Фіалки

(З юнацьких спогадів)

Осінь... Мені — дев’ятнадцятий.

Сорочка в мене крамна, "фантазі", шнурочок із рожевими ки-тицями, а живу я у матері, в старій-престарій селянській хаті.

Цієї весни я скінчив учительську семінарію, і тепер день у день дожидаю призначення в народну школу на вчителювання. Ще не затихла в голові моїй музика моїх школярських років, а проте в мене — думок-думок. Про темряву народну, про бідняцьку недо-лю... Ходжу, як у тумані. Дійсність — як сон, і сни — як дійсність...

Один із моїх товаришів у своєму до мене листі прирівнював нас у цей час до дівчини, що незабаром дожидає в хату сватів.

І на те дуже скидалося: було і боязко, і радісно, і чогось смутно.

А од товаришів все летіли листи: той поїхав на Поділля, другий їде на Волинь. Моє серце завмирає: куди ж мене, в який мені ви-паде закуток?

І яка буде школа, які люди, діти?..

Щодня ходжу на пошту, певну маючи надію, що ось сьогодні неодмінно буде мені пакет, і щодня вертаюся звідти лютий і на пошту, і на поштаря, і на все – нема.

Так іщов час.

День — у нудьзі, ніч — у думках. Працювати для народу в мене, кажу, було велике бажання, та що саме робити і як, правду кажу-чи,— того я не уявляв собі. Розпитати — нікого, книжок таких добу-ти — ніде.

Одного вечора думав: хто б поміг мені у цій справі з місцевої інтелігенції? Ні, нема такого. Десь тут хтось колись був такий... Ще за школярування в сільській школі було чутко... Забулось... Почав перебирати давнє шпаргалля. Може, пригадаю. Знайшов засушену фіалку у книжці, чимось пахне, не розберу. Все молоде, юнацьке так і затремтіло в мені... З тим я й заснув.

Тоді приснився мені сон... Приснився мені ліс. Дихав фіалками. І приснився мені син нашого вчителя, Славко — білоголовий куче-рявий панич. Учився він разом із нами, селюками, колись у місте-чковій п’ятилітці, з нами ж і товаришував.

Приверзлося, що цей Славко — в білому кашкеті, блідий і пере-ляканий, тікав од мене десь у лісі, закриваючи щось під пахвою, щось наше, школярське, дороге, миле...

Ганяючи за ним, я гукав:

"Ану, покажи, покажи, що там у тебе таке?!"

Він поза ставом, я за ним, він — у ліщину і зник...

Я прокинувся безмірно обурений. І довго ще билося в мене се-рце й стискалися кулаки.

Ранком довго думав про той сон, щось намагаючись пригадати. Ввесь час воно в мене вертілось на думці, проте не пригадав... Тільки все пахли фіалки, все стояв у голові туман, все весною ві-яло. Непереможно потягнуло провідать той ліс.

День видався хмарний, і ліс був повитий осіннім сумом. Угорі гули вітри й стояли шуми.

Вгорі гуло й шуміло, а внизу налягав сон, аж очі злипались. Кругом — ні живої душі. Тільки в гущавині хтось рубав дубовий пеньок, і він глухо дзвенів на осінньому вітрі, як казковий під зе-млею дзвін. Не дивлячись стежок, пішов я блукати по лісі, як сновида. Іду... Понад ставом, гребелькою в ліщину... Крізь дерева голубіє дах якогось будинку. Де він тут узявся? І тільки не швид-ко пригадав: та це ж "Голуба Дача"! Цей будинок я пам’ятав ще тоді, як малим ходив у ліс по суниці. Стояв він тоді пусткою, із за-битими вікнами та замкненими на великий замок дверима. Те-пер — двері одчинені, вікна — одтулені, на вікнах привітно визира-ють квіти. Колись щось я чув про нього... Що саме?

І чого, і як мене принесло сюди? Стало якось чудно. Глянув убік — одразу аж у грудях тьохнуло: високо підіймаючи голову вгору, червоними од осінього холоду пучками ловила китицю горіхів на пригнутій ліщині дівчина.

