочив він з-під жита навперейми хлопцеві, та не встиг: той вже вхопив чайника, здивовано подивився на Китьку й побіг до товаришів.
— Віддай чайника!— несамовито крикнув Китька й почув, як щось здавило в горлі, стрельнуло в ніс, затуманило очі сльозами безсилого гніву.
— Овва! — задерикувато зареготався хлопець.— Навіщо він тобі?.. Ми Кудлі до хвоста начепимо.
Кілька нічого більш не промовив, а тільки зціпив зуби. Лютий гнів давив його... Важко одсапуючи, він нагнувся й мацав руками круг себе, шукаючи камінюки.
Тим часом дітвора весело реготалася. Пронька виніс з хати шматок хліба й простягнув Кудлі. Вона підгорнула хвоста, жалібно скавчала й плазувала перед ним по землі, потім взяла хліб і жадливо почала їсти, а хлопці в'язали до хвоста чайника. Кудла почувала своїм собачим серцем, що їй хотять зробити якусь прикрість, але — вона хотіла їсти.
— Вже! пускай!
— Штовхони її ногою!
Кудла не йшла. Вона перекинулась на спину й благаюче дивилася на своїх катів.
В цю мить щось хряснуло. Страшенний вереск і плач пронизав ніжну тишу вечорову... Мов сполохані горобці, кинулись діти врозтіч, а Кудла, перелякана лементом, чимдуж чкурнула геть. Порожній чайник теліпався у неї ззаду, бив її по ногах, грюкотів, дзеленчав по сухій землі, Кудла обкрутнулась, ухопила себе зубами за хвоста, заверещала од болю й знов побігла, волочучи за собою нахабне страховисько. Чайник не давав їй бігти. Вона ще кільки разів зупинялася, крутилась на однім місці, намагаючись перегризти мотузка. Нарешті мотузок зсковзнувся з хвоста, й Кудла кулею понеслась попід житом. їй здавалося, що за нею женуться з грюкотом і галасом.
Воно й справді чути було гомін і тупотняву. Але вона помилялася: то далеко гомоніла дітвора, сполохана несподіваною пригодою, а слідком за нею нісся, як вітер, Кілька. Він перейнявся однією думкою, одним бажанню": догнати Кудлу й відчепити чайника. Хлопець біг, дослухаючись, де саме торохтить і дзвенить чайник.
Так добіг Кілька до залізниці, зупинився й почав дослухатись. Здалека донісся до нього свищик паровоза й гуркіт поїзда, а навкруги було тихо. "Де ж вона ділася?— думав Китька, втопивши гострі очі в нічну пітьму.— Невже побігла?.. Ні, навряд. Десь тут, мабуть".
Він пішов поволі понад залізницею. Порівнявшись з містком, Китька раптом почув з-під нього неприязне гарчання. Видимо, ходу його почула Кудла.
— Кудла! Кудла!— ласкаво гукнув хлопець. Але вона загарчала ще дужче.
— Чудно,— дивувався Китька.— Чого вона залізла під місток? І чого вона гарчить? Мабуть, не пізнала... Хіба полізти?"
Китька пірнув у чорну нору. Кудла лютим гавканням привітала непроханого гостя, але поза цим гавканням почув Китька щось інше, від чого його серденько хутко-хутко затіпалось. Він прожогом вихопився з-під містка, бо Кудла, видимо, лютувала не жартома і націлювалась підлатати штани завзятому хлопцеві.
— Щенята... У неї щенята,— посміхнувся Китька.— Ще малі, мабуть, бо тільки вищать. Тим вона й лиха така — боїться, щоб не забрав, дурна.
Він зрадів, ніби знайшов щось дороге-дороге. І пригадалося йому, як Кудла недавно ще плазувала перед хлопцями, щоб підживитись шматком хліба.
— Вона голодна, сердешна,— догадався Китька й миттю зник у темряві.
А Кудла вернулась до щенят в кубло, вирите нею під містком, і припустила їх до свого виснаженого, порожнього вим'я. Вона вже трохи заспокоїлася після недавньої пригоди з шахтаренятами, й тільки невтихомирений голод давався взнаки. Щенята (їх було аж шестеро) жадливо дорвалися до матері, та, не знайшовши молока, жалібно мурчали й скавчали. Кудла винувато облизувала їх, ніби бажала заспокоїти, приголубити й безмірною ласкою надолужити їм недостачу молока.
Над містком з шаленим гуркотом і пихтінням пролетів довгий поїзд і розсипав тисячі іскор. Скількись їх упало крізь дошки під місток, і болісно блиснули Кудлині очі, повні безмежної муки й розпачу. Боляче нило сухе, плесковате вим'я, пекло всередині в шлункові, висхло в роті. Кудла не витримала цих мук, раптом схопилася, скинувши з себе щенят. Вони гепнулись об землю й заскиглили. Кудла вийшла з-під містка, підняла голову й сумно-сумно завила.