Колесо життя

Липа Іван

Десь-недесь, ні в царстві, ні в гетьманстві, а просто на волі жили люде.

Не знали грошей, не збірали багацтва, а через те не мали ні заздрощів, ні жадоби.

Не кували зброї, бо не було там ні царів, ні підданців, а всі, як брати рівні.

Не кохалися в науках, бо Мудрість панувала серед того пароду. — Хтож наймудріщий — вибирався за найбільшого і ставав слугою громаді.

Земля була вільна, — не купована, не запродана.

Скільки оком кинути — степ веселий, тирсою вкритий, наче море безкрає, коливається.

Вийде чоловік з села, уподоба собі цілину, виоре поволі, та й кидає зерна.

А недалеко буй-тури ревуть, дикі коні через степи перебігають, на узліссі стрункі кози пасуться.

Так у достатках, серед роскошів природи доживали люде до глибокої старости.

І не мали хвороб.

Так само жили за ними і сусіди їхні.

Але ось прилетіла Бог-зна звідки чутка-вістка, що десь за високими горами, за глибокими ріками, за широкими морями живуть люде не так.

По краю покотивсь смуток, мов туман густкй.

І степ зелений, як воля звабливий, здавався невеселий, і ніжна пісня жайворонка в небесній блакити не чарувала, і соловейко співав докучливо,

Дівчина стала юнакові не люба, дитина матері — не втішна.

Уперше зроду люде занудилися, ходять сумні, робота їм здається важкою.

Якось одного дня, коли весна саме розпустила свої чари, люде почали сходитися до гурту.

Усі мали на мислі: як то живуть десь там за горами, за морями?

І от подумали, порадились і одностайне поклали: послали найрозумніших молодців на всі чотири сторони світу білого: на схід і на захід, на південь і на північ.

І тут же громада обібрала чотирьох братів, легкокрилих, як орлів, і твердо наказала про все довідатись і швидче повертатись до дому.

Курява од копит кінських, а далі тирса висока ту-ж мить сховала їх од очей громади.

Швидко казка кажеться, не так діло робиться.

Чимало часу поминуло, чимало води утікло, а про братів ні чутки, ні звістки, наче безодня їх поглинула.

Спершу виглядали, нудились, а там потроху вже й забувати стали.

Коли це одного дня, як усі були коло роботи, неждано-негадано, страшна блискавка перерізала з краю-до краю все небо, і серед ясного дня вдарив такий грім, що земля захиталася.

Де не взялись на небі чорні хмари, і стило темно, мов осінньої ночі.

Аж знову освітило землю, і люде, тремтячи од страху, побачили, що з чорних хмар вилітає вогняний, трьохголовий змій, на якому сидить чоловік.

Скоро доткнувся змін землі — розсипався порохом.

Коли-ж той порох розвіяло по всьому краю, всі побачили, що на тому місці стоїть перший брат.

І побігли до нього...

Перший брат сказав так:

Ходив я, панове-товариші, по вашій волі, по своїй охоті в далекі краї. Переїздив степи широкі, переходив гори високі, перепливав моря бурхливі, аж прибув у князівство. У князівстві люде живуть не по-вашому: не знають ні роботи важкої, ні клопотів нудних, бо непереможною силою скорили собі сусідні народи, повернули їх на рабів. Саміж тільки порядкують та купаються у роскошах.

Сила ця — зброя.

Ось зараз покажу вам те чудове життя.

Розбив тут червону, як крон, крашанку, і по степу роскинулось велике князівство з селами та городами.

По селах чутно грають музики, весела челядь танцює, співає, бавиться. На степах необмежених косять, жнуть князівські підданці, між ними похожають та порядкують володарі їхні.

У великих палацах пани гуляють, веселяться, регочуться, раби їм до послуг стають, вино заморське наливають...

Далі великі городи: широкими вулицями військо йде, гучно співає, весело корогвами має.