Руда коса в неї і вся на ній одіж була обплутана лісовим паву-тинням. З одного боку на рові коло неї лежала її червона хустка з голови, з другого — книжка. У фартусі — повнісінько нелущених горіхів.

Почувши за спиною шелест, вона швидко озирнулась. Загляді-вши чужу людину, вона засоромилась і випустила з рук ліщину. Потім, придивившись, щось нагадала, і в очах блиснула гостра ці-кавість, навіть радість.

Привітно, як старому знайомому, вона кивнула мені головою:

— Оце добре, що я вас побачила. Я давно збираюся вам щось пе-редати.

Чуманію.

— Мені?!

— Вам! Вам!

Стало якось чудно.... Дивлюсь, а в неї очі — не очі, а справжні дві блудящі зірки: загадкові, спокусливі, чудні! Мені прийшла навіть у голову дика думка: чи не зустрівся це я в лісі з мандрівними ог-нями, що заводять людину в блуд? Перед цим я чув, таке розпо-відали про одного музику. Дожидаю, що далі.

Сідає на рові, висипає з пелени нелущені горіхи.

— Ідіть допоможіть лущити! Та чого ви боїтеся? Я не кусаюсь,— засміялась, і чудною покотився в лісі той сміх луною.— Сідайте! Ближче! Отак!

Я мимохіть корюся.

— Все блукаєте, все думаєте, як буде на вчителюванні? Угадала? До речі: чого це вам і досі не дають місця? Ха-ха-ха! Та не бійтеся — я людина, а не якась обмара!

Сміюся довірливо, тру рукою чоло: зовсім заморочила голову.

Заводимо звичайну розмову про вчителювання: як учителюва-ти буду, що робити.

Далі — перебиває:

— Забула вас спитати — ви й досі пишете вірші?

Починаю хвилюватись: що за притичина! Рішуче одмагатись:

— Ніколи не писав і не буду!

Лукаво прищурила очі, хотіла щось сказати — примовкла. Хтось гукав:

— Марусю! Марусю!

— Зараз! — гукнула.

За штахетом в палісаднику я побачив сивого діда з довгим на голові волоссям. З сокирою в одній, з трісками в другій [руці]. "Чи не він це й дзвонив у пеньок?"

Маруся почала вкладати свої горіхи.

— Татусь кличе! — І знову ті ж лукаві, примружені, загадкові очі-огні...

Осмішка дедалі прояснюється, в очах сплива щось тепле, інти-мне, щире.

— Так не пишете? Не писали? А ви не знаєте часом, чий це буде вірш... Про "посланця" од народу?..

І почала декламувати:

Чогось вчора дуже рано

Впала осіння нічка...

— Чого ж в тебе не гасилась

Допізна, сину мій, свічка?..

— Не гасилась в мене свічка,

Нічку осінню, нене,-

Завітали серед ночі

Думки в гості до мене...

— Колись знала всього — забула. Ви не знаєте?

Я стояв, як на жару. Уші палали. Вірш був мій. Не згадаю тільки, коли саме писаний.

— Ну що? — не зводить з мене чудних очей.

І раптом мені здалося, що вони мені по знаку: чи десь я їх ба-чив, чи вони мені колись марились... Нетерпляче питаю:

— Як, звідки взяли ви цей вірш? І що ви за людина?

Дивиться пильно, непевно осміхається:

— Невже і досі не догадались? — І далі: — А чому ж це ви не питає-те, що я вам хотіла передати? Приходьте завтра, передам. Тільки ж неодмінно приходьте! Чуєте? А то ви такий, що вас треба на поводі тягнуть... Завтра про все довідаєтесь. На добраніч.— Засмі-ялась. Пішла. На ходу підвела голову до неба, декламує: — "Чогось вчора дуже рано..."

Стою, дивлюсь услід, зачудований, помалу напливає радість: "Ну, здається, буде з ким коротать осінні дні..." Хай тепер пакет підожде. Вертався, нічого не бачив, тільки над головою зорі. Аж черевики побив, спотикаючись на пеньки.

