Я знаю, що ти добрий

Відчуття, що в квартирі живе якась невидима для людського ока істота, можливо, й з потойбічного світу, з’явилося невдовзі, як ми перебралися. Чортівня то з розряду нечистої сили, у яку віками вірили наші предки (щось на кшталт хатнього дідька, наприклад), чи щось сучасне, пов’язане з новітнім полтергейстом, я не знав (та й зараз не знаю), але відчуття, що ВОНО таки є, з’явилося, повторюю, досить швидко — чого раніше, у попередніх моїх пенатах, хоч я поміняв їх чимало, ніколи не було.

Двокімнатна квартира, у яку я перебрався після обміну, була типовою, в типовому дев’ятиповерховому панельному будинку типового мікрорайону, тільки геть запущена — доброго й уважного ремонту потребувала. Вирішив все зробити сам — і дешевше, і справжнім чоловіком хочеться себе відчути. Взяв відпустку і заходився. Але треба вам сказати, що характер у мене далеко не знахідка, особливо для моєї дружини. Часом буваю гарячкуватим, дратівливим, а коли з себе виходжу, то не зовсім симпатичний шум-гам тоді здіймаю. Коли щось не ладиться, тоді кидаю роботу, кричу: все! Досить з мене! І пальцем більше не доторкнуся!.. Хоча — мовлю похвальне слово і на свій захист — швидко відходжу і тоді буваю навіть лагідним. Так ось. Став я — вже в процесі роботи — завбачати якусь дивну закономірність: хоч досвід у мене мовби одинаковий, але результати праці можуть бути різними, часом діаметрально протилежними. Бо все залежало не стільки від мого уміння, як від настрою. Хороший він, в душі доброта, все тоді, навіть найтрудніше, робиться швидко і гарно, прямо хоч милуйся наслідками моєї праці, наче я неабиякий майстер. Але тільки починає сваритися, хоч старайся, хоч не старайся, все тоді вийде наперекосяк: щойно викладені кахлі відпадають, шпалери ніяк не хочуть клеїтись, лінолеум теж відстає, скручується в трубку, малярна щітка або з рук випорскує, або в лице фарбою бризкає. Одне слово, все, що робиться на нервах, доводиться потім переробляти. Ось тоді я й став завбачати, що й речі якось дивно поводяться в моїй новій квартирі. Трапляється, що склянка (холодна і порожня) тільки-но я доторкнуся до неї, раптом лунко трісне — ні з сього, ні з того, ніби мені на зло. Карафка теж наказала довго жити. Кришка з битончика, у якому було трохи квасу, як несамовита — коли я простягнув до неї руку — підстрибнула, впала на стіл, ще підстрибнула і брязнулась на підлогу. Чомусь почала з рук випорскувати посуда, чашки. Або й тріскаються — з доброго дива. Але тільки тоді, коли я не в настрої, коли злюся… У такі дні буває, що вимкнеш праску з електромережі, а по якомусь часі глянеш, а вона червоним очком блимає — увімкнена в мережу. Телевізор вимкнеш (точно пам’ятаю, що вимикав), а по хвилі заглянеш в кімнату — телевізор працює. І крісло перед ним стоїть порожнє — наче передачу дивиться. А я ж його щойно ставив під стіну — дива, та й годі! Намагаюся ту чортівню від дружини приховувати, іноді гріх на себе беру: то, мовляв, я забув вимкнути праску чи телевізор. У дружини останній місяць вагітності, хвилювання їй, самі знаєте, ні до чого… Тож і квапився, щоб устигнути до появи дитини закінчити ремонт. Та ось вже й дружину в пологовий будинок відвіз, сказали — з дня на день батьком стану. Дай Боже. Я ще завзятіше за ремонт узявся… І ось тоді і став відчувати, що все то непросто, що речі псуються чи стрибають недарма, бо в квартирі хтось є. Невидимий, але є. Іноді я навіть відчував його — від нього холодний подув ішов, як ото протяг. Вікна зачинені, квартира теж, а протяг іноді виникає. І ще відчуваю: істота мовби й добра (ну, та, невидима, що знаходиться в моїй квартирі), а мовби і зла — все залежить від мого настрою. Якщо я працюю спокійно, врівноважено, на душі в мене мир і злагода, то ВОНО наче допомагає мені і все тоді виходить щоякнайкраще. А тільки починаю психувати, втрачаю витримку, то невидима істота мені відразу ж шкодить і все тоді виходить шкереберть, і посуд тоді підстрибує, тріскається, б’ється, телевізор сам вмикається чи навпаки — вимикається в найцікавішому місці, під ногами в мене неодмінно що-небудь опиняється, банка з фарбою чи клей, я через все перечіпаюся, у всі кутки стукаюсь. У такі дні навіть розетки відмовляються працювати, зникає світло, хоч у сусідів воно є і я тоді змушений запалювати свічку… І кожною клітиною тіла відчуваю: у квартирі хтось є. Іноді, втративши терпець, запитую: "Ну чого тобі треба? Чого ти до мене причепився? Якщо я злий, то шукай собі доброго та лагідного господаря, а мене залиш у спокої!.." Мовчить. Тільки в обличчя мені, в груди наче хто холодним вітерцем повіє. А потім зненацька на кухні щось дзенькне. Прибіжу, а там тарілка на підлозі лежить. Розбита. Дивно, клав її посеред столу, ніг вона не має, то як опинилася на підлозі? Черепки зберу, у відро для сміття викину, а потім зайду на кухню, так і є — черепки вже на підлозі… Але гірше, що в такі дні — коли я не в настрої бував, дурів — у квартирі, особливо вночі, починалися незбагненні какафонії: хтось тоді товкся, шамрав, стукав-грюкав сердито чи й дверима хряпав. А потім — починав стогнати. Спершу тихо, а тоді голосніше, як ото, коли людина в істерію заходить. Бувало, що й виття чулося. Я в такі ночі по всій квартирі світло вмикаю, кімнати обдивляюся, навіть у шафи заглядаю, під дивани… І, ясна річ, нікого там не знаходжу, а стогони та виття наче із стіни несуться… Моторошно, аж волосся на голові ворушиться. Інший би на моєму місці й однією ночі такої не витримав, накивав би з квартири п’ятами, а я — тримаюсь. Ось-ось дружина з малям повернеться, треба з ремонтом встигнути — іншого житла не маю. Іноді я вже думав (щоб себе заспокоїти): а раптом це у мене… слухові галюцинації? Але ж сусіди почали скаржитись, що я всю ніч товчуся, у стіни чимось трахкаю, що я, мовляв, тишком-нишком, доки дружини немає, напиваюся ("як свиня", — звичайно), а тоді плачу й стогну з перепою та в стіни кулаками гепаю… І це я терпів. Не скажу ж сусідам, що то нечиста сила у моїй квартирі поселилась, полтергейст по-науковому кажучи — ще за схибленого мене приймуть. То хай краще за алкоголіка мають.