Зброя блищить, обличчя у вояків зухвальством сяють.

З другого боку — війна: рівними лавами насувають воїни з обох таборів: з гаківниць гукають, з гармат гримають, шаблями брязкотять...

Маленькою річкою побігла по землі червона кров, і почувся здалека важкий стогін...

Тут гримнула музика військова, і все зникло...

Ахнула громада з того дива.

Усі загомоніли, загули, закричали з радощів.

Любо всім стало, що так весело живуть там, де панує зброя, і собі захотілося такого ладу.

— Добре, — сказав перший брат, — тільки насамперед треба вам обібрати князя, і щоб йому корилися, а хто не схоче, того він каратиме на смерть.

Тоді громада обібрала першого брата за князя, а він зараз-же запровадив новий лад...

І от по городах стоять сильні фортеці, з них дивляться грізно гармати. По великих косарнях вояки весело співають, по майданах муштруються.

Цілий край повернувся у військовий табор.

Князь у похід вирушає.

Військо гордо виступає, зброя проти сонця виблискує, труби трублять, барабани бють.

Як вихор налетіли на добрих сусідів, — старих порубали, малих кіньми потоптали, а середущих у полон забрали.

Села й ниви спалили.

І став сусідній край руїною.

Де красувалося у затишку щасливе село, де недавно лунала пісня, там коло трупів лиш вовки-сіроманці та ворони-чорнокрильці...

А бранці — вже раби в князівстві: не мають ні волі своєї, ні хати, ні хліба свого, ні батьків, ані дітей — усе належить їхнім володарям-воїнам.

Володарі-ж роскошують...

Забули вже, як і землю святу обробляти, одно-знай різали беззахистних сусідів, забирали собі чимраз більше рабів.

Кінчалася одна різня, починався гучний бенкет, аж поки князь занудиться і знову гукне до зброї.

Можеб і добре так жилося, та прокинулися у людей заздрощі, знайшлися самолюбці, що самі захотіли князювати.

А як князь карав таких на смерть, то вони перекинулися до сусідів, навчили їх робити зброю і воювати.

Там поробилися князями і побудували скрізь фортеці.

І пішов один братній народ на другий, потяглася безперестанна війна.

Сьогодні подужає один князь, — руйнує городи й села, бере рабів. Завтра переміг другий, — забирає рабів.

Уся, колись тиха країна, стала крівавою різницею.

Сусід убиває сусіда, раби жорстоких панів, пани мстивих рабів, а всіх на смерть карає князь.

І всі поробилися рабами тієї великої сили — зброї. У всіх серця стали жорстокі й неспокійні, та ніхто вже не зміг одмінити того страшного ладу, бо всі боялися кари.

І не було світлої днини в тому краї, де запанувала зброя.

Чи довго так велося, чи ні: скоро казка кажеться, не так діло робиться.

Одного ранку, коли всі князі воювали проміж себе, умент зробилася найтемніща ніч.

Застугоніла земля, заколивалася. Заревів вихор, гримнув страшенний грім і блискавка освітила землю.

Тоді всі, тремтячи од страху побачили, що летить вогняний шостиголовий змій, а на ньому сидить чоловік.

Скоро доткнувся змій землі, розсипався порохом.

Коли-ж порох розвіяло по країні, і знову стало світло, то на тому місті стояв другий брат. Князі перелякалися, казали своїм воїнам убити брата, та ніхто вже їх не слухав, а всі бігли до нього.

Другий брат сказав так:

— Ходив я, панове-товариші, по вашій волі, по своїй охоті, в далекі краї.

Переїздив степи широкі, переходив гори високі, перепливав моря бурхливі, аж прибув у царство.

У царстві люде живуть не по-вашому:

Не сідлають коней і в походи не рушають.

Не повстає там брат на брата, не має сиріт після вбитого батька, ні матері безутішної, ні дівчини заплаканої.