Додому прийшов пізно. Тихенько, щоб не збудити матір, засві-тив світло, сів за стіл, підпер голову рукою. Невелика, здається, радість, а дивіться: в убогій моїй хатині мов зорі з неба впали: ся-яли золотом, віяли такими гарячими радощами, що не вміщалися в маленькій хаті з низенькою стелею... В голові питання — натов-пом:

"Коли я написав той вірш? І як він міг утрапити до неї? І що во-на має передати мені? Що вона, власне, за дівчина? Звідки вона знає про мене?.. І звідки загалом ця мені радість?"

Аж ось знову перед очима промайнув Славко в білому кашкеті.

І знову щось замулило в пам’ятку, аж у грудях тьохнуло. Здава-лось — от-от усе пригадаю. Ніби аж заворушилось воно в мені, присипане сухим торішнім чи позаторішнім листом...

Аж несподівано мої очі хапають казенний пакет на столі, що вже давненько штовхав мене в груди, і я кидаюсь, ніби хто бурх-нув на мене відро холодної води: "Нагулявся!"

І сказати правду: спершу неприємне було те пробудження, як лікарська операція. Проте — на одну тільки мить. Одразу вибурх-нула нова радість, як повідь, затопила першу. Гарячі хвилі піщли по тілу, загорілись щоки, запалали уші: "Свати! Ось вони нареш-ті!"

Розривав пакет, і руки тремтіли мені, ніби виймав звідти свій жеребок-долю.

"У Київщину, у Канівський повіт..."

У хаті стає мені душно і тісно, все вкручую лампу, виходжу у двір, під зорі. Лісова обмара розвіялась, як хмарка. І погасли ман-дрівні огні одразу... Так, мабуть, і не згадав би...

Аж довелось згадати. Та не тільки їх.

Все, здавалось, було готове в мене в дорогу, проте днів на три ще вистачило біганини: білизна не готова, черевики стоптались, родичів треба було перед од’їздом усіх обійти. Мотаюсь, уже й за-був, чого це мені часом запахне фіалками.

У неділю мав од’їздити, а в суботу, вільний од усякого клопоту, думав: "Кудись мені іще треба було?.."

Коли це мати:

— Забула сказати тобі: он у косинчику лежить книжка, що вчора передала хутірська жінка.

— Яка книжка? — підходжу до косинчика.— Оце, може?

Беру з косинчика якийсь товстий зшиток в палітурках із кле-йонки.

— Ото ж він і є.

Обірваний, обсмиканий, у жовтих водяних плямах, розбухлий, як в’язка сіна, видно, бував у бувальцях, і Дивлюсь, знизую пле-чима:

— З якого хутора? Яка жінка? Чи не вийшло якоїсь помилки? Може, кому іншому?

Аж ось мій зшиток набирає якогось ображеного вигляду, мов той давній товариш, що не впізнаєш його в старому лахмітті.

"Гай-гай! Та це ж той наш давній школярський журнал! Де він узявся?" І запахло дужче глухої осені фіалками.

Щось тепле й ніжне розлилося в грудях, по всьому тілі:

— Мамо!.. А хто ж... й звідкіля ж?..

Перегортаю сторінки і разом хочу про щось спитати в матері, а про що саме — вже й не згадаю, бо очі вп’ялися в знакомі школяр-ські сторінки зшитка і губи самі собою роздираються в широчен-ну осмішку.

Перед очима вставали зоряних теплих вечорів школярські ма-ндри до лісового ставу, і нічні купання цілою ордою, і крик-гук, і фонтани срібних бризок, що летіли до золотого місяця, обкладе-ного мандрівними хмарками, і колючі веселі дрижаки на одіван-ні, коли руки ніяк не попадали в рукава сорочки... І темний ліс, і русалка, і наш кучерявий "дід". Хотілося гукнути: "Діду, аго-о-в!.." — у хаті, як у лісі.

Спогади про Сільську школу прикували мене коло стола.

* * *

Місце наших таємних зборів — дуб у гущавині лісу, кучерявий, рясний. "Дід" — ми прозвали його.