А зірвавсь я ось на чому. В кухні треба було почепити навісні шафочки. Не було в мене того дня настрою, все викликало роздратування, але я присилував себе до роботи. Воно й за доброго настрою не просто пробити в бетонній стіні дірки, а за кепського хоч плач. То пробивач з рук вилетить, то по пальцю себе гепнеш, та так, що аж завиєш потім, то відіб’єш зайве і дірка перетвориться у виямок, то проб’єш дірку не в тім місці, де треба… Злюсь я, молотком щосили гепаю по цвяху. Цвях і зігнувся. Я із злості розмахнувся і трахнув молотком по стіні — щоб хоч на комусь роздратування зігнати. І так, що штукатурка навсібіч сипонула. Тієї миті якась сила вирвала з моїх рук молоток — аж у куток відлетів. А за ним і я полетів із стільця, хоч до того випадку, щоб не робив, а з стільця ніколи не падав. А тут наче хто мене турнув. Вдарився об підлогу копчиком — в очах потемніло од болю. Ледве звівся, стогнучи й кленучи все на світі. Виходячи з кухні, зачепився за ручку дверей, дратівливість спалахнула з новою силою і позад себе я не зачинив двері, а спересердя різко штовхнув їх рукою. Двері, вдарившись об одвірок, відскочили, ображено (так мені здалося) задзвеніли склом, і не встиг я й кроку зробити, як вони наздогнали і боляче садонули мене по нижньому, забитому місці. Такого ще зі мною ніколи не траплялося…

"У цій клятій квартирі й двері проти мене! — закричав я і… схаменувся. Не знаю як, але оволодів собою і думаю: годі дуріти. Не можна так — ні з дверима, ні з молотком, ні взагалі з роботою. Бо як робиш, так і зробиш. Без душі, то й речі проти мене повстають, тому й з ремонтом не виходить до ладу… Не знаю, чи я так подумав, чи мені хто навіяв, а тільки я враз охолов, отямився, заспокоївся, а відтак легенько і тихо зачинив двері і на душі в мене ніби все вгамувалося. (Звідтоді двері, наприклад, зачиняю тільки делікатно). Вмився, чаю попив і зовсім заспокоївся. А тоді взяв молоток та пробивач і кажу їм: "Давайте старе забудемо і почнемо по-хорошому працювати. Я винуватий, більше не буду дуріти…" І вірите, робота в мене, як по маслу пішла. І дірки в бетоні відносно легко і швидко пробив, акуратно і точно на тих місцях, де й треба було, чопики вставив, цвяхи у них забив і шафочки відразу навісив — любо й подивитися. І збагнув я тоді, що доброта навіть у роботі, навіть до молотка чи до цвяха, не кажучи вже за людей — то велике, якщо й не вирішальне діло. Бо справжні майстри працюють тільки з повагою до речей і до самої роботи. Тому їх і майстрами називають — відкриття, можливо, для інших не бог зна яке, але для мене це стало справді відкриттям.

Звідтоді й невидима істота ніби подобрішала, почала зовсім по-іншому до мене ставитись. Еквілібристика з посудом припинилась, телевізор чи праска самі собою більше не вмикалися, ночі стали спокійними, виття і стогони більше не лунали, а невидимий ворог ніби став моїм другом і навіть мені допомагав. У ті дні я боявся телефонних дзвінків — спершу акушери ніяк не могли визначити у дружини строк пологів. Одні запевняли, що це станеться через день-два, другі, що через місяць. Так минуло з тиждень, дружина все ще знаходилась в пологовому будинку, а на пологи і знаку не було. Тоді акушери "переграли" і заявили, що строк уже минув, а тому треба негайно робити стимуляцію, себто штучні пологи, бо гірше буде. Боячись за долю дитини, ми з дружиною не погодились на стимуляцію, лікарі то наполягали на своєму, то наче забували про мою дружину. Так минали дні, вранці й увечері я відвідував Наташу, носив їй полуниці (а вони того літа вродили щедро і продавалися заледве чи не на кожній вулиці) і був знервований до краю. Особливо збуджено реагував на телефонні дзвінки, та ще пізні. Як задзвенить телефон, то мене наче хто підкидає — а раптом нехороші вісті? Ось тут ВОНО й прийшло мені на допомогу і я почав заздалегідь, за хвилину-другу відчувати, що ось-ось задзвенить телефон. Наче хто казав мені: спокійно, зараз задзвенить телефон, але все буде гаразд… І через хвилину-другу телефон і справді дзвенів і я вже не так знервовано кидався до нього.