Там панує така сила, що нею люде зробили життя своє без міри щасливим та безжурним, бо сполучили всі князівства до купи і збудували велике царство, а воїни тілько стоять на сторожі тієї непереможної сили.

Сила ця — наука.

Розбив тут білу, як папір, крашанку і по степу розкинулось велике царство з городами та селами.

По городах величезні університети, громадські театри, дивні музеї, просторі бібліотеки.

З високих веж сиві вчені оглядають небо в телескопи, по університетах дивляться в мікроскопи, а коло вчених тисячі лагідних юнаків, жадібно ловлять кожне їх слово, щоб і собі здобути науки.

По музеях красуються дива з усіх країн, у роскішних галереях на великих малюнках відбивалось життя цілого світу, а в бібліотеках зібрано весь розум од початку життя людського.

І скрізь, там і тут, скрізь повно молоді і старих, чоловіків і жінок, що жваво метушаться, весело розмовляють.

сяють щастям.

По селах теж маленькі школи, повні моторної дітвори,

що й собі вчиться, весело бавиться.

З другого боку, по морю синьому, мов чайки, кораблі гуляють. Крізь неосяжні праліси блискавицею поїзди пролітають, над бистрими ріками перебігають, під високі гори поринають, а з вікон цяцькованих вагонів, веселі люде, привіт посилають.

Аж ось упала на землю ніч. Над великими городами висять несчисленні сонця, освітлюють їх білим холодним світлом. Скрізь як у день. По вулицях, по театрах, по цирках повно щасливих людей, що бавляться, регочуться, радіють...

Тільки по селах, у маленьких хатках, куди не досягає біла електрика, щось у пітьмі ворушиться.

І враз іздалека почувся важкий стогін...

Та раптом вибухнув над городом фаєрверк: полетіли в небо тисячі грімучих зміїв, міліони різноцвітніх зорь, вогняних фонтан — і тут усе зникло...

Ахнули з того дива і раби, і пани.

Усі загомоніли, загули, і закричали з радощів.

Любо всім стало, що так гарно живуть там, де панує наука, і собі забажалося такого ладу.

— Добре, — сказав другий брат: — насамперед треба всі князівські землі сполучити до купи й обібрати одного царя, що буде самодержцем у великому непереможному царстві.

Тоді накинулись на своїх князів, усіх повбивали, трупи їхні до хвостів диких коней привязали, а ті геть по степах князівські кости розметали.

І став другий брат царем, а в державі почала ширитися наука.

Учені мудрою наукою повернули саму природу собі до послуг, собі на вжиток.

Скоротили непереможний час, вигадали такі машини, що ними одна людина за день може зробити більше як колись за рік.

Скорили просторінь, і за годину переїздять широкі степи, перелітають по воздуху через великі моря, за хвилину мають листи з найдальших країв, говорять з одного города в другий, як з хати в хату.

Учені дізналися, що робиться на дні океану, що під землею? Перелічили зорі на небі і кожній дали імення.

Довідалися про тисячі пород бактерій, що почали приносити їм хвороби, вивчили життя й характер кождої породи, щоб з ними боротися.

Через науку вчені стали свідомі своєї сили, поробилися першими між людьми: професорами, прокураторами, міністрами, начальниками.

Наука поділила людей на два табори: на вчених і темних.

Учені писали для темних закони і примушували їх виконувати.

Наука, що давала силу і власть, панувала по городах, а по селах була наука про науку.

Там учили школярів, як треба поважати науку, як жити по закону, любити Бога й царя, шанувати начальників, та од такого вчення ніхто не ставав мудріщим, лиш ще більше темним.

І через те, що тут панувала темрява, а навкруги був світ науки, темні ставали рабами видющих.

Будували для них пишні городи з величезними палацами, високими баштами, садами, фонтанами, а для себе тюрми, косарні.

Проводили через степи і по-під океанами залізні колії, через ріки — довгі мости, крізь гори — широкі тунелі.

1 2 3